Мирослав Дочинець: "Я своє зробив — написав книгу"

Пане Мирославе, як вам поталанило дійти до фіналу національної премії імені Т.Г.Шевченка?

– Самому дивно, хоча, якщо книжка за рік витримала вісім видань загальним накладом майже 30 тисяч примірників без жодної промоції, то це вже щось значить. Знаючі люди кажуть, що в сучасній українській літературі такого ще не було. Висунення «Вічника» на Шевченківську премію ініціювали з Києва, в Закарпатській організації НСПУ ідею підтримали, а далі були три відбори в комітеті шляхом голосування. Недавно я одержав звідти лист, у якому голова Б.Олійник настійливо рекомендує подавати цю книжку на премію і цього року. Але то не мій клопіт. Я своє зробив – написав книгу.

Цікаво, якою була реакція земляків та рідні на те, коли ви були за якийсь крок до премії?

– Люди люблять інтриги, а ще більше – подарунки від долі. Я ж на ці речі дивлюся по-філософськи. Якщо яблуко має впасти тобі в руки, то впаде. Життя мудріше за нас. Та й Бога не гоже гнівити: Він допоміг мені зробити цю роботу, здобути читачів по всій країні й за межами. Це — головне. Я діставав і дістаю багато щирих відгуків. Читачки з Рави-Руської написали: «Вважайте, що премію ми вам присудили». Інший читач: «Те, як оцінив «Вічника» Євген Сверстюк, важить більше за будь-яку премію». Зрештою, вийшло все справедливо: шевченківку заслужено отримав мій друг Петро Мідянка. Та йому й гроші потрібні більше, ніж мені.

До речі, як вдалося за два роки написати аж три романи?

– Вони виникли з внутрішнього наповнення, яке довго збиралося. «Лиса» я написав з духу протесту. Щоразу, коли пропонував свої новели столичним видавцям, чув у відповідь: розглядаємо тільки романи. Тоді я написав роман. Його відразу прийняло поважне видавництво «Ярославів Вал» і видало майже за місяць. Три роки поспіль роман перевидається. «Вічник» жив у мені все життя, я давно примірявся до нього. Спочатку була артпідготовка – книжечка «Многії літа…». А потім раптом прорвалися перші три сторінки. Я зрозумів, що готовий до цієї роботи. Завжди найважче даються перші 10—15 сторінок, поки не опануєш тональність, ритм письма. «Вічника» я писав щодня на світанку до роботи, в обідні перерви, вечорами, на прогулянках, на коліні в дорозі й навіть у сні. Здавалося, весь світ мені диктує, підказує, радить. «Криничар» несподівано попросився на папір, ще коли я дописував «Вічника». І не відпускав до останнього рядка, поки не сказав і не зробив усе, що хотів сказати й зробити. Мені цей герой дуже близький і дорогий. Дівчина Аделіна з пошти, котра щодня відправляє пакунки з моїми книгами замовникам, несподівано сказала: «У цій книзі найбільше правди життя».

Чим схожі ці романи між собою? І чим вони відрізняються?

– Всі мої книги про одне – про служіння, про гідність, віру, надію і любов. Про необхідність «прямостояння і прямоходіння», як для тіла людського, так і для душі. Але кожен герой приходить до цього по-своєму. Не хвалися розумом, добротою і вірою – покажи діла свої. Увесь світ залишають тобі ті, що відходять. Тож і ти його залишай хоч на мізерію ліпшим, добрішим, бодай на гірчичну зернину багатшим. Про це буде й наступна моя книга, якщо така буде. Про інше писати мені не цікаво.

У романі «Лис у винограднику» наведено багато кулінарних рецептів. Чи любите ви готувати і які ваші «коронні страви»?

– Вихідні я проводжу в селі Косині, в маленькому будиночку під лісом, пишу, читаю, мандрую околицями. Сам собі готую різну смакоту. Наприклад, засипаю жаром картоплю в старому відрі. Потім розтинаю й перекладаю пелюстками сала і сиру. Або смажу нашатковані червоні буряки з цибулею. Або – дідові голубці: відварити до півготовності головку капусти в підсоленій воді, листки загорнути конвертом, обваляти в сухарях і обсмажити на олії. Чи кминна поливка: підсмажена цибуля рантується борошном і ложкою кмину, заливається водою і доводиться до кипіння. А до цього – житні сухарики і багато зеленини. Є ще й фірмовий овочевий шашлик: картоплина, помідор, перчина, баклажан і кабачок настромлюються на шпажку, щоб не пошкодити шкірку збоку, і запікаються над тихим жаром. Коли під руками немає цих продуктів, задовольняюся іншим делікатесом: горнятко домашнього квасного молока (не кефіру) і скибка смаженого чорного хліба, натерта часником. На десерт запікаю яблука, у вибрану серединку засипаю горіхи і наливаю вино. А для чаїв зі сволока звисають цілі віхті трав.

У романі «Вічник» дуже багато викладено енциклопедичних знань з медицини. Чи випробували описані лікарські засоби на собі? Чи впізнаєте в лісі кожну рослину і дерево, про які згадуєте у романі?

– Я, звісно, не дід Ворон, але природа в системі головних цінностей у мене на третьому місці, вона поступається тільки душі й родині. Творчість уже йде потім. Я вчуся читати Природу, інакше б так не описав «лісовий розділ» у «Вічнику». Цю частину роману авторитетні люди називають найсильнішою. В мене є давній друг – лісівник, дендролог Євген Легеза, що все життя прожив у лісі. Він багато чого мене навчив, і ці студії-взаємини тривають. «Вічника» я фактично писав у відлюдництві на своїй сільській дачі. Серйозні письменники в один голос кажуть: це вигадати неможливо. Напевно, все це було зі мною в минулому житті. А взагалі таємниця підтексту, зауважував Паустовський, полягає в тому, що письменник за словами мусить «бачити» внутрішнім зором те, про що він пише. Тоді й читач це побачить.

У романі «Криничар» є чимало фінансових порад. А що ви робите для того, аби гроші любили вас?

– Я б не називав це фінансовими порадами, скоріше йдеться про закони мудрої рівноваги. Одна рука повинна брати, друга – віддавати. І навпаки. Важко чимось зарадити, аби гроші полюбили вас, це якась містична золота печать на людині. Придивіться до своїх знайомих – і самі побачите. Втім, можна домогтися того, щоб гроші вас не уникали, трималися. У «Криничарі» ці умови чітко й переконливо виведені через два джерела – персонажів-євреїв і математика-грека, з яким доля звела героя в тюремній камері Паланку. Але гроші не є самоціллю, декоративним благом, це – інструмент, засіб служіння. Ось як про це каже сам Криничар: «Я не кохаюся в багатстві, ба навіть воно гнітить мене. Я не чую любові до грошей, зате я відчуваю їх силу, холодну, тверду і стійку силу, здатну перемінювати світ, а з ним водночас і людей. Я не противлюся грошам, я прислухаюся до їх непримітного руху, як до кругообігу крові в своїх жилах. Гроші живуть своїм життям, а я своїм. Ми не вадимо одне одному. Ми, як двоє сильних псів у одному дворі, – не гриземося, але й не лижемося. Ми, кожен по собі, служимо одному Господареві».

Ви – автор багатьох афоризмів. Чи є якийсь афоризм, який би характеризував вашу творчість і ваше життя?

– «Шукаю я красу, минаючи прикрас. Шукаю мудрість я, блукаючи між фраз». «Красне письменство. Красне слівце. Прекрасне мовчання».

Усім відомо, що Мирослав Дочинець ніколи не грався в політику. Чи свідчить це про те, що ви розчаровані в сучасній українській політиці?

– Для чого мені політика, коли я маю більшу владу – слово! Я це зрозумів, коли за допомогою до мене зверталися (трапляється це й зараз) відомі політики. До того ж я й досі вчуся керувати самим собою, куди ще мені брати відповідальність за маси трудящих. Я не настільки безвідповідальний. І не настільки божевільний, щоб обіцяти народу й країні близьке світле майбутнє. Знаючи, що це великою мірою не залежить ні від народу, ні від країни, ні тим більше від мене. Митець завжди повинен бути в опозиції, бо його інструмент — не гасла, а совість і правда. А там, де починається політика, вони закінчуються. Колись мені дуже подобався колоритний національний лідер, елегантний інтелігент-романтик Віктор Ющенко. «Якби кожен українець робив своє діло так, як цей чоловік», – говорив я. Але в той момент, коли його вивели на помаранчеву сцену і почали скандувати, що це наш президент, Ющенко втратив для мене інтерес.

Про журналістику кажуть, що це – четверта влада. Чи доводилося вам як професійному журналісту користуватися цією владою?

– Будь-яка влада псує, розбещує, ослаблює. А журналістська тим більше. Колись я міг дозволити собі ситно повечеряти й переночувати в голови колгоспу, а наступного дня написати про нього фейлетон. На газетних шпальтах я давав рецепти, як жити і в що вірити, судив і висміював людей. Тепер більше суджу себе і з себе іронізую. В «Молоді Закарпаття» я мав найбільші гонорари, а останні роки взагалі привілейоване становище – майже не ходив на роботу, писав удома в Мукачеві. Будучи редактором міської газетки, я тінню ходив за мером на розгромні наради й інспекційні перевірки. Мого друкованого слова боялися більше, ніж його усного. І я, наївний, уважав, що так воно й повинно бути… Я той і нинішній – різні люди, різні автори. Поверховість і віроломність газетярщини я видер із себе, як отруйний бур’ян, із корінням. І не дай мені, Господи, вляпатися в будь-яку владу! Здається, Пастернак сказав.

Всім відомо, що особливо у своїх перших художніх прозових творах автор більше пише про себе. Який із ваших романів можна вважати найбільш автобіографічним?

– З кожного стирчать якщо не мої вуха, то мій внутрішній стрій думок, переживань, духовних пошуків. Багато речей справді годі вигадати, якщо сам не перебудеш у тій шкурі. Це не обов’язково повтор карколомних історій, але історії душі в багато чому збігаються. І любовні лінії. Жінки нас багато чому вчать. І вони, до речі, найактивніші й найвимогливіші мої читачки. Кажуть: у ваших книгах багато любові, але недостатньо кохання. Кохання завжди недостатньо. В мене вже визріла книга тільки про кохання, але їй не таланить. Весь час відкладається. Я вже почав було її писати, але раптом із неї відбрунькувався «Вічник» і став жити самостійним життям, а «кохання» випало в осад. Може, я ще не готовий до цієї теми, її легше і краще проживати, ніж описувати.

Чи є факти у вашій біографії, про які ви ніколи не писали і воліли б не говорити?

– Такі знайдуться в кожного. Це стосується особистого життя, рис характеру, а він у мене далеко не паска. Дещо з того я «ліплю» до негативних персонажів, хоча відверто «кінчених» типів у мене немає, мені вони також цікаві й чимось близькі. Всі ми зіткані зі святого й грішного. Сенс у тому, щоб це визнавати й боротися з цим. Я знаю, що кажуть про мене поза очі: «Недавно прийнятий у спілку, а вже вдає з себе Маркеса». Це смішно. Я знаю своє місце, знаю, що можу і чого не можу. Щоразу я схиляюся над аркушем із сумнівами, чи вдасться «підняти» цей матеріал. Найбільше сумнівів і невпевненості в своїй потузі було, коли писав «Вічника». Я багато працюю, майже всі вихідні й відпустки проводжу за письмовим столом. На курортах відкладаю зошит лише для того, щоб поплавати. Мабуть, писати – це моя карма, моя покута, мій хрест. В матеріальному плані я міг би собі дуже багато дозволити, але уклад мого життя дуже скромний, в дечому навіть аскетичний, як у Криничара. Самообмеження – друге моє ім’я. Мабуть, це генетичне: мій прадід, багатий селянин, спав головою на голому порозі, щоб не проспати світанок. Письменство – теж генетичне: Юрій Станинець – двоюрідний брат моєї матері, а батько в юності писав гарні вірші, за які й «загримів» на Колиму.

Чи існують якісь загальні правила, якими мусить користуватися прозаїк для того, аби написати якісний текст?

– Треба писати дрібними буквами. Це я жартую так. Перш ніж почати створювати книжки самому, книги повинні створити тебе. Спочатку треба вивчити все краще з того, що було написано до тебе. І забути це, віднаходити свій ритм, свій рисунок письма. У світі достатньо речей, про які можеш написати тільки ти. І важливо бути вільним у письмі, тоді легше дихається. Творчість – це звільнення, вивільнення. І треба знати, що ти від себе чекаєш. Тоді воно рано чи пізно прийде й само тебе вкладе за стіл, почне тихо диктувати. Але в кожного це по-різному. У «Криничарі» мудрий схимник радить Феркові, який відчуває свербіж до писання, але не знає, як це робити: «Пиши так, наче розмовляєш із найближчою людиною». Все інше – хист, набита рука, дисципліна, знання життя, інтуїція і нещадна боротьба зі штампами. Якщо писати щодня бодай по абзацу 40 років поспіль (в моєму випадку), рано чи пізно щось вийде.

Відомо, що деякі закарпатські автори ображені на вас за, можливо, надмірну прямолінійність, за «поетичні та прозові висловлювання» на їхню адресу…

– Зізнаюся, грішний. І тому каюся і прошу прощення в тих, кого образив необережним, віроломний словом. Єдиним виправданням мені може слугувати те, що пародії я писав з любов’ю і симпатією до авторів. До чиєї особи і творчості був байдужий, тих не зачіпав. Але письмаки — люди вразливі й марнославні. Я й сам із цього тіста. Хоча, мабуть, важливіше не те, що про тебе кажуть, а як ти на це дивишся. На зубоскальство так і дивитися треба, з усмішкою. Бо що нам ділити, за що ображатися? В літературі досить простору для всіх, а суддя в нас один – читач. Я поважаю працю кожного свого колеги, вважаючи, що будь-яка книжка – сокровенний продукт, документ серця. Я нікому не заздрю, нікому не бажаю злого, не вибиваю премій і не вимагаю собі безплатних видань. Я першим привітав Петра Мідянку, нібито свого конкурента. А якщо когось і дістав колючим словом (робив це прилюдно, вголос), розцінював це як доброзичливу словесну гру. Пародій більше не пишу, але хотів би, щоб хтось написав її на мене. Аби відчути себе в тій незатишній шкурі. Мабуть, доведеться зробити це самому, як гоголівська унтер-офіцерська вдовиця.

Розмовляла Маріанна ШУТКО.

Теги: Дочинець, книга, Вічник

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати