Найгірше, що може допустити організатор протестних акцій – це втратити здоровий глузд

«Вигідно» – опонентам пікетників. Для їх (передусім – "Свободи") дискредитації, зокрема, напередодні виборів.  Однак не впевнений, що ці «опоненти» цілеспрямовано організували та з «замовили» цей дійсно терористичний акт. Бо для цього слід бути не те, що суперцинічним провокатором, а взагалі не мати ні краплі сумління. У таке не хочеться вірити…

Що ж сталося? допускаю, що  участь у пікетуванні взяли особи, котрі в АТО зазнали т. б. мовити - «психологічної контузії» (посттравматичний синдром: «поїхав дах») і їх дії були самочинними результатом цього захворювання.

Водночас, гадаю, що моральну та політичну відповідальність за подію несуть організатори пікету, котрі зобов’язані були апріорі, знаючи категорії учасників пікетування, передбачити, що таке, не дай Боже, може статися. І зробити все, щоб не допустити провокації (якщо не здатен до такого, то не «берися» за організацію протистоянь). Тому, за всієї поваги до О.Тягнибока, гадаю, йому варто би було подати у відставку із очільника партії. 

Мають зазнати покарань і очільники міліції, які теж повинні були прогнозувати можливість провокацій, і ні у якому разі не виставляти (підставляти) необтесаних пацанів-нацгвардійців. До того ж у ЗМІ висловлюються версії, що це було вчинене спеціально.

Але найвигіднішою подія є для Кремля: той отримав чудову «картинку» для ТБ. 

З огляду на подію, поділюся двома спогадами із часів Революції гідності в Ужгороді.

Перший стосується одного із майданівських вечорів кінця січня чи початку лютого 2014 р.

Якщо пригадуєте, тоді майже щовечора біля табору нашого Майдану проводилися традиційні  віча. Цього вечора теж зібралося кількасот люду. Ведучим (спікером) віча, як переважно і всіх інших майданівських віч в Ужгороді, був я. Проходило воно між нашим, укріпленим мішками зі снігом, табором та будівлею ОДА, яку захищала шеренга із кілька десятків молоденьких пацанів – міліціонерів, мабуть якихось сільських дільничних інспекторів, звезених сюди із районів області. Жодних захисних обладунків, окрім, здається, у когось касок – у них не було. Але ми мали інформацію, що у самому приміщенні ОДА перебувають сімдесят важкоекіперованих спецназівців.

Мітинг уже завершувався, я оголосив про його закриття. Традиційно проспівали гімн і тут я помітив (ще стояв на підвищенні – «трибуні» із піддонів), як внизу, в одному із секторів присутніх тут людей, група осіб, у т. ч. – дотичних до організації ужгородського Майдану (прізвища не називаю, бо гадаю, що вони це робили не з метою провокації, а через «недомисліє») почала, у т. ч.– із мегафона, волати приблизно таке:

- А чого ми тут стоїмо? Скільки можна стояти просто так? У інших містах облдержадміністрації вже штурмували. Тільки в Ужгороді ще ні! Годі стояти, йдемо штурмувати ОДА.

Я збіг униз, пробував угамувати, однак натовп (це вже дійсно був «натовп») вже був екзальтований, наелектризований. Особливо екзальтованими, були якісь жіночки (це було видно по їх очах) та деякі невідомі молоді люди. Мене не слухали. Натомість лунали вигуки: «Куцин, Піпаш – продалися. Ганьба! Геть їх! Йдемо на міліцію!».

Додам, що все це відбувалося у темряві, вірніше, за слабкого освітлення. А переважна більшість постійних учасників табору, котрі тут мешкали, ще наприкінці віча пішли у середину табору, О.Куцин  проводив вечірню нараду щодо нічого розпорядку, чергування тощо і ще нічого не знали.

Хтось із натовпу почав шукати палиці, основна маса рушила на зближення із міліцією. Я оббіг і став, прикривши собою одного переляканого (я бачив його, сповнені жаху, очі) молоденького міліціонерчика. Ще пробував щось угамовувати розлючених людей. Але це було даремним, бо частина їх уже втратила глузд. 

Щоб було зрозумілим, додам, що все це тривало якісь десятки секунд.

Я ж розумів, що це спланована провокація: у жодному разі не можна було допустити, щоб відбулося небезпечного зближення – притулення товпи до міліціонерів. Бо не виключено, що у темноті ХТОСЬ НЕВІДОМИЙ непомітно вдарить якогось міліціянта ножем чи заточкою. Якщо це станеться, то розкриються двері ОДА – мотивований до озвіріння спецназ (нашого зарізали!) почне гамселити всіх підряд, рознесе вщент і майданівський табір. І моральна правота буде на його боці. Майдану в Ужгороді – не буде! 

Тож я, із мегафона, а мій, на щастя, був набагато потужніший, ніж у «опонентів», скомандував щосили: «Охорона Майдану – до мене, негайно!». 

Товпа – сцепеніла, а через кілька секунд наша охорона Майдану уже була тут. Я віддав наказ: «Прикрити» міліцію», а шерензі міліціонерів: «Зробіть один крок назад!», що утворити проміжок між нею і товпою, куди б могли зайти наші охоронці. 

