Знаходження міста

Раптом збагнув, що нашому співжиттю незабаром виповниться сорок. У тривалості давніх взаємин вдалося обом притертися, наростити й освоїти спільний простір, відтак відкинути назавжди минулі ремствування на неустанну присутність одне одного поруч. Нам тепер хороше разом – наче сімейна сув’язь, склеєна пам’яттю незбутої любові й шалу відгуляних пристрастей, нині зігріті теплом повільного вогню пригаслих емоцій. Ти не лишень територія мого проживання. Ми з тобою гарно зріднилися, мій Ужгороде.

Знаходження міста

Спроба першого знайомства відбулася (радше, не відбулася), коли мені виповнився тринадцятий. Літо. Канікули. Нас, учнів 6-Б класу Білецької СШ, у відкритій вантажівці доправили на екскурсію в головне місто області. В пам'яті не лишилося майже нічого, окрім нудної сірості всепроникного дощу, що підстеріг нас у дорозі поблизу Мукачева. Дітей учителі спровадили на увесь день до парку Горького. Мокра альтанка.  Літній театр з розстроєним піаніно –  на ньому пробував підібрати мелодію модної тоді "Черемшини" (але зі словами про "Бібу і Мунтяна, Сабо, Паркуяна, що їх медалі ждуть...").

Вдруге ми стикнулися, коли настала пора студентства. З незрозумілої причини отримав відмову поселитися в студентському гуртожитку. Був останній день серпня, і знов обридлий дощ, наші промоклі чуби і спини. Це я з молодшим братом. Спантеличені, стояли на Фізкультурній, біля його фізмат-школи. Міркували, як віднайти для мене житло. Нас почула стара продавчиня з газетного кіоску. Увесь наступний рік прожив у неї на квартирі.

Комуналка з прохідною нашою кімнатою – у самому центрі міста, на початку Жовтневої. Вона наче велетенське чутливе вухо, що гарно вловлювало найменші шуми зі двору та вулиці. Певно, та кімната володіла особливими резонансними властивостями, бо її чуткі органи сприймали також і звуки таємних розмов та домашніх пристрастей від найближчих сусідів. Це був справжній Вавилон, правдиве чрево міста. Господар – заслужений військовий льотчик, що під час війни переправляв через Арктику американські бомбардувальники "Дуглас". Його двотижневі алкогольні запої традиційно завершувалися білою гарячкою (згодом він згорів живцем у своїй постелі від непогашеного недопалка). Сусідив з нами молодий та перспективний водний спортовець, за другою стіною – творчі батько і син, що підносили художнє й театральне мистецтво Ужгорода. Я навіть трохи задивлявся на рафінованої краси молоду дружину актора-сина, вона, здається, працювала вчителькою. Пам'ятаю, що був запрошений на прем'єрну виставу модного театрального колективу, де в головній ролі партизанського командира акторствував мій сусід. На питання, чи сподобалося мені, я наївно відказав, що бачив у телевізорі надто схожу гру знаменитого Джигарханяна, і в тій же ролі. На жаль, у ту мить були поруч друзі нашого актора, затим – промовиста театральна пауза.

Цей перший рік здався мені особливо чудовим. В Ужгороді вже добігала кінця розмірена пора провінційного спокою й умовної ситості (ще трохи і його позбавлять особливого статусу важливого прикордонного міста з поліпшеним постачанням усіляких харчів).

Забув згадати ще одного свого сусіда – Жору Лаврова, студента-медика, який так само винаймав ліжко в моєї квартирної хазяйки. Жорин соціальний статус інший – з багатої за радянськими мірками вірменської сім'ї, з південного міста Баку. Оточення Лаврова – замкнутий космополітичний гуртик витончених ужгородських інтелігентів. Мене вони щораз запрошували в міську лазню. Це завжди  була п'ятниця. Там – кількагодинні легкі розмови. Потім неодмінно – пізній обід у ресторані "Київ" (з наваристим борщем і пампушками, купатами та гальбою пива).

Той Ужгород досі в мені. Його "двори, дахи, бруківка, димарі, осоння, злива, літепло, шипшина"... Відчуття міста назавжди поєдналися з літом, сухим запахом пилу, денним спокоєм, бажанням чеського пива. З відомим настроєм зривався в пошуки жаданого напою, а під ногами податлива магма напеченого сонцем асфальту.

Надвечір, щойно спаде спека, проходжалися в меланхолійній рівновазі набережною і Корзо люди окремішнього стилю, інакшого мовлення й поведінкової культури. Особлива їх уніформа – добротні старі костюми-анцуґи, фетрові капелюхи, накрохмалені ґаліри, обов'язковість краватки чи машлику. Добре завчені ритуали в зустрічі знайомих – торкання пучками пальців полів калапів, елегантний уклін голови, цілування ручок жінок, що в них напахчені долоні. В олюдненому ландшафті міста їх  вирізняли вирази облич, підкреслена гідність і самоповага. Насправді лишень вони й були тут вкоріненими, але нам, самозваним новим ужгородцям, здавалися іншосвітними прибульцями зі своїм привнесеним світопорядком.

У палімпсесті міста подекуди ще можливо було розгледіти зникомий обрис пропалої в часі Австро-Угорщини, виразніше прозирав назовні культурний шар міжвоєнної Чехословаччини. Проте, з кожним роком тіло старого міста  все більше мінялося під замашними мазками свіжих фарб, до нього впорскувалася стікаюча з ближніх передмість і далеких імперських окраїн жива і мертва варварська кров радянщини.

А що в літа мої молодії? Вслід веселій самотності студентських гуртожитків – нетривка безпритульність молодого спеціаліста. Наче місто не бажало тоді моєї присутності. Калейдоскоп винайманих квартир. У одній затримався довше. Вікна кімнати визирали на Театральну. В ній навчився мистецтву лазіння через квартирку тимчасового свого помешкання. На ніч господарі замикались зсередини, лякаючись злодіїв. З тамтешніми сусідами уживався мимохіть. За тонкою перегородкою – дешева міська повія зі своїм завжди нетверезим батьком-інвалідом. Їх голосні лайливі розборки набирали сили посеред ночі. Переважно так емоційно обговорювали соціально-моральний статус одне одного. Ще сусід – дрібний радянський наркодилер. Зазвичай до нього навідувалися бомжуваті клієнти, здатні помилятися кімнатою. А ще забігав циганкуватого виду поляк з постійним наміром всучити кому-небудь фальшиві свої "бранзулетки". Незабаром наркоторгівця забрала міліція. Раділи вивільненому простору спільної кухні найближчі його родичі. Це була колоритна пара з пошарпаної життям фарбованої лисички – блондинистої та фігуристої перукарки й тимчасово пригрітого в її норі маленького іноземця-болгарина, схибленого виконавця довоєнних пісень Леоніда Утьосова. Інший сусід – молодий практикант-стоматолог знав напам'ять понад тисячу гуцульських коломийок (так він у всякому разі стверджував). Співав хлопець свої коломийки на замовлення і на будь-яку тему – дехто схожим чином знається на анекдотах. Мої непорозуміння з Ужгородом швидко минули. Затим пішла інша довга історія...
 
Податливе й всемилостиве місто приймало до себе кожного. Новомістянину доводилося знаходити себе в ньому. Місто також не могло не змінитися. Нині майже до невпізнання. З тим Ужгородом, яким він був у час нашого знайомства, довго прощалися. Це місто ще житиме.

Принаймні в моїй пам'яті.

Володимир Кришеник, Закарпаття онлайн.Блоги
06 липня 2011р.

Теги: Ужгород, місто

Коментарі

п. Тамара 2011-07-09 / 15:05:00
Ви добре про себе написали: "споглядач життя".

Кришеник 2011-07-08 / 09:18:00
Дякую всім за добре слово та навіювання спокою

местный 2011-07-07 / 19:44:00
Я "ЩЕ НЕ НАПОВНИВ ТI РОКИ", чтоб страдать от меланхолии. но и я понимаю...
на самом деле горы были выше... реки глубже... девчёнки нереально красивей... а мы? :)

2011-07-07 / 16:28:00
2mefisto, 07.07.2011 16:02
Cлишком много меланхолии

Про що кажете. Тут розум і спокій. Чи вам більше любиться сусідська фігня і паскудство. Начиталися.

mefisto 2011-07-07 / 16:02:00
Аффтар - он из какой крови, живой или мертвой? Cлишком много меланхолии.

Ужгород 2011-07-07 / 07:55:00
Гарно! Пишіть ще!

Муза 2011-07-06 / 17:52:00
...І красиво ,і романтично ,і сумно...

ярослав орос 2011-07-06 / 16:09:00
теплий начерк про втачену молодість... як там, здається, в ол. олеся: "...не верниться ніколи"...

Irma 2011-07-06 / 16:04:00
Я теж подумала про Левка Луцкера

2011-07-06 / 14:57:00
Дійсно цікаво. Деяких ужгородських персонажів я, здається, впізнала.