Ольга Кришеник. In memoriam

Цими днями виповнилося двадцять п’ять років зо дня смерті жінки з непростою долею, моєї рідної тітки. Це все про неї.

Ольга Кришеник. In memoriam

Була перша весна, як почалося для неї майже самостійне життя. Їй ледве за двадцять, їй молодо, і кожен день "таємничим шепотом шепоче". Хотілося жити, чинити добро, здобути гараздів собі і рідним. В ту пору Ольга Кришеник – учителька молодших класів у Великому Раковці. Навчалася заочно в Ужгороді на першому курсі української філології. До батьків приходила щонеділі.

Того дня, 18 березня 1948 року, її життя переінакшилося умент. Верталася з церковної служби додому в Телятинець. Увиділа –  стоять на вулиці двоє. Першого упізнала одразу – Юрко Фенинець. Навчалися з ним в одному класі Хустської гімназії. Другий – незнайомець, назвався Ярославом. Зайти до хати відмовилися. Просять відійти, де менше людей, бо мають сказати важливе.

Сперш промовляв до неї Фенинець. Відтак зрозуміла: прибули сміливці в Білки, щоб створити тут підпільну оунівську організацію, бо прийшла пора боротися зі Сталіним. В Олі бачать надійну соратницю, годну долучити до підпільної роботи свідому сільську молодь. Однак, чим далі розходилися в своїх міркуваннях агітатори, все більш росли в ній внутрішній спротив і неясна неприязнь до гостей. Не було бажання обговорювати їх небезпечні наміри. Можливо тому, що з часів спільного гімназійного навчання відчувала до Юрка Фенинця відразу. Давнє враження – проноза і хитрун. Досі пам'ятала минулі думки та звички цього твердого русофіла й поборника православної віри. Теперішні ж його балачки здалися фальшивими. Завваживши її реакцію, той заговорив більш вимучено, наче торочив цілком не своє. Здалося, переповідає по-школярськи завчений урок. Немовби не Юрко це зовсім, а схований у чужому тілі сторонній підступається близько.

Узрівши, на що то все сходить, за організаційне зваблення дівчини взявся "Ярослав". – "Домовляємося так. Ти почнеш працювати. Поки маєш одне завдання – шукати надійних людей. За тиждень-другий з тобою зустрінемося. Даватимеш звіт мені особисто". – Ольга сподівалася, що викаже нарешті свої застереження, доведе свою неготовність діяти. Однак, не спромоглася навіть завершити фрази, як захожих гостей вже й духу не пахло.

15 квітня, вербна неділя. Ольгу покликали надвір із церкви, коли ще тривала служба Божа. Чекали все ті ж двоє. Поводилися так, немов геть усе давно вирішене, відтак діятимуть невідкладно. – "Часу на говоріння нема, за годину-другу наші зберуться в Берегові на нараду. Не зможуть там довго чекати. Лиш не лякайся так. Від тебе потрібний короткий звіт, як минулий раз домовлялися. Розповіш, що робиться в Білках. Батькам нічого не кажи. У Берегові все скінчиться скоро, надвечір будеш дома. Тепер ходімо з нами".

На вулиці знайшлася "несподівано" попутна машина до Берегова. В автівці сиділо кілька незнайомців. Підсадили в кузов. Дівчина завважила, як одразу спохмурнів настрій її супутників. Дорогою мовчали. Фенинець відсунувся подалі од Ольги, вчепився руками міцно за борт. Надто уважно роздивлявся навкруг, немов боявся чогось пропустити з довколишніх краєвидів. "Ярослав" так само збайдужів до її присутності поруч. Свою сьогоднішню роботу хлопці виконали. Пташка втрапила в сильце, і тепер їй не виплутатися.

Отак зроблені були Юрком Фенинцем перші кроки в його майбутній кар'єрі. Надто високо не злетів, доріс згодом до крісла завідувача Хустського райвно.

У Берегові на машину чекали. Підійшли двоє, взяли Ольгу під руки, завели в непримітний будиночок. Переступила той поріг і почалися для неї стражденно тривалі ходіння муками.

Наказали одразу віддати папери й документи, що має при собі. Документів, каже, не взяла, бо нікуди сьогодні йти не збиралася.  –  "Це вже зовсім погано. Без документів у нас не ходять. Хоч про тебе нам і так усе відомо. Маєш шанс собі допомогти. Простяться твої злочини, бо молода і дурна. Тільки мусиш сильно постаратися. Зробиш так, як ми скажемо".

Зараз порозуміла, що це "безпекаші" схиляють її  до співпраці. Дівчину  умовляли стати таємним агентом. Як пристане на їх умови, залишать у спокої, і вся її родина не взнає біди.

Хитнула заперечно головою, не спромоглася більше чогось повісти. Губи мригали і тремтіли, а язик наче присох до гортані. Тіло пробивав дрібний дрож.

Коли минув перший переляк, утямила, що не слід піддаватися лукавим намовлянням. Зібравшись із думками, відкинула твердо намови й звинувачення. Випитувачі воловодилися з нею недовго. – "Готовьте конвой, отсылаем задержанную в Ужгород".

Добиралися до Ужгорода потягом. Як зайшли у вагон, примітив Ольгу вагонний провідник – білецький хлопчина Петро Горзов. Підійшов поговорити. Охоронці відігнали подалі матерною лайкою і попередили: знайде собі великі проблеми, якщо проговориться комусь про арештантку. Зачинили її у купе з охороною. Обіч сиділи два охоронці, молоді солдатики. Один руденький, з густим чубом, другий – чорнявий азіат з плескатим обличчям, незмигно зирив на неї вузькими пролазами очей. За дверима купе на варті третій, офіцер-енкаведист.

Не дождавшись Ольги, батьки сполошилися. Не могло такого бути, щоб не прийшла додому ночувати. Напевно, то якесь нещастя. Вранці батько, Юрко Кришеник, рушив у Великий Раківець. Тримав надію, що дочка пішла ночувати до себе, на найману квартиру. Там нікого не застав. Тоді до директора школи заявити про вчорашнє зникнення вчительки.

Кришеник вертався додому ще більш тривожний.  Здалека увидів, як коло їх воріт спиняється автомобіль. З машини вискочило шестеро, забігли до хати. Почали обшук. – Кто здесь хозяин и где прячете оружие? – Перші гостьові вітання нагадали господарю весну 39-го. Звички та поводження нових "визволителів" ті ж самі. Розгардіяш і розор розводили в хаті вправно. Полетіли навсібіч солома, пух і пір'я, звергли на підлогу одяг і ганчір'я. Туди ж – книги й папери. Теперішні погромники  все ж сумлінніші й сердитіші за минулих.

Завзятий обшукувач поліз на піч, далі з дурного інтересу зняв карічки, роздивлявся, що палає у вогні. Інший з багнетом (чи довгим ножем) копирсався в горнці, де була приставлена квасоля. Цікавився, певно, чого там кинуто для навару, чи вже поспіла поливка зі зброєю.

Батько не стримався: "Яким правом ви туй розширяєтеся, де ваші документи на обшук?" – "Молчи, сволочь, а то загремишь в тюрьму по полной. Дочь твоя уже дает показания следователю в Ужгороде. Отдай по-хорошему оружие, пока не поздно".

Чого шукали, не знайшли. Зате забрали з собою всі документи, після них не зосталося у хаті жодного Ольжиного фото на згадку.

Далі нишпорки поїхали у Великий Раківець – на найману її квартиру. Там такі ж гульня й крутоверть. Трусили кімнату, винесли все, до останнього папірця.

Слідом за арештами йдуть конфіскації. Особистого майна в Ольги не виявили, отож і призначили Кришеникам штраф у 3 тисячі рублів. А ще родина заплатила неситій державі додаткові 2 тисячі. Для порядку забрано від них і корову.

Через два тижні кинули у в'язницю Івана Фірцака – старшого сина знаменитого білецького силача "Кротона". Спершу ставили йому у вину незаконне зберігання зброї, якої, проте, не знайшли. Згодилася для арешту інша провина – брав у Ольги Кришеник заборонені книжки. А ще буцімто створили разом підпільну організацію в селі. Якщо так, то мусили знайти нових жертв – у Великому Раківці заарештували Івана Павлюка та Андрія Худу. Отак стараннями навчених провокаторів, тренованою уявою слідчих спершу була "створена", а затим "успішно ліквідована" гілка ворожого націоналістичного підпілля на Іршавщині.

Отож, у якусь мить життя дівчини розламалося навпіл. Біда приступилася,  повихопила з буденного плину життя, посунула набік звичності й турботи сільської вчительки. Попереду чекали жахливі вісім місяців ув'язнення в Ужгородській тюрмі.

Спершу слідчі узріли перед собою малосильне дівча, зблідлу з раптового переляку арештантку. Видно, їм гадалося, що не важко буде розібратися з цією наївною простотою. Бо ж мають нароблений досвід, багатющу практику катів. Вона й сама відчула цілковиту безпорадність, ледве спробувавши довести власну безневинність. Однак угледіла напроти байдужний блиск холодних очиськ, лихий азарт мисливців, які чергово підступалися до неї зі своїми фальшивими речами, "дружніми" порадами й умовляннями. Облудні личини спали з облич, "довірливі" розмови-взаємини допитувачів з обраною жертвою нараз скінчилися, щойно відчула на собі тяжкий кулак знавіснілого слідчого.

Так земне пекло впозло повільно в змалілий простір її існування – вузьку камеру-одиночку з дощатою твердою лежанкою, їдучою невгасною електричною лампочкою над головою, коротким коридорним проходом і кабінетом слідчого. Випитувачі мінялися один за одним, нестерпно подовжуючи жаскі години випитувань на муках. На мові катів це звалося конвеєром слідчих дій.

Щоб здобути признань неіснуючої вини, непоступливу жертву били в голову. Робили це вигадливо – зненацька вперіщать кулаком  в обличчя чи скроню, допоки хтось інший відволікає увагу говорінням. Інший раз вхоплять під лікті та з розгону шпурнуть немічне тіло об стіну, підладять так, аби вдарялася головою об одвірок дверей. Знущалися з ночі на день, гарували на повну – кидали на підлогу, копали чобітьми, давили повержене тіло, навалившись усією вагою на груди і живіт. Живодери випробовували свій "фірмовий" спосіб катувань: вставляли голову в дверний проріз, тиснули повільно і довго, аж поки не знепритомніє.

Біль не відпускав тоді Ольгу ні на хвилину, добирався до кісток, увіходив у кожну клітину тіла. Розпухла голова тріщала зсередини, Ольга перебувала постійно на межі пам'яті й непритомства. Думки й відчуття не трималися купи, ніяк не можливо було на чомусь зосередитися. День і ніч зливалися в одне. Перебувши такі муки, до кінця життя страждала од частих накотів тяжкого головного болю.

А всього тільки й вимагалося, щоб підписалася під текстом давно заготовлених "щиросердних зізнань". У всіх деталях і подробицях за неї розписані були неіснуючі її злочини. Слідчі зліпили з неї провідницю націоналістичного підпілля, хоронительку таємного арсеналу зброї. Ба більше – підступну особу, що хитрощами звела довірливих юнаків на злочинний шлях протидержавної діяльності.

Багато років потому скаже, що протистояти напосілому злу, не впасти у гріховний відчай і не здатися в полон власної слабодухості помогла їй віра. Там, у самоті камери, обривалася  гірка її німотність, і ледь чутний шепіт сходив з пересохлих уст: "За що мені послано цю кару? Господи Всемогутній, зглянься на мене. Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішну".

Ясна річ, схожих тортур і знущань прийшлося зазнати й Іванові Фірцаку. Минуло трохи більше тижня зо дня його арешту, він не витримав допитів та катувань, підписав протокол фальшивих зізнань. Під цю хвилину повели його на очну ставку з Ольгою.

...Зранку допитувачі сповна поуправлялися з Іваном. Ослаблий духом, знеможений і ошелешений, з похиленою головою сидів перед своїми тюремниками. Боліло вкрите синцями тіло, недобре паморочилася голова. Зоїла зневага до самого себе, там, на споді душі, наче позлиплося щось брудне. Не втямив, що кров накрапає дрібно на лист протоколу  слідчих дізнань.

Ця недбалість розлютила слідчого. Потягся з лайкою до в'язня кулаком, дорогою зачепив ліктем чорнильницю. Столом розплилася пляма-озерце. Слідчий вхопив газету. Витираючи чорнильний бруд, розмазав по всьому столу. Потім шпетив паскудними словами Іванову нікчемність, не здатен був заспокоїтися.

Фірцак попросив ганчірки, щоб витерти скривавлене лице. Знавісний, знервований слідчий злостиво кинув замащену чорнилом газету. Не розгледівши каверзи, обтерся тим папером, порозмазував по обличчю чорнильну фарбу.

Отаким увиділа Івана Ольга при зустрічі. Відчула поруч гіркий запах крові. Крізь темно-буру потворну маску тоскно зирили розверсті ями очей. Іван спробував щось сказати, однак горлом йшли шипіння й булькання. Коли прорвалися розбірні слова, впізнала хлопця.

"Це ти, Іване? Що з тобою сталося?" – "Пробач мені, бо я тебе оббрехав і зрадив". Іван заридав, впав перед нею навколішки. Несвідомим рухом схопив за руку,  притяг до себе. Прискочив шпарко тюремник-наглядач, жбурнув хлопця донизу так, що той поорав землю носом. Притисли  до підлоги, потім вивели в коридор.

10 червня 1948 року військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу засудив трьох закарпатських хлопців до значних термінів позбавлення волі. Дали Фірцаку 5 років суворого режиму за зберігання зброї. Запроторили у виправний табір, в заполярну Інту.

Судилище над Ольгою Кришеник відбулося після п'яти місяців перебування в Ужгородській в'язниці. Судовий вирок затвердив власним підписом прокурор Василь Русин. Він визначив для неї 25-річний термін табірного заслання. Тим часом батько безуспішно домагався побачень із дочкою. Нікого з рідних не допущено було і на судове засідання.

Юрко Кришеник одразу подав на апеляцію. Тоді ж дізнався – донька не визнала на суді власної вини, та й уся її справа тримається лише на фальшивих свідченнях. Поки чекали на повторний суд, дівчину перевели в загальну тюремну камеру. Там подружилася з мешканкою Тячівщини, що була таємним провідником для багатьох людей в спробах втечі за кордон, у Румунію, від переслідувань радянської влади. Юркова наполегливість і наступна касаційна скарга не дали пом'якшення для доньки. Ще три місяці потрачено було на додаткові "слідчі дії". Все той же склад суду на чолі з Василем Русином підтвердив минулий вирок – 25 років у таборі суворого режиму.

Володимир Кришеник, Закарпаття онлайн.Блоги
24 вересня 2011р.

Теги: Ольга Кришеник, Фірцак, табір

Коментарі

Iruna 2011-09-30 / 17:38:00
Ця історія , про бабусю моєї племінниці, яку теж звати Ольга. Живу я на Волині і знаю від своїх бабусь та дідусів чимало жахливих історій про той час. Скільки було провокацій зі сторони НКВД свідки та учасники досі ще живі. Мого дідуся Трохима жорстоко закатували. Рідного брата моєї бабусі Івана теж застала така доля. А чиїх рук такі катування зносили люди - вже ніхто не скаже. Думки різні... Я думаю, що не нам судити- Господь розсудить.

Селянин 2011-09-28 / 16:58:00

Мой друг из студенческих лет, Йосиф Барна, в 60- е жил в Хусте, на Керамической улице был соседом этого Юрия Ивановича Фенинця.
Я в эти годы у них несколько раз бывал дома. Тогда я через "Йовшку" и познакомился с Фенинцем. В это время, после сообщения радио "Свобода" о том, что Фенинец спекулирует аттестатами вечерней школы, он был с должности директора средней школы № 1 - "Чеська гімназія" - уволен. Позже его "друзья" устроили завучем в другую школу. Лет 20-25 тому, по просьбе "Йовшки", я посылал ему лекарства, у него было онкологическое заболевание. Знакомая учительница рассказывала мне, что получить должность, можно было только через него. У него две дочери, обе живут в Киеве.

E. Z. 2011-09-26 / 17:11:00
Прекрасный рассказ о страшном.

Жду продолжения!

Надеюсь у Ольги все пошло к лучшему!

Кришеник 2011-09-26 / 15:06:00
2местный, 24.09.2011 20:17
...а как сложилась, интересно, судьба Ольги Кришеник после освобождения?


Дійсно, ця історія мала своє продовження. Про неї розлогіше - незабаром.

п.Тамара 2011-09-25 / 17:56:00
Моя бабка, яка жила в окупованому селі під Києвом, постійно казала, що найбільшого лиха мала не так від німців , як від своїх сільських поліцаєв.
Вони все знали про кожного. вони про все доносили німцям.

Михайло 2011-09-25 / 11:34:00
"Не так тії вороги, як добрії люди - і осудять, жалкуючи, плачути, осудять. І запросять тебе в хату, і будуть вітати, і питать тебе про тебе, щоб потім сміятись..." Історія стара, як світ. Ніякі "визволителі" не змогли б наробити стільки лиха, якби не місцеві фенинці. Кажете, злетів невисоко - завідувач райвно? Для таких як він - це вже "вершина світу". Хоча, напевно, все життя мріяв про кабінет у Народному домі в Ужгороді ( про кабінет у Києві мріяти не наважувався) . Та навіть якби його "поставили" писарем у сільраді, і то був би гордий своїми досягненнями і вдячний визволителям. Тепер нащадки фенинців будують нове Закарпаття і нову Україну. "Відпусти їм, Отче, не відають, що чинять..."

сорри 2011-09-25 / 00:02:00
Жах. Ця історія для тих, хто плачеться по совковому минулому, і для тих, хто твердить про відсутність на Закарпатті справжньої української якості (винищили ж усе - і саму якість, і її носіїв. Причому - двічі: в 1939, і потім - в 1944-му), і для тих, хто каже, як важко зараз живеться. Жилосялюдям і гірше за нас. Незаслужено гірше. Причому, людям - кращим за нас. Кращим з кращих...

Орися 2011-09-24 / 23:16:00
Інколи реальні історії виглядають просто нереально містичними. Стільки таких не розказаних історій померло

местный 2011-09-24 / 20:17:00
печальная и такая типичная история. редко в какой семье кто-то из родных не прошел ГУЛАГ... у меня дед "огрёб" сполна...

а как сложилась, интересно, судьба Ольги Кришеник после освобождения?

2011-09-24 / 19:06:00
Так все і було. Цього не придумати.