Закарпатський гуморист Володимир Товтин: "Я починав як лірик"

Деякі ужгородці мені розповідали, що ви дуже оригінально підписуєте книги. Це ваша гумористична родзинка?

— Так, так казали мені нещодавно. Дехто з моїх колег підписують книги дуже просто «Пану такому-то від письменника такого-то». Мені здається, що то ніби нічого не написати. Був у мене один товариш, який попросив на швидку руку підписати йому книгу, на що він почув: «Я такі автографи не пишу». Тобто цей автограф немає бути простим, а десь підкреслювати, як ти відносишся до цієї людини, і нести якесь психологічне навантаження, розкривати зміст книги.

Скажіть, пане Володимире, чи не вважаєте, що гумор це ваше покликання?

— Я взагалі починав як лірик. Після того, як вийшла перша книга лірики, я відчув, що можу творити і писати вже на вільні теми, але пізніше вже лірика не йшла до мене. Я часто навіду­вався до нашого славетного «Кобзаря», в якому були всі видання з кожної області, кожного видавництва. Помітив за собою, що якщо мені в книгах не подобався якийсь рядок чи строфа, то писав на них пародії. Ну так і пішло. З пародії я й почав писати свій гумор, який базується на життєвих фактах. Ще сам Петро Скунць казав мені: «Володя, ти маєш працювати в гуморі».

Скажіть, чому саме сміх, звідки він у вас береться?

— Можна сказати, що гумор я почав писати тоді, коли й першу книгу, тобто в 70-х роках. Можливо, десь я відійшов від лірики, а можливо тому, що все-таки переважало і переважає гумористичне сприйняття. Хоча саме гумор, сміх — це не просто смішки, як дехто вважає. Вони несуть соціальне навантаження.

Чи були у вашому житті якісь комічні моменти, що стали сюжетом вашого гумору?

— Та море таких. Якщо взяти до уваги нову книгу «Півень-фахівець» і «Контрольний поцілунок», то, чесно кажучи, придумати ситуацію не вдається, я беру їх із життя. Ось я пригадав один випадок. На залізничному вокзалі беру квиток на електричку. Касирка моя знайома, ну я її прошу дати мені квиток до Дачної, але тільки в купейний вагон. Вона: «Володимире Юрійовичу, як скажете так і буде» і дала мені квитка. Я подякував, взяв той папірець і чую, що наступний чоловік з черги теж просить дати йому квиток у купейний вагон, на що почув від касира — закінчилися. А плацкарт? — ще вчора закінчилися. Ну тоді чоловік обурливо сказав: «А в загальний вагон я не сяду!».

Тобто, якщо володієш почуттям гумору, то хочеш ти того чи ні, але десь мимоволі воно виникає. Саме в душі є почуття гумору, тому я й звертаю увагу свого читача на недоліки, які є у людини.

Що ви можете сказати про гумор своїх земляків?

— У кожного свої думки на цю тему. В нашій царині сміху в спілці є вагомі доробки Дмитра Кешелі, Юрія Шипа, Василя Густі, Василя Кохана, Володимира Ладижця, Степана Жупанина, до речі, в якого дуже легкі усмішки. Але найбільше на сьогодні в гуморі працюють Д.Кешеля, Ю.Шип, В.Густі. Для того, щоб твори були актуальними і вагомими, то, чесно кажучи, без засобів масової інформації письменник — сліпе кошеня. Звідки я знаю, що відбувається у Києві біля Українського дому чи деінде? Я дивлюсь телебачення і читаю газети, і якщо бреше журналіст, значить бреше видання. Але, як колишній журналіст, можу сказати, що в мене совість перед Богом і людьми чиста. Коли писав свої матеріали в газету, які і зараз іноді пишу, то стараюся, щоб там було якщо не 100, то 98% правди. Десь можна собі дозволити і вжити не той синонім. У першу чергу це життєві факти, які чіпляють душу, а просто видумати їх неможливо.

Чи допомагає в житті людині сміх?

— Намагаюся мати всі книги і вагомі видання, пов’язані з гумором. Бо мені здається, що Україна взагалі би не існувала, якщо б не було гумору. Це ж не просто сміх чи риса характеру, а й спосіб виживання. Якщо б людина не сміялася, то життя б було дуже сумне. Доведено, що найчастіше сміються діти (до 400 разів на день), а у дорослих цей показник зупиняється на цифрі 15. Сміх звільняє організм від стресу, поліпшує кровообіг, очищаються бронхи, «торжествує» печінка. Звичайно, що сміх допомагає.

Відповідаючи на мої питання, ви постійно посміхаєтесь. Скажіть, будь ласка, а коли гумористи плачуть?

— Вони також плачуть, як і всі смертні. Вперше я заплакав о 9-й годині ранку за московським часом 23 травня 1950 року, коли, народившись, побачив не щасливі очі матері, а червоний ніс лікаря-гінеколога. Плакав, коли помер батько…

Але є не тільки сльози болю, є й сльози радості. Медики довели, що для людського організму найцінніші сльози, котрі з’являються від сміху. Я, наприклад, годинами можу дивитися гумористичні телепередачі і не засміятися. Сумно, бо  не чую там гумору. Мрію заплакати від сміху, але…

Від часів Г.Сковороди, Є.Гре­бінки і до наших днів Україна багата талантами, які працювали і працюють у царині гумору. Але вітчизняне телебачення їх ігнорує.

Найбільш вагомі гумористичні видання письменників нашого краю Дмитра Кешелі, Юрія Шипа, як і моя книжка «Конт­рольний поцілунок», побачили світ завдяки місцевій владі, але книги до книжкових магазинів дуже важко торують собі дорогу. Це нормально? Не надходить у роздрібну торгівлю краю і найдавніший гумористичний журнал країни «Перець». Його можна тільки передплатити. Ось від цього і плаче моє серце.

В одному з інтернет-видань прочитала, що ви по життю «фіґляр». Чи не було у вас якихось курйозів чи образ від людей?

— У нас не всі люблять гумор. Є люди, які його не розуміють. Дехто ображається, дехто ні. Все залежить від того, як сприймають гумор. Я завжди намагаюся відчути людину. Якщо вона не розуміє гумор, то з нею і не треба жартувати.

На вашу думку, чи всі можуть писати весело?

— Однозначно, ні. Бо комусь Бог дав талант до лірики або до іншого жанру. Я відчув з самого початку потяг до лірики, і тільки з часом захопився гумором.

Як ваші рідні ставляться до того, що ви гуморист?

— Справа в тому, що дружина, син, донька, внучата, мої друзі і ті, хто мене знає, реагують на гумор прекрасно. Але найкраще сприймають його усе ж таки ті, хто його розуміє…

Ярміла Гармасій. студентка відділення журналістики УжНУ