“Збагатив світ світом”

Колись, у дитинстві, пам’ятаю, я і батько, дивимося вперше “Тіні забутих предків”. Гадаю, охопили нас тоді схожі відчуття і пронизливий щем однаково вчепився в наші душі. З отого настала чоловіча розгубленість, коли не в змозі втаїти набіглу вологість очей, стримати зрадливу дрож тіла. Фільм скінчився. Сидимо мовчазні в тиші хатніх сутінок, вражені й приголомшені. Що ж це було? Звідки можливо оте знати: “Леди пливуть по ріці. Весна-ся  зачинає, сонечко так файно гріє... А де ж той наш Іванко? Хто йому сорочку випере, хто йому їсти зварить, хто його до людей приверне ?.. Ой, Боже, до чого ж його та любов довела...” Такі знайомі звучання, відомі інтонації, барви, місця. Все немов бачене й тобою знане раніш – та їхня одіж, оті промовляння, квиління і плачі, ба навіть здалося, впізнав і тамтешні запахи. Неначе то твої сусіди – Іван Палійчук і його Марічка, з ними незрозумілі, загадкові й загрозливі Палагна та Мольфар. Десь те видів уві сні, чи, може, коли гостював улітку в своєї бабки-верховинки в Довгому. Краєчком ока позираю на батька, і в цю хвилину неначе все про нього знаю і розумію. Аж раптом нянько схопився, поліз драбиною на горище. Спустився, тримає в руках запилену сіреньку книжечку: “Те все звідси. З повісті Михайла Коцюбинського”.

І ось тепер втрапила мені до рук інша книжка, з нею – ті ж відчуття, як і багато років тому. Повідалося в ній про окремих обраних із племені роду людського, що вийшли врятованими,  коли для всього світу почезла навік містична Атлантида. І лишень вони в тих давніх далеких часах зуміли дісталися до захищених Богом поближніх нам місцин, що нині звуться гуцульськими Карпатами. Власне, тут ідеться про книжку  Станіслава Вінценза і Тараса Прохаська  “На високій полонині” (видавництво “Лілея-НВ”, 2012). Оцю її першу частину (оригінальна назва – “Правда старовіку”) з відомої тетралогії про життя карпатських гуцулів поляк Вінценз закінчив було писати в 1936 році.  Пізніше, в еміграції, з’явилися наступні три томи його епічної саги. Варто згадати, що прямі предки письменника несли в собі й дещиці французько-провансальської та румунської кровей. Станіславу де Вінцензу випало вродитися і побути тривалим мешканцем (майже 52 роки) культурного прикордоння, яким нині й раніш уважається гуцульське Прикарпаття. Ще в дитинстві проводив свій час у родинному обійсті – у відомій багатьом Криворівні, аж потім замешкав у гірському селі Бистрець, яке межує із Закарпаттям. Це та Криворівня, що колись прикликала й привернула до себе мандрівця і відпочивальника Михайла Коцюбинського, аби йому пройнятися красою та силою Карпат. Станіслав Вінценз уважно читав і вивчав повість “Тіні забутих предків”. І хоч як вже пройнявся він позачасовою красою цього гуцульського раю, цієї країни власного серця та родинного дому, скільки би не був сповнений вражень, заледве що рішився би почати писати своє, якби не те знайомство з твором Коцюбинського.

Станіслав Вінценз на ґанку власного дому в Бистреці (1935 р.)

Варто згадати іще одну особу. Я про годувальницю й няньку малого Станіслава – гуцулку з Криворівні Палагну Сліпенчук. Десь було промовився Вінценз, що склалося оте писане більше з її слів та бесід – отих нескінченних оповідей про славних ґазд і опришків, рахманів, мольфарів, відьом та віщунів. Так і творилися книжка – наче з її голосу, що звучав у голові письменника, і ураз перекладалося з гуцульського діалекту на польську. Як був ще дитиною, промовляла до нього Палагна: “Колись настане час навчитися тобі говорити всякими панськими мовами, а поки розмовляй по-людськи. І пам’ятай, синку, щоб ніколи не забув цієї людської мови”. Людська ж та мова покликана була стати єдино справжньою мовою для Вінцензової  книжки – вона є гуцульська, власне, українська.

Зрештою, а до чого тут в парі згадується Тарас Прохасько? Дозволю собі думку, що йому належить вважатися перекладачем-співавтором цієї нещодавно в нас виданої книжки Вінценза. Відтак, маємо наче подвійний переклад, позаяк Прохаську вдалося відгадати й відтворити первинне звучання людської мови Палагни, бо ж саме такої напевно від початку бажав собі Вінценз.

Поміж тим, це є непростий і водночас природний для сприйняття читачами текст, виняткове письмо, сповнене вигадливих видовжених “пасем” – зі жвавими потічками та дрібними відгалуженнями словесних ручаїв, які автор впорядковує і вганяє в належне русло ритмікою витвореного ним “гекзаметра прози”. Але ж як інакше стало б оповісти про “власний всесвіт” рідної Гуцульщини, відтворити дійсність загубленої Атлантиди, місця споминів і бажань, прадавніх молитов, знаків і символів. Отої міфічно-божественної слов’янської Атлантиди, чиє існування задалося сотнями літ самотності, допоки її одірване од цивілізації позачасове тривання не стикнулося з лінійним часом новітньої європейської історії.

 Втім, декому може здатися, що Вінцензова мала Ітака насправді ніколи не існувала, а лишень стала виплодом словесно-поетичної гри, художньою реконструкцією, зрештою, самотвореним міфом, і тоді її творець більше уподоблюється Толкіну, аніж улюбленому ним Гомеру. Нехай навіть так. Тільки в чому ж його вина, якщо долучився він до когорти вигнанців, вимушених емігрантів, поміж тим ще й визнаних творців великих епосів. Попри все, було в нього єдине рідне місце, куди вертався щоразу з європейських столиць, востаннє – у травні 1940 року, бо лишень там його батьківщина. Тоді ж арештований НКВС, далі ледве врятований стараннями українських письменників: Івана Ле, Петра Панча й Петра Козланюка. Відпущений з в’язниці, разом із сім’єю поспішив утекти від радянської влади. Провідник із Бистреця Петро Білоголовий пізньої осені 1940-го переправив їх на лижах побіля Чорногори через Татарський перевал до Закарпаття, далі вони рушили в Угорщину. Потім були Франція і Швейцарія, де продовжував вперто писати свою гуцульську сагу. Зрештою, Гуцульщина здобула для себе великого європейця, свого поета й духовного поводиря, яким нарешті нанесено її було на карту світової культури.

Отож і даремно питати: “Станіслав Вінценз – поляк, а чи гуцул?” І той, і другий, а поза тим ще й європеєць, який відкрив, дарував усьому світові досіль незнаний і незвіданий світ Гуцулії. Відтак, він – наш, людина – звідси.

P.S. Книжку Станіслава Вінценза можна придбати в Ужгороді в книжковій крамниці видавництва “Ґражда”.

Теги: Вінценз, Прохазько, гуцул

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати