"Маю щастя, маю долю, та не маю супокою..."

Івана Михайловича Чендея моє покоління між собою величало патріархом. Він був таким насправді і зовнішністю, і манерами, і своїм внутрішнім світом, зрештою, і значенням для української літератури, а тим більше — для духовності нашого краю.

У шкільні роки я зачитувався його книжками “Чайки летять на Схід”, “Вітер з полонин”. До речі, його оповідання “Тестамент” моя мама знала майже напам’ять. Збираючись вечорами у нашій хаті, сусіди просили іноді прочитати цей твір. У ньому страшна життєва правда, з якою стикалась чи не кожна селянська родина.

На одному з перших зльотів творчої молоді, які проводились наприкінці 60-х років минулого століття, мені пощастило побачити, почути і познайомитися особисто з Іваном Михайловичем. Він, відомий прозаїк, керівник обласної письменницької організації, вважав для себе за необхідне взяти участь у роботі секцій і юних прозаїків, і юних поетів. Як щиро радів появі талановитого початківця з Мукачева Миколи Матоли! З яким задоволенням читав перші образки юного прозаїка Дмитра Кешелі! Зрештою, знайшов терпіння вислухати й інших дебютантів. Запам’яталося, що, на відміну від окремих письменників, які занадто поблажливо аналізували твори учасників зльоту, він розмовляв із ними цілком серйозно, закликав до відповідальності перед словом. Більшість із нас, тодішніх новобранців літератури, й уявлення не мали, що це таке. Писали, бо писалося... Та, як з часом виявилось, відчуття таланту Іван Михайлович мав несхибне. Кого він запримітив і виділив у тій поетичній повені, майже кожен збувся як письменник.

Про ті часи можна багато говорити і доброго, і поганого. Серед літературної богеми вважалося модним творчість поєднувати із застіллями, істину шукати у вині. Молоді, дивлячись на деяких старших, вже визнаних, письменників, і собі мавпували такий спосіб сходження до літературних вершин. Звичайно, це мало свої гіркі наслідки. Іван Михайлович був лютим ворогом такої “моди”. Молодь, яка завжди налаштована незалежно, боялася його як вогню. Він міг по-батьківськи дорікнути, а міг сказати і таке різке слово, що... І цим він врятував не один талант, що опинився над смертельною прірвою. Тепер, із віддалі часу, я все більше і більше бачу постать І.Чендея як мудрого, суворого батька і надто вимогливого вчителя.

...Довелося мені редагувати збірку поезій уже відомого й шанованого автора. Я — молодий редактор, а він уже у віці, досвідчений літератор. Звичайно, обсяг книжки мав для нього велике значення. Тоді кожен рядок оплачувався, до того ж непогано. Тож автор не дуже прислухався до моїх зауважень, та й керівник видавництва був на його боці. Вийшла збірка у світ. Автор задоволений. Навіть схвальна рецензія з’явилася в “Закарпатській правді”. Та на зборах у Спілці письменників І.Чендей не залишив від неї живого сліду. Мовляв, у книзі багато слабеньких, просто нікудишніх віршів. Автор запротестував, що не так. А Іван Михайлович спокійно йому відповів: “Та я не до вас звертаюсь, бо вас уже тільки могила виправить, а до молодого редактора, який лиш починає свою творчу дорогу. До речі, і як поет теж”. Як мені гірко було чути, що ця збірка нагадує мішок, в який вкинули оберемок трави впереміш із бур’яном. Після зборів він відкликав мене і роз’яснив, що має робити автор, а який святий обов’язок редактора. М’якість, зайва добродушність, поступливість редактора сприяють лише одному — випустити в світ книжку-каліку. Тому радив бути принциповим і нещадним як при оцінці рукопису, так і під час його редакційної підготовки. Даремно тепер нехтується думка редактора, уповаючи на те, що цензури, слава Богу, вже немає. Тепер можна писати що хочеш і як хочеш... Який жаль...

Я мав можливість спостерігати, як великий майстер слова Іван Чендей уважно прислухався до думки редактора. При потребі переписував абзаци, сторінки, міняв розділи. От би такої снаги й самокритики і мені, і багатьом моїм колегам по перу — ровесникам та й молодшим теж! Він при цьому був до себе устократ вимогливішим, прискіпливішим, ніж найсуворіший у світі редактор. У розмовах, що велись між роботою, я почув від нього такі слова: “Щоб стати справжнім майстром, потрібні три речі: талант, здоров’я і довголіття. А потрібні вони для того, щоб працювати постійно, неустанно, бо в літературній творчості немає дрібниць, а легких доріг просто не буває”.

Не знаю, яке було хобі в І.Чендея, бо хоч не можу похвалитися, що знав його зблизька, але мав щастя бачити, з якою любов’ю він вирощував-леліяв свій сад, які мозолисті були його долоні особливо у весняний час, коли кожне дерево, кожна лозина винограду прагнула його теплої руки. Зрештою, до чого я веду?

У 1994 році Іван Михайлович був удостоєний найвищої літературної відзнаки — звання лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка. Той рік для області взагалі був прихильним, бо звання лауреата-шевченківця отримав і художник Юрій Герц. Такий щедрий ужинок був вперше за всю його історію.

З нагоди такої визначної для Закарпаття події в обласній державній адміністрації відбувся урочистий прийом. З привітаннями до лауреатів звернулись тодішні представник Президента України в Закарпатській області Михайло Країло, голова обласної ради Дмитро Дорчинець, голова обласної організації Національної спілки письменників України Василь Поп, начальник управління культури Василь Габорець... На завершення іменинникам вручили тоді ще рідкісну, дефіцитну річ — японські двокасетні магнітофони. Іван Михайлович щиро подякував за подарунок. Але сказав він і таке: “Сердечна вам усім вдяка і шана. Це дорогий для мене подарунок. Та як зраділи би мої дерева, якби я отримав не цей чудовий магнітофон, а машину доброго намулу чи перегною”. Зрозуміло, що це був жарт. Але була в цьому й істина — він у душі був великим письменником і великим садівником. І зумів сповна найкраще реалізувати себе в цих обох іпостасях.

У травні 1997 року в області широко відзначали 75-річчя від дня народження І.Чендея. Заздалегідь на людних місцях були розклеєні афіші про великий творчий вечір письменника, який відбудеться в обласній філармонії. Епіграфом до цієї події були його слова: “Маю щастя, маю долю, та не маю супокою”. У них закладено глибокий зміст. Його творче кредо. Адже цей неспокій завжди спонукав його до праці, непокори, боротьби. Неспроста того вечора в обласній філармонії було неймовірне велелюддя. З усіх куточків Закарпаття прийшли шанувальники творчості майстра слова. Не перелічити всіх, хто піснею, музикою — класичною, народною, естрадною прикрасив ювілей. Не забути, як могутньо, піднесено й урочисто у виконанні Закарпатського заслуженого народного хору, підтриманого учасниками вечора, лунало в залі безсмертне слово великого Шевченка в подобі безсмертної Лисенкової пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”. Не передати словами той настрій, коли ручаями потяглися на сцену сотні бажаючих продовжити свято, даруючи ювіляру найкрасивіші, найрозкішніші квіти. Особливо хвилюючим був апофеоз цього урочистого дійства, коли на сцену вийшов Іван Михайлович Чендей. Уперше в житті я бачив його таким схвильованим. Він звернувся до нас із словами вдячності й напуття. Сказав, що на всіх нас і кожного зокрема покладена велика місія — будувати нову державу, творити її духовне і матеріальне майбуття, бо художнім словом народ утверджує себе. Це — його тверде переконання. А велике бажання — щоб література Закарпаття міцніла, щоб нові сили, що влились у неї, були гідними продовжувачами славних багатовікових традицій, культури краю.

Завершив своє слово Іван Михайлович так:

— Я вас щиро, палко, гаряче горну до свого серця!

І в цьому глибинному змісті, правдивій щирості цих слів — він весь у своїй творчості: від перших кроків у літературу до останнього подиху.

Василь Густі

Теги: Скунць, премія, Шевченко, лауреат, ювілей

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати