“Гвардія”. Реконструкція реального

Тут жодним чином не йтиметься про художню якість новоствореного телевізійного продукту, сповна присвяченого нині сущій російсько-українській війні. Враження від перегляду на телеканалі 2+2 перших чотирьох частин серіалу “Гвардія” мають стосунок радше до речей символічно знакових.

“Гвардія”. Реконструкція реального

Прикметним показалось надто емоційне, аж до сліз, сприйняття глядачами цього художнього творіння як майже документального, з багатьма упізнаваними реаліями, дотичними до життя власного чи то знайомих. Себто такого фільму, якого раніш не знано було помітити на українських телеекранах. Ризикну сказати, що це чи не перший багатосерійний фільм посутньо незалежної України, країни самоцінної. Притомні глядачі відчули таку особливість і відповідним чином відреагували –  з непідробною увагою та зацікавленням. То з чим порівняти? Губляться в минулому хіба-що згадки про раніш демонстрований адаптований і перероблений Дяченками сюжет “Украденого щастя”, приємна телевізійна дрібничка “Леся + Рома”. Та більше й нема чого згадати.

То що ж ми переважно виділи в своїх телевізорах у минулі два десятиліття? Погодьтесь, нічого такого, яке сприймалось би як виразно своє. А це й значило передусім, що надто довго перетривала країна наша як безукраїнська в основі, сказати б по-модному – “гібридна”, обманно попсута країна. Неначе гуляща покритка. Людям на посміх. Як не діждалися ми тієї жаденної України, так не бачили і власного кіна, не відчували присутності поруч належного нам телевізійного простору. Позаяк на просторі тому розляглося вшир непоховане вчасно тіло Радянської України. Зрештою, ми притерпілися до гнилуватого цього запаху, призвичаїлися помалу до присутнього повсюдно духу тліну та розкладу. Оте призвичаєння  не було схожим на гордовито стоїчне прощання з минулим, як це трапилося з леді Емілі Грієрсон, з південного американського містечка Джефферсон – їй бо в прибраній наче для весілля, покритій багатолітнім саваном пилу опочивальні прийшлося роками лежати поруч тіла давно мертвого ерзац-мужа, прийшлого з чужини переможної Півночі (У. Фолкнер, “Троянда для Емілі”). Щоправда, в нашому випадку – схожість навиворіт. Тут неможливо навіть символічно вернутися схожим заходом у “золотий вік”, позаяк задіяні в Донбасі “реконструктори” світу уявного мають справу з людьми, для яких геть неприсутнє відчуття тяглості власної історії, своєї родинної неперервності, сталого тривання в рідній культурі. Відтак, дурне та надумане було їх діло – позичати, наприклад, фантомній Лугандонії прапор конфедератів Півдня, аби імітувати громадянську війну в Україні. Не сталося повстання мас,  була лиш керована агресія опущених гопників і бандитів.

А чи так все гарно на іншому боці?  Бачили очі фарс “розбудови держави” – на старому напівзруйнованому фундаменті. Оці два десятиліття неприсутності в нас українського кіно й національного художнього телепродукту, правду кажучи, мали всі ознаки непроголошеної вголос відмови від України, вже сама та відсутність і була частиною проекту ліквідації країни.

Тут доречно згадати феномен чехословацького кіно 60-х. Тих невідомо звідки прибулих молодих режисерів, що дозволили собі вийти за межі дозволеного і можливого. А ще Богуміл Грабал. Без них не сталося б “Празької весни” 1968 р. Так само й “Польська школа кіно”, Вайда і Мунк, та всі наступні. Після них була “Солідарність”.

Наше ж кіномистецтво виявилось фатально неспроможним. І цим сигналізувало про відсутність хоч-якоїсь перспективи розвитку країни на краще. З ослабленою імунною системою, ми мали звикнути до російських серіалів, що є неначе серійні вбивці питомо українського. З усіма тими серіалами та фільмами, так чи інакше поведених на шаманстві виклику духів померлих, з притаманною їм архаїкою віри в можливість візуального воскресіння загиблої Імперії. Перегодом многії вподобали невилазні з “теліку” начебто українські, та все ж такі простуваті мармизи а-ля Вєрка Сердючка, гуртом втягнулися у виснажні кумедійні телемарафони від виробників “95 кварталу”. Власне, награна їх веселість нагадувала поведінку вкінець обкуреного підлітка, якому вдалося раптом позбутися батьківської опіки. Попсова  експлуатація смаків совкового глядача ставилася на потік. І таким прийомом щочасне творила собі невибагливого глядача. Якому легко  було знайти приємне, скажімо, в недавно тільки показаному іншому телевізійному серіалі – “Останній москаль”. Щойно відбулася дозована заборона російського телепродукту – як жест самозбереження в умовах тривання війни. Дожилися, така в нас країна, з особливими потребами.

І тут лишається сказати несподіване – клята війна таки дала нам шанс виздоровіти. Серіал “Гвардія” тепер на українських екранах. Країна ж потроху реанімується. І буде жити.

Володимир Кришеник, Закарпаття онлайн.Блоги
26 травня 2015р.

Теги: Гвардія, серіал

Коментарі

О.Д. 2015-06-01 / 11:21:29
Для тих, хто не встиг подивитися, і не в курсі, про що йдеться: тут можна переглянути перші чотири серії - http://2plus2.ua/video

глядач 2015-05-28 / 13:17:53


То лиш для таких недуйдавих читателів все чорно-біле. А тут не йдеться про те, що неукраїнське - погане, а все українське - добре. Йдеться про якість українських фільмів: погану у випадку "Останнього москаля", і хорошу - у випадку "Гвардії".


читатель 2015-05-28 / 11:10:28
Не поймеш цього автора. То йому любляться українські фільми, то він на них бочку катить. Погода фурт міняєся.

Ребрик 2015-05-27 / 11:11:51
Це знакова подія. Хоч і зі значною затримкою, але задекларовано наявність українського телесеріалу. Багато говорено, довго чекано, і от - є. Переглядав критично, тобто свідомо виловлював слабинки. Та вже перша серія упевнила, що річ професійна й нема чого чіплятися. Тішить настрій знімальної групи, зокрема настанова Олексія Горбунова, що час подарував нам сюжетів на цілі десятиліття.