Болісна туга, боязка надія

Скажете, яка в тому новина? Книжку начебто гарно помітили, побіг того вона отримала поважну літературну премію. Та все ж. Не боячись пересади, годен-бо ствердити, що їй призначене окреме місце поміж усіх дарунків-знахідок в літературному житті Закарпаття. Принаймні, в останні кілька років. Там є глибока і сильна жіноча поезія. Не в звичному розумінні, бо ж не вгледіти у тих віршах манірного натхнення з неконтрольованим надміром почуттів, і тим паче відсутні нарочито роблена складність чи надрив. Натомість – глибинна метафорика тексту, насправжній розум, і до всього – непідробна поетична вправність.

Допитливий читач запросто годен спитати: а що в тих віршах, і про що ті вірші? Ось так, невибагливо, по-дитячому. Спробуй-но, відповіси. Не дурно сказати.... Наприклад, нелюбов. Неможливість існування у неприсутності поруч любові. Приреченість жити механічно, без всякого бунту.  То все – з останніх слів, з останніх сил. Теж інше –  тут ліжко, тут рів. Там зернятко дочки, якому не дістатися ґрунту. Тому що –  нелюбов.

Куди ж поділися кохані? Вони всі в вуличних боях, ідуть повстанці в бакалію, немов троянці у Аїд. Поруч люди із піску, що їх змиватиме дощем. Також люди порцелянові, в яких наливається бруду й дощу. Вони – сповнені порожнечі. Так, наче риби, запливають одна в одну, не помічаючи. Тут разом здасться, що туга і ненависть витягують до тебе шиї, як гуси до струмка. Ненависті просто нема, її кожен носить з собою. Сама ж бо часом  порожня, глуха і втомлена. Натикаючись на ненависть речей. Чужа-своя порожнеча, вбиває, виїдає в тобі життя, глитає тебе живцем. Що з того? Розсипати лляне волосся, і хай тебе шукають кілька десятків років, і хай не знайдуть, бо можеш бути, а можеш і не бути? Холодно й вогко, і твої молитви вкриває інеєм. Офеліє, німфо. Страшно залишатися водою у холодних весняних ярах, куди щойно зайшла повінь. Захисти себе од смерті любові в холоднім потоці. Дозволь тій любові якимось дивом дивним жити. Бо вже оплакані усі твої жалі.

І хай там як, все – тільки любов. Цей світ створився з любові. Твій господар – вогонь. Допоки спалахують в грані твої кохані. Торкнетеся сірчаними головами, передчуваючи в собі спалах життя. Сама ж ти – сполучення вогню і води. Там кров – окремо, окремо й вода. Не застійна темна стихія, лиш животворна, спрагла волога любові. То ж знай, вогонь і вода – твоє двоєдине.

Це було сказано зопалу – пропале місто. То як, змиритися жити загубленою, геть пропащою у рідному місті, де втрачено надто багато, розгублено стількох дорогих? І де ж нині тепле вим’я домівки, що тебе напоїть? Бузкова тінь матері. Найінтимніша річ – промовляти у віршах до батьків. Були молоді – гарна жінка із чоловіком – що ви думали отоді, у вітальні фарбуючи вікна. Увидіти їх ізнов, розгледіти себе у дзеркалі дитинства. Дістатися до рідні (на човні). Дійти, допливти, доповзти до своєї Ітаки.

                              Мар’яна Нейметі

Як біжить час.

Ледь встигаєш перевертати

піщаного годинника,

А вже площа сонячна після вироку,

Ледь встигає спалахнути

сліпучим болем нерв,

А вже перший вівторок,

а вже чистий четвер,

Ледь встигаєш витрусити

пісок із сандалій,

А вже кілька держав недопалками стали.

Ледь встигаєш охолонути від образ,

А вже не твій час.

              ***

                                          Коли

Коли повідлітають ґави,

Коли налагодяться справи,

Коли кути зіллються в коло,

Коли понурі змінять колір,

Коли гадюки скинуть шкіру,

Коли побачать і повірять,

Коли помітять і дозволять,

Коли минуть і біль і холод,

То хай уже, мабуть, тоді,

Коли вже кола по воді.

            ***

Любов падає і в добрий ґрунт

і поміж терня і на каміння

Цвіте навіть тоді

коли в коренях темрява в стеблах гнів

в тичинках паруюче тепло

І в соти твоєї шкіри

кожна хвилина  вібруючим жалом

наносить то подиву то жаху то піску

©  Видавництво “Ґражда”, 2010

Теги: Нейметі

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати