Ігри вчителів

Спочатку літа зачастили приходити дивні сни, щоночі бентежили сиротливу старечу самотність. В обступленій горами долині схоже заблукали і літні зливи, зрідка проривали обліжну нічну темінь лінивими зблисками далеких грімниць. Дивина присталих сновидінь була не в тому, що геть усі сюжети й персонажі позичені з часів молодості, більше тривожила гранична прозорість їх реальності. У навіяних відчуттях – давно поховане й забуте, подещо таке, чого волів не згадувати.

Звісно, це сон. Він учень старшого класу горожанської школи. Урок літератури. Знишка, з-під лоба зирить на неї. Вона поруч і це подобається. Чимдалі губиться суть мовленого, лишень тембр, звучання вчительчиного голосу вбирає до себе осердя утішно приємних відчуттів. Від ледь нафарбованих губ, по-особливому стриженого волосся, нетутешньої парадності вбрання, всього разом, що дарує її присутність поряд, твориться щасна радість недовідомих переживань, туди ж поволі вповзає полохлива змійка хлопчачої тривожності.

Миттєвий спалах і біль. Це Василь із сусідньої парти зі своєю двоперстною гумкою-рогаткою – влучив прямісінько в око старанно розжованою паперовою кулькою. Проллються сльози. Не так з того болю, як від раптового нещастя порушеного блаженства. Плакав незугарно, по-дівчачому. Підійшла Докія Трохимівна. Аби заспокоїти, взялася гладити їжачок коротко стриженого  волосся. Тремка й пронизлива радість – вчительчина долоня ласкаво повільна та м'яка. Хлопчину уразив безгучний сласний вибух.

Ізнову сниться. Літо. Кінець канікул. Початок п'ятдесятих. Неквапно йде коридором. У кінці –  вчительська кімната, звідтіль чути збуджені голоси. Недільне надвечір'я – посходилися його колеги  знічев'я збавити час у спорожнілій на вакаціях школі. Коло вікна на звичному місці – Петро Васильович та Степан Петрович, у них стомлена зосередженість затяжного шахового ендшпілю. Ліниве переставляння фігур жваво коментує третій. Стоїть над душею, дожидає обіцяної черги на партію.

Улаштувався оподаль за іншим столом, гортає підшивку газет. За дверима – з'ява ляских голосів. За мить до вчительської зазирають двійко збитошних мін. Це вчителі з білецької восьмирічки, в грайливому настрої, трохи "веселі". Раніш устигли "остограмитися". Той, що віком постарше, попри незгасну спекотність літа, від клебані до черевиків – увесь вугільно-чорний. Одіж, подібну його піджачині та брюкам, привозили в міжвоєнну пору тогочасні наші європейські заробітчани – купляли задешево по-кілька пар у крамничках для поховання мерців. Білявий заблуда –  трохи кульгавенький. Напевно, зростом побільш, але через свою сірувату непомітність може здатися коротуном, ба навіть горбуном, хоч за спиною нічого не росло.

Молодший захожий – напрямки до нього. Глипнув очима в розгорнуту новинку. Там на виду – тарганячий лик вождя. Відтак нудний скоробреха вкотре безладно переповість затертий анекдот. Про сердешного бідолаху, що з газетою "Правда" заскочив до громадського туалету та ніяк не наважиться завершити справу – на кожній сторінці якщо не портрет керівника держави, то щось політичне. Товариство змертвіло – анекдот нехитрий, але й слухати небезпечно. Тільки чорнявий вишкірювався криво, вкінці байки гидливо осміхнувся, недоладно змахнув руками, наче воронячими крильми.

Безуважно роздивляє газетний зшивок, уникає стрітися поглядом з осоружною мордякою. (Після смерті вусатого видер кольорову вкладку із журналу "Огонек" – парадне  канонічне зображення Сталіна. Це добре постаралися працівники московського парку культури і відпочинку трудящих – дбайливо зростили велетенську квіткову клумбу з осяйним ликом вождя всіх народів. Квітчастий фотопортрет вправно домальований, скористалися безкомп'ютерним ручним "фотошопом" журнальні художники – навиклі лакувальники радянської дійсності. Почепив кольорову світлину на  задню стінку надвірної вбиральні – відтак здобув щоденну приємність відчувати спиною вражу ненависну подобу. Портрет провисів у домашнім дерев'янім туалеті майже піввіку, до кінця не втратив яскравості своїх барв).

"Нащо задурно сидіти без діла. Ліпше сходимо до Залмана. Знаю, Петро Юрійович нащевив нашу компанію, бо має дяку всіх нас пригостити. Не зовсім дорослого Василя Івановича з собою не берімо, закриємо в школі, най чергує до рана " – перевів розмову на цікаве чорнявий гість.  На цю пропозицію кульгавий його дружок ствердно хитнув головою.

Доки збадьорений гурт прошкував до улюбленої в народі закусочної, потенційний замовник колективної випивки взявся хитромовно "розважити": "Кажуть, у вересні ваша школа чекає на інспекцію. Чи знали-сте колись такого шкільного інспектора – Авґустина Штефана? Може пам'ятаєте, як у 39-му виступав у Білках на сходинах, що перед виборами? Чи правда, що оратор з нього був ніякий? ..." – Коли вже розставлено прапорці – краще мовчати.

Заледве переступили поріг, навстрибом назустріч, з розпростертими обіймами Мойше Залман. Уклінно улесливо вгинав спину перед постійним і давнім завсідником закладу: "Се нам радість велика –  видіти вас, Петре Михайловичу. А ще й привели-сте до нас дорогих гостей. Сідайте, пани-вчителі, лем повісьте мені, чим накажете вас гостити. Що захочете, хоть молоко потяче просіть" – "Несіть, що маєте. Та не забувайте, щоби повну децу налити". – "Ой, не ганьбіть-ня , кидь я невинний, спадьте на Бога. Хоть раз я сим ділом обидив когось? Угощу файно, як у книжці пишуть".

Верталися врозбрід, у хмільному настрої. І знову цей невідчепний, накульгує збоку – торочить  наче замовне, про Волошина й Карпатську Україну. Питає, чи правда то, що сусіда їх, Іван Ігнатко, утік в Америку. Мов, звідти присилає листи двоюрідній сестриці, а її недавно "безпека" забрала.

Відшив потороч, нагримав грубо, що допився він до чортиків, раз верзе несусвітню дурницю. Най піде проспиться. Марно старався лукавець.

У школі порожньо, темніють у полузатінку дерев вікна. Вже вечір, можна й розгулятися. Звеселені гультяї мають собі втішника. Невгомонний розійшовся наповну – тільки й чути незмазано-рипливий голос чорнявого. Розпашілий, пирскає безпричинно сміхом, дочасно зістарений лускунчик. Розхристані колеги ведуться на веселощі, приймають його забавки. Звідкільсь нечутний мотив: "Как много девушек хороших, как много ласковых имен..." Двоє глумливців, чорнявець і блондин, з оскнілими очима самі собі підспівують, споєні в соромітному танці, кружать, обійнявшись, грайливий вальс.

Крутіж, п'яна реготня. Навіжені дружки надумали нову гру – хто програє, мусить роздягтися догола. Збриджений непутніми ігрищами, вибрався в коридор. Незабаром вивалився назовні обезштанений білявець. Рветься назад всередину, млосно приклоняє око до замкової щілини, бажає увидіти щось, кривить увихно спиною.

Сам собі ненависний, безсило брів коридором, озирнувся, привиділося – за спиною захланного жевжика вертлявий свинячий хвостик.

Надворі знудило. Вирвав все, що труїло нутробу, сперся втримати рівновагу об рапавий стовбур дерева.  В непевному світлі з вікна учительської – чорнява густота розкиданих цяток. Під ногами зачовгана слизькість шовковичних ягід, відчув гнилу їх нудотну пріль. – "Що я роблю? Мені скоро сорок. Досі один".

Подався додому, в свій Телятинець.

Володимир Кришеник, Закарпаття онлайн.Блоги
19 липня 2011р.

Теги: Білки, Карпатська Україна, вчитель

Коментарі

Кришеник 2011-07-24 / 11:06:00
bratrura, 23.07.2011 01:09

Дякую, Мирославе, за пораду!
Обов'язково прийму до уваги.

bratrura 2011-07-23 / 01:09:00
Володимире!
Як справи у фізиці! Як ся мають плівки,котрі Ви напилюєте? (пардон, напилювали у минулому сторіччі)... Ваше ессе - чудерняцьке творіння. Але наша Закарпатська спілка письменників перенасичена сімейством Ходаничів (непризнаних нащадків Івана Фпанка на Закарпатті). Кесарю - кесаревер -слюсарю - слюсареве. Займися фізикою, брате...

Кришеник 2011-07-21 / 09:46:00
2ярослав орос, 20.07.2011 23:01

Пане Ярославе!
Забув написати, що теж вдячний Вам за увагу. Мені цікавий потік Вашої свідомості.
Як знайдеться на то Ваша ласка, розшифруйте. Будьте ласкаві.

Кришеник 2011-07-21 / 09:33:00
2сорри, 20.07.2011 15:11

Дякую.
Звісно, більш-менш широкий словарний запас людині завжди може зійти в пригоді, аби здатна була виразити певні думки та відчуття. Однак не в цьому проблема. Як на мене, найперше (і найлегше) в самому писанні різних слів і доладних фраз допомогає швидка пам’ять на колись прочитані тобою тексти, минулі гортання словників, врешті-решт. З користанням останніх для мене найважче, бо тоді в складанні текстів наче пов’язаний путами, тому й отримуєш у результаті зумисне та неживе, а не бажане мимовільне, спонтанне. Власне, це є проблема всіх початківців, які кидаються вільно у вир написання “художніх”текстів. До таких самовпевнених я також відношу себе.
Що стосується фабули й сюжету згаданої історії з останнього блоґового запису. Тут немає жодної загадки, чи таємниці. В цьому, так би мовити, скористався запасом відвальних порід – того, що не потрапило до тексту написаної мною два роки тому документальної книги, побудованої на усних спогадах моїх родичів (переважно – покійного батька), себто розповіді про 20-50-ті роки минулого століття. Така от родинна історія на тлі часу. Маю надію, що це знайде свого читача. Звісно – з поправкою на економічну кризу, що мусить колись у нас з вами завершитися. Про пошук можливих міфічних спонсорів для видання цієї книжки більше не заїкаюся.

Demon Killer 2011-07-20 / 23:14:00
Володимир Кришеник має свій стиль. Комусь подобається, комусь ні. Але, без сумніву, він людина талановита. І на історії місцевій знається добре, і не тільки з книжок. А якщо комусь, панове коментатори, нецікаво його читати - не читайте. В інтернеті чтива повно, може, знайдеться і на ваш смак. Чи ви коментуєте все, що вам нецікаво?

ярослав орос 2011-07-20 / 23:01:00
вован-братан у краї ерзац-мінеральних вод...

та ні, братове, в центрі самої (э)вропи...
кусаєте естет-стовба ---мене...

...щось мелете собі під ніс солодке для власної подоби...

а данте... той все ж таки вигулькне в краї... лем, не захоплюйтесь няньком і мамкою... як було файно нам колись...

се -- хвороба неповноцінних...

а закарпатці не з тих...

сорри 2011-07-20 / 15:16:00
Тлінна тінь, 20.07.2011 14:55
Всі щось пишуть. Маємо в нас повно професіональних писателів. Аж у дві організації не поміщаються. Най вони далі пишуть один для одного. Инших читателів не знайти. Амінь.(с)

Судячи з написання "писателів" і "инших", автор цього коментаря - представник "нації" лакеїв та колаборантів. Їх доля - безгеройна і безписьменницька - це пробувати возвитися, топчучись по чужих героях і чужих письменниках. Лише тоді їм здається, що вони чогось варті. Це при тому, що самі не здатні написати чогось вартіснішого, аніж оцей заздрісно-паскудний коментар...

сорри 2011-07-20 / 15:11:00
Цікава замальовка з минулого. Так розумію - не нафантазована, а лише дооформлена. Це явно не самостійний фрагмент. До автора: може поясните? Бо викликає знаки питання.

А загалом завжди смакую вашу мову. 99 відсоткам наших філологів і журналістів, що послуговуються словниковим запасом Еллочки-людожерки, мало би було бути заздрісно...

Тлінна тінь 2011-07-20 / 14:55:00
Всі щось пишуть. Маємо в нас повно професіональних писателів. Аж у дві організації не поміщаються. Най вони далі пишуть один для одного. Инших читателів не знайти. Амінь.

2011-07-20 / 13:57:00
Противно і незрозуміло. Всякий може понавидумовувати чужих нещасть. В житті простіше. Чому писати про таке давнє, а не про теперіщнє. Звідки знаєте як тоді люди жили. З сьогодня не можуть розібратися. Брешуть один перед одним хто як може. Не мучтеся дурним. Бо дадуть усім виговоритися а потім заткнуть говорильникам роти. Дочекаєтеся, прошу вас файно.

2011-07-20 / 09:35:00
пишіть, пишіть, пане Володимире! Мабуть нудно бути в компанії "арійців" і "білих хорватів". Ще не знудило?