ОБРАНИЙ

Сьогодні, 7 вересня, чергова річниця відходу до вічності блаженної пам'яті Владики Івана Маргітича. А за кілька днів, у найближчу неділю, відзначатимемо тридцяту річницю його висвячення на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Про Івана Маргітича згадано було в матеріалі, опублікованому в науково-мистецькому часописі "Екзиль", 2015, №2 (17).

ОБРАНИЙ

ОБРАНИЙ

*

‒ Іване, виходь! Виходь, друже! Виходь, зраднику! Ми звідси не підемо, доки не вийдеш, – двійко га­лас­ли­вих дідуганів добряче веселилися, щораз ловлячи примруженими очима невиразну постать, чия тінь уви­жалася часом у вікні ужгородського будинку. Той-та­ки будинок з півгодини тримали вони в облозі. Не­со­лідною поведінкою нагадували хлопчаків-гімна­зис­тів, яким кортіло виманити надвір потрібного для ву­лич­ної розваги друзяку. Під цю хвилю напевно від­чу­ва­ли себе школярами, бо колись навчалися разом у Хуст­ській реальній гімназії – геть посивілі Юрко Бі­ли­нець та Василь Маркусь (Маркуш). Аж тепер, п’ят­де­сят років потому, з веселою злістю вигукували по­пе­ре­мінно ім’я однокласника Івана Семедія, що так не­до­речно привласнив собі подобу єпископа Мукачів­ської єпархії ГКЦ.

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р.

Звісно, в цій історії годі було обійтися без Івана Се­ме­дія – Антагоніста нашого Героя. Хоч самого героя цієї оповіді, четвертого в компанії гімназистів-одно­літ­ків (Івана Марґітича),  під вікнами єпископського бу­динку бути не могло, оскільки перебував він тоді у Ве­ликій Чинґаві, в родинному селі, що давно пе­ре­мі­ни­ло давнє ім’я на Боржавське. Невгамовні дідусі-ку­мед­ники, ясна річ, здогадувалися, що єпископ Семедій, взнав­ши про можливий візит, полохливо заліг на дно – знайомий голос півгодини тому до них озвався, як ви­дзвонювали його з телефону-автомата, останнього з вцілілих в ужгородському середмісті.

Вернемося до витоків історії нашого Героя – спро­буй­мо осягнути ліпше сповнене невтомного діяльного чи­ну життя незрадливого в переконаннях і вірі Івана Марґітича. Заодно збагнути важливе про відійшле в ми­­нуле покоління його однолітків. Молоді люди, на­ро­джені на початку 20-х років минулого століття, покоління особливої долі, зоставили незнищенний слід в закарпатській історії. Їх становлення припало на пе­рі­од швидких перетворень у житті краю, у час значних ви­пробувань, героїчних вчинків і соціальних травм. Впа­дає в око схожість їх на сучасних молодих, що не­дав­но про­явили себе головною рушійною і творчою си­­лою в ре­волюції Гідності, а тепер власним потом і кров’ю ря­ту­ють країну в нині сущій російсько-укра­їн­ській війні.

Часовий проміжок між двома Світовими війнами за­пам’ятався на наших теренах стрімкою еволюцією  сус­пільно-політичного життя, внутрішнім пори­ван­ням молодих змінити ідеологічні та культурні па­ра­диг­ми. На очах одного покоління  щойно засвоєні тра­ди­ції українського народовства зазнали живого роз­вит­ку, увібравши в себе дух і надбання модерних со­ці­аль­них рухів та настроїв. Це виглядало як ривок, зру­шен­ня в народному самоусвідомленні та само­ви­зна­чен­ні. Схоже, тогочасне Закарпаття стало тим місцем в на­шій історії, де спробували дати відклик на “по­зи­тив­ну поразку” Української революції. Власне, тої ре­во­люції, в триванні якої наше суспільство проіснувало май­же повне століття, щоб лише тепер, може, отри­ма­ти належну розв’язку.

У житті юнака Марґітича та його друзів з Хустської дер­жавної реальної гімназії (1935-1941)  національна ук­раїнська самосвідомість утвердилася досить рано. До цього приклалися гімназійні навчителі та про­фесори – Юліян Ревай, Михайло Фущич, Андрій Ворон, о. Дмитро Попович, Михайло Гупаловський, Рости­сла­ва Бірчак. Також сприяли цьому тодішні “Просвіта” і “Пласт” – молодий Іван Марґітич був редактором гім­на­зійного пластового журналу “Скоб”, пластове його ім’я “Муравель”.  Зростало нове покоління закар­пат­сь­кої молоді із задатками майбутніх інтелектуалів, чим ви­­являло себе анінайменш не згіршим за євро­пей­сь­ких ровесників. Їх розум, творчі емоції та енергія спри­ймали передові тогочасні ідеї і захоплення.  З ни­ми Закарпаття вже не могло б більше здатися забутою сві­том землею, “землею  нізвідки”, провінційною ді­рою Єв­ропи. Міжвоєнне те покоління наших земляків вчи­ни­ло власний цивілізаційний вибір – на користь ук­ра­їн­ської національно-культурної орієнтації та мо­дер­но­го перетворення суспільства. Цим відкинута бу­ла мож­ли­вість нав’язаної чехословацькою владою аль­тер­на­ти­ви – дивнуватого поєднання архаїки в то­го­часній вер­сії “Русского міра” як спроби навернення до ми­ну­лих форм життя з надією віднайти загублену в часі ти­ху заводь, до якої колись втягло знаних в істо­рії краю куль­турно-релігійних діячів XIX ст., а та­кож ін­шої версії роз­риву з дійсним сучасним, яку тоді яв­ляв рух міс­це­вих фашистів-чорнорубашечників на чо­лі з С. Фен­ци­ком та А. Бродієм. Власне кажучи, схожий ва­ріант про­по­нувався закарпатцями і в наші дні – зі спро­бою під­су­ну­ти молодим фарсовий покруч у ви­гля­ді “політичного ру­синства” – зі зрадою рідному сві­ту, коли так само втра­чається можливість пози­тив­но­го відклику і роз­вит­ку. Якраз про це з наголосом за­сто­роги і відразою го­ворив о. Іван Марґітич на початку XXI ст., відводячи від біди нерозумних, схильних по­па­с­тися на дурну об­ман­ку: “Всяких перевертнів, без­бат­чен­ків, яничарів треба вважати на рівні з невірними, безбожниками, а так са­мо й некультурними, бо за­мість шанувати людину, во­ни готові її ненавидіти, але й цілком її знищити за па­трі­отизм, любов до свого до рідного”.

Нам важко знати напевно, якими були соціально-по­літичні вподобання молодого Івана Семедія в часи гім­назійного життя. Він, певно, не надто відрізнявся в своїх уподобаннях від однолітків. Знаємо, що керував юна­цьким хором гімназії, непогано вчився. І все ж по­даль­ша доля Антагоніста нашого Героя виглядає в пев­ному сенсі трагічною. Здогадно, одразу після вій­сько­вої поразки Карпатської України і з настанням угор­ської окупації краю з ним трапилося недобре – не­наче злам особистості, що так обмежив у май­бут­ньо­му його внутрішню свободу і можливість вибору. З ча­сом це проявиться більше, і вимушений його кон­фор­мізм виглядатиме як зрада собі. В зрілих своїх ро­ках часом виявиться надто залежним від людей настир­них, галасливих і безпардонних – біляцерковні оби­вателі згодом навчаться-таки ним маніпулювати, при­тлум­лювати волю. Забігаючи наперед, зазначимо, що в останнє десятиліття земного свого життя він все ж до­зволив зробити з себе раба середовища, піддався ба­нальному житейському опортунізму. Так чи інакше, але свій шлях він обрав сам.

Після закінчення гімназії Семедій та Марґітич ра­зом вступають до Ужгородської духовної семінарії. Для Івана Марґітича то був цілком природний вибір, бо ще зі шкільної лави він не раз уявляв себе хри­сти­ян­ським місіонером де-небудь в Африці чи Азії. Не­за­ба­ром для нього настало перше страшне життєве ви­про­бування: влітку 1942 р. дух ненависті та нищення спро­бував зламати його тіло і душу в Мукачівській ка­тів­ні “Ковнер”, далі – в’язниця угорського міста Вац. То­го літа Марґітича та ще з півтори сотні молодих пат­ріотів-закарпатців, учасників українського націоналістичного підпілля, після арешту угорською конт­р­роз­відкою було піддано кількатижневим неймовірно звірячим катуванням і мукам. Виною їм ставили чи­тан­ня підпільної газети “Чин” і проукраїнську про­па­ган­ду. Ті перші випробування показали стійкість та ду­ховну силу Марґітича, але й утвердили в головному жит­тєвому виборі – служіння Богу й рідному народові.

18 серпня 1946 року після завершення студіювань в Ужгородській духовній семінарії Марґітич приймає свя­щеничі свячення, що їх довершив єпископ Теодор Ром­жа. Згодом про цю визначальну подію свого життя зга­дував так: “Батькові було не до душі, що я висвя­чу­юсь неодруженим. Мамка вже тоді не жила. А сім’я бу­ла велика – семеро дітей. Я був найстаршим. Але мав свою думку і мене не вдалося переговорити. Я свідомо брав­ся до цього стану. Смерть матері утвердила мене в моєму намірі. Я зрозумів, що дочасне життя – ско­ро­ми­наюче. Хотів повністю жертвуватися для служби на­роду, а сім’я накладала певні обмеження. Це не виглядало так, що я беру на себе якийсь страшний тягар. Я не відчуваю його і по сьогодні”.

Спершу для нього при­значена була парафія в Севлюші (згодом – Ви­но­гра­дово), а вже від початку листопада 1946 р. – три­ва­лі­ша священицька праця в церкві Успіння Богородиці в Рахові. Аж ось 10 лютого 1949 р. до нього прийшли. У той день він вінчав молодят, коли у храм навідались ма­йор “безпеки” у супроводі двох працівників рай­ви­кон­кому – має їм віддати ключі від храмового при­мі­щен­ня. – “Даємо вам три дні на роздуми, і для вас усе зо­станеться, як було, якщо заявите про перехід на пра­вослав’я”. – Він їм у відповідь, що не має тут про що й думати, бо все раніш для себе вирішив. – “Ні, дас­те нам відповідь через три дні”. Отож, Іван одразу по­їхав до батьків у Велику Чинґаву.

Вдома його не полишили в спокої. Приходили “без­пе­каші” зранку, відбирали паспорт, аби пообідь йшов за ним у Виноградово. І так кілька тижнів – щоденно туди-назад пішки. Цією грою хотіли тримати в напрузі і також відвадити від підпільної душпастирської ді­яль­ності. Вирішив остаточно перейти на нелегальне ста­новище. Вдома обладнана була схованка – при­пер­та великою скринею частина кімнати. Разом з ним під­пільно правили служби й інші духовні вигнанці –  оо. Іван Роман, Іван Горінецький, також Петро Орос з Бі­лок та Іван Ченгерій з Олешника. Ними зацікави­лись “органи”. Згодом троє перебралися жити до Іва­но­вої тітки, що мала вільну кімнату.

Незабаром все скін­чилося для гурту мандрівних священиків – Петра Оро­са застрелив у дорозі підісланий “безпекою” мілі­ціо­нер, о. Марґітича ж у березні 1951 року заареш­ту­ва­ли. Гуманний радянський суд призначив для нього 25-річний термін табірного ув’язнення.

Спершу відсидів рік у слідчому тюремному ізо­ля­торі, потім чотири довгі роки в Омському трудово-ви­прав­­ному таборі. Важка рабська “норма” на це­гельні, де працювали без вихідних, в постійному голоді і ви­сна­­женні. Норма щоденного виробітку – чотири куби мерзлої землі, або ж перенести 5 тис. цеглин зі складу на будівельний майданчик. Тюремне начальство – са­мо­дури і садисти. І як полюбляв казати його тю­рем­ний слідчий Гальцин: “Ты здесь никто – пыль ла­гер­ная. Спрашиваешь – в чем твоя вина? Ты назови мне фа­милию, имя, отчество, а я сам определю твою вину”. По­при все Марґітич мав тверду впевненість, що не­за­ба­ром вийде на волю. Довірявся найближчим спів­та­бір­никам: “Ця держава – фальшива, вона вся побу­до­ва­на на обмані й насильстві. Довго вона не про­три­ма­єть­ся. Хлопці, лишень молімося Богу, і все змі­нить­ся”. Тож він постійно молився. Прокидався вдосвіта, йшов до відлюдного місця, де ховав маленького фор­ма­ту Біблію. Опісля закінчення зміни знову ставав до мо­литви. Траплялося, що не вчує у своєму молінні, як уда­рили в сигнальну рейку. За тим сигналом на­ле­жа­ло вертатися до тюремних бараків. За такий непослух на­глядачі жорстоко били, копали ногами, кидали в кар­цер. І там тримали кілька днів без їжі.

Марґітич звільнився з табору у вересні 1955 р. Жа­ден­на воля тоді не виглядала цілковитим звіль­нен­ням, реабілітували ж його лишень 31.01.1992 р. А він слу­жив своєму народові – у підпіллі правив літургії та ін­ші церковні обряди. Влаштуватися на офіційну ро­боту йому спершу не давали, лиш згодом став пра­цю­ва­ти в колгоспній виноградній ланці. Вдень мусив від­мель­дувати своє у колгоспі, а потім вдома не ночував – ходив служити  аж у далекі села Рахівщини чи Між­гір­щини. Хронічно недосипав. Щоденно в напрузі.

У 60-х роках о. Марґітич налагоджує тісні контакти з гре­ко-католицьким підпіллям, що діяло в Галичині, на­віть увійшов до його керівництва. Скінчилося це но­вим тюремним ув’язненням. Відтоді про нього вже зна­тимуть як про всеукраїнського масштабу релі­гій­но-політичного дисидента і правозахисника. В сім­де­ся­ті роки відбулося його становлення як релігійного ін­телектуала, зі своїм самовизначенням  утвердився як людина радикальних церковних і україно­цент­рич­них політичних поглядів. Таким він і залишиться до кін­ця життя. Через те й виглядає цілковитим неро­зу­мін­ням показ непересічної постаті Марґітича в спро­ще­­ному образі “народного” єпископа. Маю на увазі зоб­­ражувальний та інтонаційний ряд в стилі набитої ру­ки Дмитра Кешелі – це коли лагідний селянин-свя­ще­ник мантачить на призьбі власного сільського до­му якусь там мотику чи косу.

10 вересня 1987 р. Івана Марґітича висвячено під­пільно на єпископа – хіротонізацію провів єпископ Со­ф­­рон (Дмитерко), поклавши на нього обов’язок слу­жін­ня українським вірникам Закарпаття. Настійний у пра­­ці, живучи у звичній життєвій напрузі, владика не­втом­но боровся тоді за легалізацію Церкви і повну сво­боду ві­росповідання. Пізньої осені того ж року стає де­ле­га­том від Комітету захисту УГКЦ на конференції в Мос­кві, при­сутній на засіданні в будинку Радянського ко­мітету за­хисту миру, коли вперше було офіційно за­яв­лено про по­требу її легалізації. І тоді ж як член Ко­мі­тету ви­сту­пає на нелегально скликаній прес-конфе­рен­ції для за­кор­донних журналістів, що її орга­ні­зу­ва­ли журналіст Алек­сандр Огородніков та священик Глєб Якунін. Вла­ди­ки Павло Василик та Іван Марґітич ще раніше стали іні­ціаторами й підписантами від­кри­то­го листа на ад­ре­су Папи Римського Івана Павла II про вихід УГКЦ з під­піл­ля і потребу легалізації цієї цер­ковної інституції. Під тією відозвою стояли під­пи­си 2 єпископів, 23 свя­ще­ників, 2 ченців, 4 черниць і 170 вірників.

Єпископи та священики української греко-католицької церкви в Москві домагаються прав для Церкви і її визнання

Першим на Закарпатті владика Марґітич у квітні 1989 р. відкрито відправляв службу Божу – в Ужго­ро­ді, на Кальварії, незабаром до нього приєднався також о. Юрій Федака. Це був той останній рік, коли міліція пе­реслідувала греко-католиків, розганяла їх зібрання і накладала значні грошові стягнення на непокірних свя­щеників.

20 листопада 1989 р. Церква нарешті легалізувала свою діяльність в Україні. Марґітич сказав про це так: “Два найсвітліші дні в моєму житті. Перший, коли ді­став повідомлення, що легалізовано ГКЦ, про яку го­во­­рили, ніби вона мертва і вже ніколи не воскресне. І дру­гий, коли в 1991 році комуністи одноголосно про­го­­лосили незалежність України”. В січні 1991 року Па­па Римський Іван Павло II видав буллу – нею іменував Мар­­ґітича єпископом-поміч­ни­ком Первосвященного вла­дики Іва­на Семедія, а в лютому 1993 р. наділив його функціями єпис­ко­па синкела для українців Му­ка­чів­ської греко-католицької єпар­хії.

Співпраця Івана Марґітича й Івана Семедія ви­гля­да­ла в тих ро­ках конфліктною, в деяких ре­чах непри­ми­ренною, оскільки пер­ший твердо дотримувався ідеї бу­дівництва в країні єдиної Ук­раїнської помісної  цер­к­ви з пов­сюдним впровадженням ук­ра­їн­ської мови в бо­гослужінні, а дру­гий обстоював збереження се­парат­но­го стану Мукачівської єпар­хії щодо УГКЦ. До всього до­да­мо, що окремі важливі рішен­ня владики Семедія ча­с­то при­йма­лися деінде, і навіть поза ме­жа­ми Украї­ни.

Настановчим у діяльності владики Марґітича було пе­ре­ко­нан­ня: “Єдність церковна стала б основою за­галь­­но­по­лі­тичної єдності нашого народу. Попри все, ґрунт для єд­нання є. Усе тепер залежить від перво­свя­ще­ників. Ді­йшли б вони до згоди, а паства піде за ни­ми”. Ще по­стій­но наголошував: “Один народ, одна мо­ва, одна ві­ра”. Поміж тим, така його тверда позиція доб­ре пе­ре­кли­кається з думками непересічних і зна­них в Україні ре­лігійних попередників. Про бажання ство­рити єди­ну помісну Українську народну церкву ко­лись вислов­лю­валися Андрей Шептицький і його рід­ний брат Кли­ментій. Те саме бачимо в публічних ви­словлю­ван­нях Марґітича, коли казав про постійний діа­лог церк­ви з модерним секулярним світом та пред­став­никами ін­ших церков і релігій. На тверде переко­нан­ня вла­ди­ки, міжконфесійні відносини в Україні на­леж­но вести то­лерантно та виважено. І тут доречно зга­дати, як Анд­рей Шептицький у 30-х роках на про­хан­ня ро­сій­сь­кого церковного діяча графа А. Вол­кон­сь­кого щонайменше сім разів їздив до Папи Рим­сь­ко­го, аби дозволено було Шептицькому курувати греко-ка­то­лицькі общини в Росії. Російські емі­гран­ти-ка­то­ли­ки настійно просили його про за­ступ­ни­цтво і мож­ли­вість церковним громадам працювати віль­но. Да­рем­но було б  заперечувати й те, що єпископ Мар­ґі­тич і вл. Андрей мали по-своєму непрості відно­си­ни  з Пап­ським престолом, що зазвичай керувався влас­ни­ми мотивами в розв’язанні проблем релігійних вза­є­мин на теренах України. Шептицькому і Мар­ґі­ти­чу, так і не надто часто згадуваному в наш час о. Гав­риї­лу Кос­тельнику, винятково складній і трагічній фі­гурі в іс­то­рії нашої країни, йшлося про те, щоб ре­фор­му­вати гре­ко-католицьку церкву шляхом демо­кра­ти­за­ції, здо­бути для неї автономію культурного і релі­гій­ного жит­­тя, врешті-решт створити єдину “Київську народ­ну цер­к­ву”. Натомість, даремно шукати в діяльності єпи­­ско­па Івана Семедія схильності до католицького ре­­фор­­ма­торства і релігійного модернізму, та й у со­ці­аль­­но-по­літичному аспекті виглядав він радше кон­сер­­ва­то­ром, а в дечому навіть і ретроградом. Жодним чи­­ном не заперечити того, що своїми настановами пас­т­­ві і своїми діями він виказував прихильне став­лен­ня до насаджуваного тодішньою комуністичною вла­дою, що вже доживала свій вік, мертвої архаїки і на­хра­пис­тої агресії “політичного русинства”.

Далі кілька ілюстрацій з минулих церковних пр­о­ти­­стоянь.

В Ужгородській духовній семінарії готувати греко-ка­толицьких священиків почали раніше, аніж церква оста­точно встигла вийти з підпілля. Опікувалися тоді на­вчанням семінаристів переважно владика Марґітич та о. Елемір Ортутай. Благої пам’яті о. Елемір в радян­ський час пройшов свої тюрми і табірні заслання та все ж не втратив ані крихти з притаманних йому доб­ро­ти і душевної відкритості. Він так наставляв своїх сту­дентів-семінаристів: “Хлопці мої, сам я, ви знаєте, уго­рець, але дам вам таку настанову: бережіть свою Ук­раїну, свою церкву, свої віру та мову”. Після занять Мар­ґітич та Ортутай проводили з семінаристами тихі мо­литовні служби під відкритим небом у Закар­пат­сь­ко­му музеї народної архітектури і побуту – біля заки­ну­тих могил священиків. Знайшлися “доброзичливці” – з  числа так званих “мадяронів”, яким не до душі бу­ло прихильне ставлення до всього українського згада­них ду­­ховних навчителів семінаристів. “Доброзич­лив­ці” ста­­ли жалітися єпископу Семедію. Той тиску легко по­сту­пив­ся – відсторонив від навчань обох настав­ни­ків, та­кож наклав на них заборону провадити службу в Уж­­го­род­ському кафедральному соборі. Були санкції і що­­до се­мінаристів того випускного курсу (В. Да­ни­ла­ша, М. Ше­лемби та інших) – їх за проукраїнські погля­ди виклю­че­но з навчального закладу, відтак і їх на­ступ­­не священи­цт­во поставлено під загрозу. Владика Мар­ґітич в цій си­туації відвіз загрожених студентів до Іва­но-Фран­ків­ська, де їх належним чином висвятили на свя­ще­ників.

Повернення нововисвячених в Ужгород роз­лю­тило Семедія. Одразу після недільної проповіді зі схо­дин ка­федрального собору нарочито і голосно за­явив при­сут­нім поруч вірникам: “Непослухів цих ви­ки­немо на ву­лицю з чорними білетами, і щоб ніде їх біль­ше не взя­ли”. Потому вимагав від хлопців, аби під­пи­сався ко­жен під покаянним листом, і заодно щоб ви­казали то­го, хто їх напоумив на непокору, себто му­си­ли про­зра­дити Марґітича. Інакше довік не отри­ма­ють при­хо­ду. Хлопці після таких погроз написали скар­гу в адмі­ні­стра­тивно-духовне управління Ватикану. На захист упо­сліджених стали вірники, які слали листи на адре­су Папського престолу, в яких обурювались вчинками ор­динарія. Ро­зібратися з цією халепою навесні 1991 р. послано бу­ло в Ужгород папського нунція в Києві архієпископа Антонія Франко.

При розгляді справи з’ясува­ло­ся, що покараним не­за­конно семінаристам, окрім іншо­го, пропонували та­кож “хабаря” в розмірі 300 доларів кож­но­му (немов сим­­во­­лічні 30 срібників), лишень би від­рек­лися публічно від свого українства. Про таку за­ман­ливу пропозицію Се­­медій, з його ж слів, начебто ні­чого не відав, вважав це чиєюсь самодіяльністю. Хай там як, але зранку на­ступ­­но­го дня проблеми були ула­годжені повністю, ба біль­­ше, не на жарт на­стра­ше­ні хлопці раптом втра­пи­ли в ласкаві батьківські обі­йми вчорашнього пере­слі­ду­ва­ча – той солодким голо­сом сповістив їх з порогу, що про­ви­ни їхні раз і на­завж­ди прощені. Одне слово, за­будь­те.

Тоді ж у Мукачеві відбулося скликане з ініціативи ни­­зових громад зібрання українських греко-като­ли­ць­­ких вірників і слу­жи­телів  – разом прийшло по­над 500 делегатів з різ­них сіл і міст Закарпаття. Саме то­ді по­чався масовий рух наших греко-католиків за єд­ність МГКЄ з УГКЦ. У десятках громад перед тим від­булися па­рафіальні збори, що вимагали негайного їх об’єд­нан­ня. Опоненти скликаного з’їзду, як вияви­ло­ся, на­леж­но підготувалися зустріти їх вій­ною, наперед за­йняв­ши зручні висхідні позиції. Дис­по­зиція сил у про­ти­стоянні виглядала наступним чи­ном: мобільні роз­від­групи з навчених агентурно-опе­ра­­тивних пра­ців­ни­ків першими зайшли в тил і на флан­ги розташування скли­каних делегатів. Ударний ата­ку­валь­ний загін з від­бірних “русинських” та мадя­рон­сь­ких легіонерів, очо­люваний гартованими в боях ко­ман­­дирами (панове Дум­нич, Філіп, Вереш), вирішив вда­ри­ти першим, покладаючись на ефект несподіванки. Увір­вавшись до за­ли засідань, своїми голосними ви­кри­ками і бойо­ви­ми квиліннями приголомшили лю­дей і першим ділом взя­ли силою в полон Марґітича з по­мічниками. На­пад­ни­ки одразу заявили, що розпо­ча­ти засідання не до­зво­лять, самі ж бо готові до крива­вих сутичок, де ні­чи­йо­го життя і здоров’я не шко­ду­ва­ти­муть. Не буде жод­них переговорів та поступок. Отетерілі делегати по­ве­ли себе в ту мить достойно, не втягнулися в сварку та про­воковану бійку. Марґітич пробує говорити, його пе­рекри­ку­ють, свистять, галас навкруг неможливий. Ото­чені ви­рі­шують прорвати “русинську” облогу – на­впро­ти через дорогу для них тримають запасний плац­дарм – офіс місцевого “Руху”. Туди й відступили, пе­регрупу­ва­ли сили і провели реєстрацію прибулих на зустріч українських сил. Багато людей чекає на по­двір’ї. Готові до всього. На допомогу прийшла мілі­цей­ська охорона. Тут зненацька ворожий лазутчик хапає зі столу щойно укла­дені списки делегатів. Доблесний під­полковник мі­ліції рятує ситуацію, перекриває муж­нім тілом до­ро­гу засланому шпигуну – папери вер­та­ють­ся їх власникам. Супротивники, що через дорогу, по­волі від­хо­дять, проте обіцяють нову війну.

Таке вже траплялося з цими ж непримиренними про­тивниками українства, коли ще не впав кінцево Ра­дян­ський Союз. А вони пробували й тоді чинити про­во­кації і протистояння. Посеред літа 1990 р. обласний центр увесь був занурився в  спекотну розслабленість від­пуск­ного сезону, ліниву атмосферу міста раптом роз­во­ру­шила нервово-криклива хода людей, що руха­ла­ся від Ка­федрального собору в напрямку Білого До­му – то­діш­нього облвиконкому і осідла партійного ко­му­ніс­тич­ного керівництва. Процесію вів за собою за­ступ­ник Іва­на Семедія – канцлер Юрій Сабов з на­бли­же­ною до ньо­го групкою радикально налаштованих цер­­ковних ак­тивістів. Особливою активністю виді­ля­ли­ся Кате­ри­на Афанасьєва і дивакуватий пан Віктор Шпонтак. Зі сто­р­они це виглядало, наче провокатори діяли чітко за ін­­струкцією ‒ спецслужбам, напевно, кортіло скориста­ти­ся з протистояння в МГКЄ. Годі було зро­зу­мі­ти, чого до­бивалися ці емоційно за­ве­дені люди, готові, за їх сло­ва­ми, змес­ти все навкруг. Зов­сім неприрод­ни­ми ви­гля­да­ли голосні ті волання під вікнами будівлі облвикон­ко­му, бо навряд чи мо­г­ли вони досягти вух го­ловного  ад­ре­са­та й слухача – і Ми­хайло Країло, й усе пар­тійне ке­­рів­­ництво області, на чолі з Сергієм Усти­чем, напев­но в той час ніжило свої на­чаль­ницькі тіла да­леко на мо­рях. Зате невідомо звід­ки на­бігли жур­на­ліс­ти від дер­жавного телеба­чен­ня Угор­щи­ни (теле­ком­панії “Раша Тудей” тоді ще не бу­ло і в по­мині). Голосисті про­тестанти з розгорнутими для гар­ної те­левізійної кар­тинки плакатами не зважали ні­як на спе­ку, яка по­над 30 градусів у тіні, і тільки по­гро­жу­ва­ли прямо завт­ра рушити на Чоп і там пе­ре­кри­ти сво­їми тілами між­народні залізничні колії: «На рельси, на рельси!»

Здогадалися послати за Марґітичем. Вла­дика не­за­ба­ром з’явився, підійшов до гурту не­вдо­во­лених, спо­кій­но і тихо порозмовляв із вірниками, усіх їх ви­слу­хав з терпінням і повагою, вже потім по­про­сив не­го­лос­но: “Люди добрі, заспокойтеся, прошу, я сам за­в­т­­­ра по­їду до Києва, зустрінуся, з ким треба, і по­ба­чите – все буде добре”. Його спокій і розваж­ли­вість по­ді­яли од­­разу, врешті-решт послухались і потихень­ку розі­й­шли­ся. Провокація не вдалася.

Аж ось інший випадок. У 1996 році святкували  круг­­лу річницю Ужгородської церковної унії. В готелі “Ін­ту­рист-Закарпаття” зібралися на урочистості не­ма­ло людей зі всього світу. Єпископ Марґітич мав тоді обов’яз­ком пред­­ставити товариству делегатів зі США на чолі з Ата­­насієм Пекарем. Процедура вітань і зустрічей де­що за­тягнулася. І тут він раптом прохопився: “Я не мо­жу да­лі чекати. Мені треба спішно їхати в Боржавське. Там вірники замовили службу Божу”. І таки поїхав.

Наприкінці зими 2001 р. відзначали 80-річчя з дня на­­родження єпископа Івана Марґітича. Обласне начальство до­клало зусиль, аби належно піднести велич цієї по­ста­ті і нагородити владику орденом “За за­слу­ги”.  Нагоро­ду повезли в Боржавське. Там усе, як заведено: на всіх че­кає добра гостина – тіль­ки за­вер­шиться служба. Уже й проспівали хором “Многая лі­та”, “Боже єдиний, ве­ли­кий...”, а владика чомусь не ви­хо­дить із церкви. На­чаль­ни­ки і супровід мерзнуть на хо­лоді, очікують на юві­ля­ра, очікують довго. На­реш­ті він виходить: “Я не міг за­кін­чити ніяк, бо то один чо­ло­вік, то якась інша бабка пі­дійде, з усіма тре­ба по­го­во­рити, то як мені було полиши­ти людей і свій нарід”. З тим зовсім забув і про ор­де­ни, і про панів з Ужгорода.

ОБРАНИЙ

Потреба спілкування з іншими, а значить спри­й­нят­тя колективного людського досвіду йшли з усві­дом­леного Марґітичем відчуття своєї особливої місії і осо­бливої місії України. Для нього комунікація була ак­том творчості, любові, милосердя.

Марґітичем керувала ще одна надідея – церква в Ук­раїні мусить стати єдиною і неподільною. Для цієї ме­ти належить працювати, йти крок за кроком, вчи­ти­ся виваженій і толерантній співпраці з іншими цер­к­вами. Результатом має стати  утворення єдиної Ук­ра­їн­ської помісної церкви. Замалим, так він вважав, було б Церкві вибратися з підпілля – важливішим є вийти з ка­такомб розділення, зашкарублості і провінційності. Між тим належне вирішення проблем міжрелігійних вза­є­мин в Україні вважав неможливим без утвер­джен­ня прав і свобод українського народу, без вільного фун­кціонування української мови в усіх сферах життя –  і всередині Церкви теж.   

Його слова: “Єдність народу – це та велика сила, яку ніхто і ніщо не може перемогти. Тому нас стара­ють­ся всіляко роздроблювати: і на різні, хоч і подібні між собою релігії, і на численні, хоч загалом дуже схо­жі партії. Не можна вважати патріотами тих людей, які сприяють роздробленню”.

І лишень тільки згодом, після відходу з земного жит­тя, стають щобільш зрозумілішими духовна пра­во­та, дійсна велич і сила Марґітича. У своїй боротьбі і стражданнях він не програв, позаяк посіяні ним зерна таки зійшли. Його час настає щойно.

Колись не без глибшого змісту було сказано: “Ба­га­то званих, та мало об­ра­них”.

Владика Іван Марґітич – обраний.


© Володимир Кришеник, 2015 *
Висловлюю щиру подяку всім, хто посприяв мені в написанні цієї статті. – Авт.

Володимир Кришеник, Закарпаття онлайн.Блоги
07 вересня 2017р.

Теги: Іван Марґітич, єпископ, владика

Коментарі

... 2017-09-10 / 19:27:12
Тоді висловлюйтеся ясніше відразу. Бо в статті йдеться про антиподів: Семедія і владику Маргітича. Служба Божа на українській викликає злобу тільки у "спеціфічних" місцевих українців

Лемко 2017-09-09 / 22:36:02
пане "три крапки", може поясните в чому фарисейство моє полягає? - у тому, що я бачив злість у очах, і казанні епископа Семедія на службі, яку правив о.Йосип Штелиха? - так, я дійсно її бачив, принаймні відчув - у чому ж тут фарисейство

... 2017-09-09 / 11:58:02
Лемко гарно прокоментував. Так, ніби пшукнув. "від другого злість ( можливо тому, що правилась та служба на українській мові)" Цілком в стилі місцевих фарисеїв-мудригалів.

сорри 2017-09-09 / 02:18:13
То був великий, воістину великий, сильний духом і сповнений світлом чоловік.

Царство йому небесне

лемко 2017-09-08 / 22:47:39
дякую, за стільки цікавих моментів описаних вами, то дійсно гідне історії.
знаєте, я був на службах Божих у обидвох героїв вашого повідання. від одного бачив світло і тепло, від другого злість ( можливо тому, що правилась та служба на українській мові). Розділяю Ваші погляди, але хай Бог йому буде суддя, а не ми з вами