Міліціонери мій наказ виконали, їх та натовп вдалося «розвести». Тут уже був і Куцин, котрий розпочав проводити, м’яко кажучи: «виховну роботу», у тому числі, і щодо «штурму», і щодо криків «Ганьба!».

Коли всі розійшлися, Рада Майдану зібралася у штабі – офісі НРУ, що навпроти міської дитячої поліклініки. Були присутні і «закликанти» штурму, які почали вимагати у мене «пояснень»: «Чому я його «зірвав»? Тож я їм розповів про можливого «провокатора із заточкою» та у результаті – розгоном Майдану, знесенням табору та наступними наслідками, запитавши: «Хтось гарантує, що таке не могло статися?». Всі, включно із «закликантами», визнали, що я був правим.

Тож, ще раз підкреслюю, що той, хто береться за організацію масових акцій, і особливо – протестних, ніколи не повинен втрачати здоровий глузд, не піддаватися емоціям, мати «холодну голову», бути повсякчас готовим до можливих провокацій.

Тепер, другий спогад. Стосується дня коли «захопили» приміщення ОДА – 19 лютого 2014 року. 

Відбулося все доволі організовано. На віче, яке відбувалося на пл. Театральній було заявлено, що йдемо: «на ОДА». Поки колона понад тисячі людей йшла до пл. Народної, уже деморалізований Ледида утік сам та терміново розпустив працівників по домівках. Ззовні будівлю уже ніхто не захищав. Однак двері були зачинені та забарикадовані дерев’яними балками зсередини. 

Іх почали вибивати ногами, бити скло на вікнах. Ноги – не допомагали, їм двері не піддалися б ніколи. Тож, як я вже писав – маю гріх: через мегафон скомандував молодим хлопцям, що копали по дверях, піти за лавицями, що були неподалік у скверику і вибивати двері ними. Що було і зроблено - двері розтрощили. У середину, на початку зайшов я та ще двоє-троє. Інших зупинили: треба було з’ясувати: що там?

Там таки, за внутрішніми дверима ховалася група із кількох десятків міліціонерів. Але деморалізованих (не розумію, для чого Ледида їх там залишив?). Їх керівник повідомив мені, що вони не мають зброї, кийків, хочуть вийти, просять, щоб їх пропустили. 

Тож було скеровано на утворення серед маси людей, що оточували ОДА, «коридору» для виходу, окремо було наказано: міліціонерів  не торкати («Ганьба», зрозуміло, що – кричали).

Після цього товпа увірвалася всередину (про знайдені тут «засоби оборони» будівлі: забарикадовані щитами та балками вікна і міжповерхові переходи, підключені та підведені пожежні шланги та брандспойти для заливання штурмуючих водою (і це у лютому) тощо – вже описувалося).

Тепер, головне було не допустити мародерства та руйнувань (ну, офісні, у приймальнях, каву, чай, які у перший же день випили, таким «вважати» не будемо, хоча мені здається (так, краєм ока помітив): що, принаймні, один ноутбук був таки «взятий на користування». 

Було оголошено: нічого із речей не чіпаємо. Це ж стосувалося і кабінету голови облдержадміністрації, де допустив один «виняток» – зняв зі стіни портрет Януковича, який негайно винесли (здається – Щадей) на площу та потрощили. Також, було оголошено, що вище третього поверху ніхто не піднімається. Приймальню голови, камінний зал забарикадували кріслами, опечатали смужками паперу із печаткою ОО «Просвіти», яку я мав із собою (цією ж печаткою пізніше опломбовувалися і кабінети Ужгородської міської ради).

Почалася самоорганізація, Щадей взяв на себе бути комендантом будівлі. Я ж зайнявся іншим.

Справа у тому, що кабінети та коридори прикрашали взяті облдержадміністрацією в оренду у обласному краєзнавчому та художньому музеях шедеври – картини Бокшая, Манайла тощо (див. документ). Скільки вони можуть коштувати, я не знаю, але те, що багато – зрозуміло. Тож. На мій погляд, залишати їх у приміщенні, яке ставало «прохідним двором», без належної охорон, було небезпечним. Тож весь час, що залишався у той день, самочинно взявся за організацію їх повернення у музеї. Зв’язався телефоном із обома директорами, ті із радістю повідомили, що заберуть картини. Самочинно віддавати картини – було перевищенням повноважень (а насправді – у мене їх взагалі не було у правовому полі), тож вирішив, що треба утворити громадську комісію, у т. ч. із мистецтвознавців, які б підтвердили, що маємо справу із оригіналами, а не копіями. Тож зв’язався із М.Сирохманом, М.Приймичем, запропонувавши їм увійти у комісію, ті радо погодилися. Обласна рада делегувала депутата обласної ради В.Чубірка, був також включений комендант будівлі В.Щадей.

До кінця дня (гадаю, що навіть на одну ніч залишати їх було небезпечним) картини зняли, дослідили та передали музейникам.

Цей спогад наводжу для того, щоб підтвердити ще раз: за будь-якої ситуації завжди треба мати холодну голову, адже все ж допускаю, що навіть першу ж ніч якісь картини могли щезнути. Тож комусь і про таку роботу необхідно було комусь попіклуватися (до речі, від «деяких» осіб відчув прохолодне ставлення щодо організації їх повернення).

Теги: протестні акції, організатор, здоровий глузд

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати