Мар’яна Нейметі: "Реалізованість – це, по-моєму, і є щастя..."

Поетеса про мабухаїв, метод вибухівки, нічні дзвінки і світло у кімнатах

Мар’яна Нейметі: "Реалізованість – це, по-моєму, і є щастя..."

Нині небагатьом літераторам вдається заробляти на власній творчості (хоча, здається, так було завжди). Одиниці або щасливчики потрапляють на «гребінь слави», відтак і користуються цією славою довгі роки – одні при цьому майже нічого не пишуть нового, а інші працюють у поті чола, бо інакше не можуть. Та в кожного письменника життя складається по-своєму. Поетка Мар’яна Нейметі після виходу першої поетичної збірки довгі роки мовчала. Найближчі друзі тільки здогадувалися, що вона пише поезію. Мар’яна ж бо воліла власну творчість не обговорювати. Однак у 2010 році у видавництві «Ґражда» несподівано для всіх вийшла її поетична книга «Пропале місто». У 2011-му Мар’яна Нейметі вступає в Закарпатську організацію Національної спілки письменників України. А сьогоріч стала лауреатом літературної премії імені Ф.Потушняка.

«МИ ДУЖЕ ВЕЛИЧНО СТАВИМОСЯ ДО ВЛАСНИХ ОБРАЗ»

Мар’яно, як тобі вдається жити у «Пропалому місті»?

– Взагалі це ідея «Ґражди» назвати книжку саме так. Але мені справді цікавий феномен міста. Багатоповерхового, динамічного, лінькуватого, голодного на події, яке легко прощає всім їхню відсутність, бо й легко забуває. І в селі, і в місті, якщо ти тільки не дитина великих батьків, мусиш працювати. Але в селі живеш всередині часу. Город, обійстя, свята, знайомства — все це обумовлене заздалегідь: природою, ріднею, сусідами. І не дай Боже зробити переступ, випасти з кола. А в місті ти розумієш, що час безмежний, що він тебе може просто змести. Але у всьому цьому є свій величезний драйв.

Що ти втратила, живучи в цьому місті? І чого більше – здобутків чи втрат? Чому воно тебе навчило?

– (Задумалася)…Дисципліні й легкості. Бо моє життя – то хаос з острівцями ладу і спокою. Хаос — це від страху втратити найдорожче, зруйнувати, хоча це мене не виправдовує. Легкості, тому що не варто прокладати якихось залізничних шляхів, якими ти будеш їздити завжди. Бо, може, сьогодні ти потрібна в іншому місці. І що своє життя треба будувати самій, не покладаючись на державу чи близьких друзів. Яке собі збудуєш, у такому будеш жити. А ще визнавати, що існують і жорстокість, і боротьба за власну територію. І пропускати всіх крізь себе, тоді ніхто не завдасть тобі болю. А якщо не зумієш це зробити – доведеться боротися.

У «Пропалому місті» народжуються і не народжуються люди. Вмирають фізично, але твоя лірична героїня пам’ятає про тих, хто відійшов у засвіти. А ще в цьому місті багато ненависті, якої насправді не існує в природі, бо її кожен носить в собі. Ти часто зіштовхуєшся з людською ненавистю, заздрістю, підлістю?

– Думаю, ми часто надто велично ставимося до своїх образ. І не вміємо ображати інших як слід. Справжня образа перевертає в людині все, змушує змінювати в собі якісь лампочки. А ми часто робимо це занудно, довго чи якось потаємно, втрачаючи гідність. А може, краще все вихлюпнути одразу і стати легким? Може, краще сказати: ти зробив мені боляче. Або: я зроблю тобі так само, бо в мені сидить ненависть до тебе, і ти маєш допомогти мені позбутися її. Може, краще розбити посуд, але продовжувати любити одне одного. Або зрозуміти, що нічого не поробиш, це чужа тобі людина. Але насправді все це дуже складно. Хоч останнім часом я намагаюся діяти методом вибухівки, і не тому, що це правильно, а тому, що нагромадилося багато стресів всередині. Намагаюся розв’язатися від старих образ, а не жити однією роками. Бо десь там, на обрії, бовваніють нові образи. А це цікаво і захоплююче.

Якими ти уявляєш собі ідеальні стосунки між чоловіком і жінкою? Адже ця тема наскрізна в твоїй поетичній книзі. І яскраво відображається у віршах «Він любить її», «Бажання», «Пісок»…

– Я взагалі їх не уявляю. Чоловік і жінка, які люблять, — це потенційні вороги, які в будь-яку мить почнуть знищувати одне одного. Ми часто безжальні до тих, кого бажаємо, якщо запідозримо, що вони не хочуть нас приймати. Право бути коханим – це ніби право на матеріалізацію. Ти є, але якщо тебе не бачать інші, тебе ніби нема. Якщо тебе бажають – це ніби тебе покликали з небуття.

Як гадаєш, чому подружнє життя з роками зводиться лише до того, що є «де наїстися-гризтися» та «нема, де зігрітися»?

– Не знаю, тут безліч випадків. У шлюбі треба залишатися цікавим і сміливим, а це важко. Тут мені пригадується пронизливий епізод, як Одіссея впізнала служниця — за шрамом на нозі від рани, якої йому колись завдав звір на полюванні. Так і ті, які кохають, знають одне про одних щось таке, чого не знають інші, або не розуміють, або це для них неважливо, знають і про їхні болі. І тому деколи боїшся бути сміливим, щоб не зранити дорогу тобі людину. Але, мабуть, треба бути таким, як природа. Вона не застигає тільки тому, що в нас прикрий настрій, нам порожньо чи болить. Навпаки — все навколо цвіте, дає свої плоди.

«Я І ГРОШІ – ЦЕ ЯК ВІЙНА І МИР»

Ти схильна до ностальгії? І якщо так, то про що чи кого найбільше згадуєш?

– Це ти, напевно, тому питаєш, бо в мене віршик такий є. Він про те, що в дитинстві були ніби ті ж самі люди, події, кімнати, але в них було увімкнуто світло. Останнім часом я повернула собі це світло. Навіть не знаю, чому чи кому завдячувати, але близькі мені речі і люди огорнуті сяйвом великої радості.

Мар’яно, якою була твоя мама? Що ти від неї успадкувала?

– Її вже так давно немає, і тому я намагаюся бодай якось затримати для себе факти її життя. Недавно знайшла її записнички, це так приголомшує: чого вона хотіла від життя, про кого хвилювалася, яким уявляла майбутнє. А успадкувала, мабуть, її страхи та захоплення. Мені хочеться читати ті книжки, які б, напевно, читала й вона. Мені любляться такі люди, які б, напевно, були близькі і їй. І тільки зараз зрозуміла, що, як жінка, намагаюся відповісти собі на ті питання, які ставила собі й вона. Всі з тих, кого я зустрічала, були не тільки моєю любов’ю чи чимсь іншим, але й моїми запитаннями до себе.

Комусь для щастя не вистачає грошей, декому – великих грошей. А ще комусь для щастя бракує щастя. Відтак як ти розумієш щастя?

– Ну, ти ж знаєш, що я і гроші – це як війна і мир. Причому, буквально: я – війна, гроші – мир. Гроші – це не щастя і не зло, а можливості й величезні заощадження часу. Бо бідність – це коли один гороскоп діє для всього гуртожитку. Але ти про щастя. Мені здається, що всі нещастя – від нереалізованості. Хай собі з Богом спочиває Зігмунд Фрейд, але нереалізованість страшна у всьому – у сексі, роботі чи творчості. Думаю, слов’яни до слова «секс» ставляться не так патетично, як це вийшло у Фрейда, а якось чисто по-людському. Для них це звучить щось на зразок речівки «привезли горілку», але на якомусь дивному саксонському діалекті. Просто, мабуть, ми маємо зрозуміти – допомагати нам реалізовуватися не буде ні держава, ні мама з татом, ні Господь Бог. Держава – це просто така наглядова комісія, яка стежить, щоб нам не було ні надто погано, ні надто добре. Мама більше переймається татом і навпаки. А про Господа достеменно невідомо, що він і як. З цим розумінням принаймні легше жити, немає винних, немає засуджених. Так от, реалізованість – це, по-моєму, і є щастя.

Ти почуваєшся щасливою в житті?

– Мене мордує, що я не зробила багато з того, що могла б. Але мені дуже запам’ятався один момент із дитинства. В місті ввімкнули сирени. Якийсь будній день, джмелі гудуть, сяє сонечко, цвітуть кульбабки, діти верещать, п’яний сусід повертається з риболовлі — ідилія. І тут сирени просто-таки виють. Моя бабуся зачинила вікно і якось так спокійно сказала, що я ніколи цього не забуду: «Може, почалася війна?». Мені стало моторошно. І не так від її слів, а від того, як вона спокійно це говорила. Я трохи не задихнулася: як це так, я ще не готова до цього, в мені так мало життя. Тепер я розумію той її спокій, тепер у мені набагато більше життя. І це й від тих хвилин чи годин щастя, яких я зазнала.

Ти хотіла б ще раз народитися на світ?

– Так, хотіла б. І щоб мій тато безмежно любив мою маму, а я би любила їх обох. Я б народилася здоровою і гарною. Щоб, коли до них прийде велика втома або порожнеча, вони на мене подивилися і зрозуміли, якою гарною є їхня любов. Я б навіть народилася так легесенько, щоб не завдати мамі болю. І хай би вони навіть не дуже на мене зважали. В попередньому житті я набралася любові, і на якийсь час мені б її вистачило. Я б намагалася не сприкрити їхнє життя своїми плачами, своїми вавками. Але згодом, мабуть, знову стала б егоїсткою, витягувала з них душу і вимагала, вимагала!

«Я ЧАСТО ЗАСТРЯГАЮ У СТІНАХ»

У тебе неабияке почуття гумору. Чи рятує воно у скрутні хвилини?

– Та це навіть не гумор. Буває така легкість, коли ти можеш запросто проходити крізь стіни. І що не попросиш – отримаєш. Але це ще й мусить бути така інтуїція, коли просиш те, що справді тобі потрібно. Якось ми поїхали в Київ, майже без грошей. Зателефонували людині, з якою не бачилися років десять. А вона каже: я якраз від’їжджаю, бери ключі від квартири, поживи трохи у мене. Коли в мене такий настрій, навіть незнайомці хочуть зробити щось добре. Але це так само, як люди, які при місячному світлі можуть ходити по дротах. Але якщо їх хтось гукне, вони можуть впасти. То я теж часто застрягаю у стінах і потім із великим зусиллям звідти вибираюся.

Розкажи найкумеднішу ситуацію, яка була в тебе пов’язана з літературною творчістю.

– Я краще про журналістику. Коли стала кореспондентом у Свалявському районі, номер мого телефону надрукували в газеті, мені почали дзвонити. Зі справді важливими проблемами. Але бувають просто дивовижні питання. Чому чиновник такий-то спить із моєю дружиною? Або: чи не порадила б я, які цифри закреслити в лотереї? Або — котра година? І це о другій ночі. Чоловік телефонує з якоїсь станції, бо він, як передплатник «Новин Закарпаття», має право знати, котра зараз година.

Кого вважаєш найвеселішим письменником на Закарпатті?

– Смішно вже те, що в письменниках має бути багато фосфору. Їх має бути здалеку видно. Вони мають вдень і вночі світитися на ТБ і в пресі, інакше про них не знатимуть. Я от сьогодні теж свічуся. А якщо про веселих письменників, пригадуються часи «Карпатської України». Як ми ледь не продали «Форда» Степана Пойди, який був розмальований як цукерка і тому відомий майже всьому місту. Як Василь Вароді приносив кролів на роботу. Як комусь зробили на листі з допомогою картоплі печатку і розвели чоловіка, ніби лист із поважного закордонного видавництва. Це було справжнє закарпатське «Бу-Ба-Бу».

Розкажи свій улюблений анекдот.

– Мені подобається фраза «Якщо мама сміється з татових жартів, значить, у нашому будинку гості». Бо дуже часто ми сьогодні вдаємо, що нам цікаво і смішно – особливо в літературі і в суспільному житті. В літературі, наприклад, буває, все тримається на домовленості, що оцей от автор – хмарка, а не ведмідь. І всі навколо бігають з парасольками, підтримуючи цю ілюзію.

У чоловіків є Музи. Чи є тебе твій «муз(ь)ній» чоловік?

– Чоловіки не надихають, радше заважають. Але приємно заважають. Мій «муз(ь)ній» чоловік дарує мені радість, а я цю радість утилізую – не завжди у щось вартісне, наприклад, у вірші або в есемески – я дуже люблю це швидке письмо. Це як у Станіслава Львовського: як добре, що є смс, можна спитати: як ти там, і відповісти: я тебе теж, а раніше це займало все життя.

«ВІРШІВ БУЛО БАГАТО, ЯК ГАНЧІРОЧОК НА БЕРЕГАХ ПІСЛЯ ПОВЕНІ»

Можливо, банальне питання: звідки береш теми для своїх творів?

– Це навіть не теми, а настрій. Пустощі зіпсованого годинника: звідки у вас певність, що зараз третя година дня, а не дев’ята ранку? Отож бо! А може, це дев’ята вечора? А може, перша ночі? Словом, настрій такий, який приходить нізвідки і зникає в нікуди: трусонуло стріхою, взяло і поїхало.

Мар’яно, чим пояснюєш те, що між твоїми двома книгами запала така довга мовчанка?

– Навіть не знаю, чому не хотілося книг. Хоч віршів багато, як ганчірочок на берегах після повені. Але я скажу інше. Ця збірка написана не зовсім моєю мовою. Це ніби коли кричиш з-під землі чи з-під води. Всього кілька слів — щоб почули. Так складається у фантастичних оповідках, яких я, до речі, терпіти не можу. Людина повертається на землю через кільканадцять років, а тут усе вже інше, її не пам’ятають, все змінилося. Багато хто сьогодні про себе так може сказати. З часу виходу моєї першої книги минуло стільки років, що здавалося, мене згадає хіба кілька людей. Тому ця книжка написана для чужих. Не для добрих чи поганих, а для чужих. Тих, яких треба тільки познайомити із собою. І хто його знає, чи буде це для них мати значення. Тому, якщо в мене вийде наступна поетична збірка, вона буде іншою.

Тебе недавно прийняли у Національну спілку письменників України. Що це тобі дає? І як ти почуваєшся у тамтешньому товаристві?

– Ну, якихось зоряних війн там нема. Нема й чогось на зразок «Македонський герой, але навіщо ламати стільці?». Навпаки, дуже весело проходять зібрання. А якщо хтось когось не сприймає, то це його тяжке особисте горе. Бо зараз читачі за десятки-сотні кілометрів віддалені від письменників. До них летіти і їхати. А ми тут, поруч, і тільки ми й цікаві одне одному. Я особисто відчуваю велике тепло від того, що наші письменники прийшли і проголосували, коли нас із Лесею Ігнатович приймали до спілки і вдячна кожному, бо вони не були зобов’язані цього робити. І так само за Потушняківську премію. І всім тим, хто мені допоміг якось протриматися на поверхні всі ці роки. Я завжди про це пам’ятаю. Як і в Сваляві свого золотого директора школи Йосипа Долинича – надзвичайно цікаву, глибоку людину, який поділяє всі мої радості та прикрощі.

«Каштаном колючим тулишся до Господа, а він каже ні та й ні». Чому?

– Не думаю, що Бог має нами дуже опікуватися. Я, коли стою перед іконою Божої Матері, дивлюся на неї, вона така тендітна, і мені соромно за себе щось просити. Я кажу: іди зараз, будь ласка, до тих, хто втратив рідних, і їм дуже боляче. Хто зовсім не має житла або харчів, бо я знаю, який це відчай. А я мушу сама виборсатися. Але прийди до мене, коли мені буде нестерпно, навіть  якщо я буду тоді бунтувати, не дай мені зазнати порожнечі й не дай загинути.

Ти часто зраджуєш себе?

– Думаю, що часто. Знаєш, мені здавалося раніше, що я така-сяка, але в принципі добра людина. А потім потрапила на тренінг (даруй за це слово, я його теж не люблю). Там було домашнє завдання: зробити завтра три добрі справи. І я зробила якісь там дві дрібнички. А третю, ну хоч пива комусь купуй! Але тільки тоді зрозуміла, що всі свої добрі справи я відкладала завжди кудись надовго, а може, й на все життя. А людям потрібно було допомагати тут і зараз. І виявляється — після цього настає спокій.

У житті багато «мусай». Чи завжди є бажання їх виконувати?

– Та яке там бажання! Але мені подобається, що в перекладі, не пригадую, на яку мову, слово «привіт» вимовляється як «мабухай». Коли приходить нагальний обов’язок, я кажу собі: от ще один мабухай прийшов! І коли його не нагодувати, він не відчепиться, об’їсть до останнього листочка весь мій час, переверне всі мої плани догори дригом. Але, буває, таких за день назбирається півдесятка, то я Мабухая ІІ і аж до Мабухая ХІІ випихаю за двері. Потім через це на себе злюся. А взагалі в українців багато обов’язків і мало часу. А співвідношенням гривні до кількості мабухаїв у їхньому житті й мало б визначатися місце держави у світовій спільноті.

Маріанна Шутко

11 червня 2012р.

Теги: Нейметі, поет, вірш

Коментарі

*** 2018-11-30 / 10:01:05
Яке фото Мар’янки не поклади ,вона справді усюди цікава особистість.Таке філософське мислення рідко трапляється,як то кажуть Х-фактор,талант,здібності у літературі,журналістиці,публікаціях,риториці. Про таких треба знімати документальні фільми у рубриці-талант...!З величезною повагою і низкою найкращих побажань Анна Боднар (бі-р).

Нейметі 2012-07-03 / 21:58:28
Коли, не можу сказати, але запитання приємне.

Слов'янин 2012-07-03 / 20:59:45
А коли ми привітаємо Мар’яну Нейметі зі справжнім святом - народженням дитини?

Нейметі 2012-06-27 / 21:00:31
Мабуть, вже треба прощатися. Дякую всім, хто тут був. Привітаймо Мар’янку Шутко з народженням сина!

Друзі із фейсбуку 2012-06-20 / 14:27:15

Спасибі, спасибі. І най якнайменше буде мабухаїв! А багато муз(ь)ніх!

мда 2012-06-17 / 17:54:52
інтерв’ю файне
але ж фото, фото кращого ніде не було? воно просто неякісне =(

Лариса 2012-06-17 / 08:07:59
Гарна вийшла розмова. Дякую.

Маряна Улиганець 2012-06-16 / 21:31:56
Маряно, дякую вам за відповіді - щирі і філософські. Коли йшлося про маму - на очі навернулися сльози. Успіху вам, від вас віє теплом і добротою!

все буде добре 2012-06-16 / 11:58:25
...якы вони там, внизу, маленькі для життя

Любов 2012-06-16 / 09:51:33
"І молитви вкриваються інеєм, коли прокладають генеральні лінії". Тобі теж дуже птрібна підтримка. Хай тебе береже Бог.

Олег Диба 2012-06-15 / 14:09:28
Це найкраще з того, що я читав за останній час. Більше слів нема і не потрібно.

Ольга 2012-06-13 / 19:38:49
Щиро вітаю , Мар*янко, з черговою нагородою. Рада за тебе. Ти почала робити семимильні кроки. Іди і далі вгору, до нових творчих вершин. Будь Щаслива, Радісна,Здорова!

Ребрик 2012-06-10 / 19:13:07
Прочитав інтерв"ю в "НЗ" й під враженням на малому не бовкнув: "От газета і виправдала своє існування", та вчасно спохопився: Мар"яні ж цей часопис надає яку-таку можливість соціальної й професійної самореалізації. Але ж після всього нею сказаного промовчати тяжко, то ж мушу бодай привітати мисткиню з новим роком й сподіватися в ньому такого ж чи іншого "Міста пропалих"...

Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
/ 4"Правильна" закарпатська свальба: старшому поколінню – традиційні страви, молодшому...
/ 2"Народ мене визнає". Присвячується пам'яті знаної балетмейстерки-постановниці Клари Балог
Підкована блоха та Мона Ліза на рисовому зерні: Майстер мікромініатюр Володимир Казарян творить шедеври між ударами серця
/ 1300 дерев'яних церков на дерев'яних тарелях планує створити ужгородский різьбяр
/ 2Примари минулого
Новий ангіограф у Хусті тестують медики
» Всі записи