Іван Небесник, ректор ЗХІ: "Свого часу мене вигнали з педагогічного товариства..."

Пане Іване, цікаво, з чого почалось ваше захоплення мистецтвом?

— Я ним не захоплювався. Мав загальний розвиток під впливом книжок. А ще в дитинстві Микола Небесник (брат діда) в довоєнний період вважався учнем Йосипа Бокшая, але таких було багато. Разом з тим на Закарпатті в той час багато хто мав хобі – малювали пейзажі олійними фарбами, словом, займалися самодіяльністю. Правда, виходило це наївно і не дуже професійно, залишки такого живопису можна побачити і досі в Ужгороді на пл.Театральній. Зате, коли був малий, разом з братами спостерігав за тим, як стрико малює надворі. Вони разом з Антоном Кашшаєм (теж учень Й.Бокшая) з мольбертами частенько виїжджали і на природу.

Але сказати, що це щось перевернуло в моєму житті, не візьмусь. Більше того — я вступив і навчався на хімічному факультеті, а отже, мій шлях у мистецтво не пов'язаний з тим, що, мовляв, стрико малював…

Якими у виборі професії були традиції вашої сім'ї?

— Як і в багатьох родинах інтелігенції після війни, найближчі мені люди були вчителями. Це був єдиний спосіб зробити кар'єру. Тому мій батько став українським філологом. Був завучем і директором школи у селах Середнє і Дравці, що на Ужгородщині. Мама теж викладала, але російську та угорську мови. Та й тітка, дідик (по татові) були філологами. Я можу назвати ще з десяток моїх родичів, які стали вчителями. Тому було чудно, коли я не пішов їхнім шляхом.

Створення Закарпатського художнього інституту — дуже важка справа?

— Це не ті труднощі, про які варто говорити. Бо за часів СРСР на тебе чекали неприємності, якщо навіть не той анекдот розповів. А в мене дідо не зміг повернутися, жив і працював у Канаді. З часом забрав туди й бабусю, от тоді й почалися труднощі у всіх нас. Тата — працівника університету  — виключили з партії за рік до пенсії і вигнали з роботи. Мене теж вигнали з педагогічного товариства (я методистом працював, а також у школі), не давали роботу й брату. Ми всі залишилися без копійки на прожиття, ще й хату хотіли в нас забрати, шукаючи хиби чи то в документах, чи то в будівництві. Батько навіть у Москву та Київ їздив – не допомогло. Йому дозволили працювати в школі для глухонімих, а ви кажете, «труднощі при відкритті інституту». То були 80-ті рр., а інститут відкрили у 2003 році. Надворі були зовсім інші часи. А тоді, на початку 80-х, мені здавалося, що прийшов кінець. Бо з такою біографією в Радянському Союзі ніде не брали.

Ви довгий час були директором коледжу мистецтв… Які роки були найскладнішими?

— Тоді також було важко, тому що панував радянський погляд на мистецтво. Нікому не було цікаво те, що започаткував Адальберт Ерделі. А про продовження його традицій і мови не було. Та й від Адальберта Михайловича все, що відбувалося на той час, було дуже далеко.

Тільки з роками почав відроджуватися живопис і більш-менш вільно можна було про щось говорити і щось робити.

Але студентів треба було вчити «розумному, вічному, доброму», а не тільки соціалістичному реалізму. Як виходили з ситуації?

— Їдили з Ужгорода і в Будапешт, і в Ленінград групою 30—40 чоловік. Бувало так, що ночували в спортзалі на матах. У тому ж Ленінграді, пам'ятаю, домовилися з коменданткою, подарували їй парфумии, і нас дуже гарно поселили: викладачів окремо, хлопців і дівчат теж в різні кімнати. Ми влаштовували вечори, вивчали детальніше ерделівські полотна. Реферати писали, навіть конкурси проводили, хто краще знає його творчість.

Не забувається і те, як вперше дозволили собі заспівати колядки. Зараз це важко зрозуміти, але тоді це, м'яко кажучи, не дуже вітали. Ми ж гуртом йшли по вул. Корзо, площі Театральній, навіть в обласну лікарню заходили. Бо не всі ж мали змогу на свята поїхати додому. Ходили вулицями, а люди підбігали і співали разом з нами. Це була досить серйозна подія для тогочасного Ужгорода. А тепер це вже — звична річ.

До речі, навчання в такому вузі, як ваш, має якусь свою специфіку?

— Художні навчальні заклади досить неординарні, і їм потрібно більше свободи. А ще — практика, бо це те, з чим швидше можна досягти бажаного результату.

Ви відновили давню мрію А.Ерделі – створили на Закарпатті вищий художній навчальний заклад. На цьому ваші амбіції вичерпалися чи є ще якісь проекти?

— Звичайно, що є. Нам для того, щоб досягти ІV рівня акредитації, необхідно додатково залучати до навчального процесу кандидатів і докторів мистецтвознавства, доцентів і професорів у галузі мистецтвознавства та культурології. Майбутня академія мистецтв потребує і відкриття аспірантури та спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій у галузі мистецтвознавства. Бо художник – це не завжди вчитель, не всі хочуть писати ці дисертації. Нам потрібно рівнятися на Львівський, Київський та Харківський художні навчальні заклади задля розвитку вищої художньої освіти Закарпаття.

Майже кожен художній інститут може похвалитися своїми метрами сучасного мистецтва, як це є в Києві та Львові, а також було за «золотих часів» закарпатської школи живопису. І наш інститут не є винятком, бо має таких відомих діячів, як Михайло Приймич, Михайло Сирохман, Василь Скакандій, Антон Ковач, Надія Пономаренко, Людмила Корж-Радько та інші. Я вірю, що з такою командою у нас усе вийде…

Анастасія Ножка. Фото з архіву Івана Небесника

Теги: Небесник, художній інститут

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати