Хустський філософ фарб. Портрет художника Яна Пашка

Серед колег-художників про Яна Михайловича говорять як про затятого мрійника із кремнієвим характером: якщо сказав, то -- відрізав. Серед особливих рис Яна Пашка – упорядкованість. Вже понад 50 років художник веде зошит, в якому зафіксовані всі його твори. Цю особливу рису він успадкував від вчителя й духовного наставника – Федора Манайла, з яким постійно підтримував творчі зв’язки. На запитання про кількість власних творів Ян Михайлович відповідає з гідною впевненістю, вражаючи точністю "паспортних" відомостей про картини та їхні долі: 1506 живописних творів, 200 акварелей, 42 батики та 39 літографій!

Пізнаючи життя і творчість митця, дивуєшся парадоксам його долі. Малою батьківщиною Яна Пашка стало чеське містечко Велкі Поричі, де у 1934 році у робітничій сім’ї народився єдиний син. Про батьків розповідає неохоче та по-чоловічому скупо, адже коли Янові було лише 5 років, у Судетах помер батько. Мама із сином, вимушені були багато переїжджати, шукаючи кращої долі то у Мукачеві, а згодом й в угорських містах Бічке та Будапешті. Прізвище Пашко художник успадкував від діда по маминій лінії.

Творча біографія художника розпочалася зі вступу до профтехучилища в Хусті у далеких 1940-х. В його родині ніхто не малював. Закінчивши семирічку в Берегові, у 15 років Ян Пашко вирішив опанувати професію майстра-червонодеревника, а в 24 роки став студентом Ужгородського училища прикладного мистецтва. Захоплення живописом проявилося ще під час навчання у Хусті, коли весь вільний час проводив на пленері. Разом з Юрієм Герцом та Антоном Шепою не раз бували у селі Річка на Міжгірщині.

Навчання в Ужгороді згадує з усмішкою. Поміж однокурсників Ян Михайлович був найстаршим, тож деколи «виховував» своїх товаришів, серед яких відомі у нашому краї митці – Іван Маснюк, Петро Фелдеші, Ласло Гайду та інші. З особливою теплотою художник згадує уроки Федора Манайла. Серед рис, які прищепив маестро молодому художнику, — особливе відчуття та потяг до вивчення етнографії Карпатського краю, що згодом втілилося у ґрунтовному дослідженні у період закінчення тоді ще Ленінградської академії мистецтв, де Пашко вивчав мистецтвознавство. Дипломна робота молодого дослідника — багатющий фактичний матеріал, який Ян збирав, мандруючи селами Хустщини впродовж кількох років. На сьогодні це одне з найгрунтовніших досліджень, де зафіксовано та проаналізовано вишивку, різьбу та кераміку Мараморощини.

Ще під час навчання у Ленінграді захопився творчістю Ван Гога. Навіть у період хрущовської відлиги про творчість постімпресіоністів не говорилося вголос. Адже звинувачували  у формалізмі та космополітизмі у ті часи багатьох митців. Зі світовим авангардом знайомився з угорських та словацьких видань, з яких довідався про творчість Дерена, Модільяні, Гогена, Тулуза-Лотрека.

В академії завзято студіював основи класичного рисунку та живопису. Проте від закарпатського декоративізму не відмовився. «Головне, аби не абстрактно, а все решта нам дозволяли», — з усмішкою згадує студентські часи художник.

Бажання повернутися до рідного краю переважили спокуси залишитися в мегаполісах. Вже сформованим митцем Ян Пашко повертається до Хуста, активно працює та виставляє роботи практично на кожній обласній виставці. Відразу стає художником Художфонду, де поруч працювали Юрій та Наталя Герци, Ласло Гайду тощо. Серед проектів, якими пишається дотепер, — герб та знак на в’їзді до Хуста, хрест на Красному Полі та проект краєзнавчого музею у місті.

Однією з найцікавіших сторінок творчості Яна Пашка стало відображення етнокультури Закарпаття. Відновлення втрачених зв’язків професійних художників із народною творчістю – особлива риса творчості шістдесятників, до яких сміливо можна віднести і хустянина. У його творах із серій «Народні умільці» та «Етнографія мого краю» залишилися зафіксованими й переосмислені традиційні ремесла, інтер’єри й обряди закарпатських українців. Жанрові картини 1960—70-х років відображають індивідуальні враження митця від світу Верховини і верховинців, їхнього повсякденного існування, глибокої закоріненості у традицію, що сягає багатьох віків. Важливими при цьому є деталі — гуні, постоли, череси, коновки; спроба введення в художню мову діалектизмів з їхньою патріархальною незмінністю, що викликано внутрішньою потребою художника зберегти в картинах світ речей, які зникали з ужитку. Разом з тим, чітко простежується і прагнення художника до філософського узагальнення. Обізнаний із різними філософськими течіями та релігіями світу, Ян Пашко прагнув відстояти у творчості твердження, що людина — вінець творіння.  

Сьогодні 77-річний художник продовжує активно працювати. Серед тем, що найбільше його хвилюють, – міфологія, символізм та світ природи. Найкращою метафорою, яка б уособлювала головні людські й мистецькі чесноти Яна Пашка, до сьогодні залишається сковородинівське: «Світ ловив мене, та не впіймав». Постійно змінюючись, він не втрачає ані творчої форми, ані особистого «секрету». Не ставлячи вже перед собою особливих завдань, не обертаючись у бік теорій чи ідеологій, Ян Михайлович продовжує пошук своїх живописно-пластичних кодів, відкриваючи в кожному дні безкінечність Всесвіту.

Оксана Гаврош, мистецтвознавець

Теги: Ян Пашко, художник

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати