Ввічливі продавчині намагаються зробити мені додаткову безкоштовну послугу і кожну покупку, хай це буде навіть кілька цибулин чи апельсинів, вперто пакують у свіжий пакет. На спроби відмовитися махають рукою, а на простягнутий старенький пакет дивляться з відвертим подивом — навіщо?!
Щоразу вступати в полеміку немає вже ані часу, ані бажання. Та й чи реально пояснити кожному продавцеві та покупцеві «безкоштовного» поліетиленового пакування, що ця дармівщина обходиться нам ой як недешево? Адже кожен з цих, без перебільшення, мільярдів пакуночків (прикиньте на око, скільки їх перепадає кожному щодня — і помножте на кількадесят мільйонів українських покупців) нікуди не зникає. Вже й в школах дітям розповідають про життєвий цикл поліетиленового сміття. Яке дуже недовго (подеколи всього кілька годин) нам служить, зате дуже довго (десятиліттями) як непотріб валяється вздовж доріг, на вулицях, у лісах і навіть у горах, висить на гіллях дерев, занесене туди водами гірських річок під час паводків, або ще гірше — горить на звалищах чи в багаттях, отруючи довкілля канцерогенним димом.
Попри всі волання нечисленних «зелених», жодних успіхів у справі хоча б часткового вирішення проблеми «поліетиленової лавини» на наших теренах наразі немає. Навіть у тих поодиноких випадках, коли в містах впроваджують роздільний збір сміття, використані пакети збирати та переробляти ніхто не планує. Бо надто дешево вони коштують — ціна за штуку, якби хтось захотів збирати та здавати використані пакети, становила б якісь частки копійки, та й це за умови, що пакети не брудні. Відтак економічної зацікавленості у вирішенні проблеми нема і не буде — куди вигідніше виготовляти та продавати оці мільярди поліетиленових «медуз», бо роздрібні торговці витрати на них усе одно тишком-нишком перекладуть на споживача. Здавалося б, проблема нерозв’язна. Аж раптом з’являється сенсаційна новина: «В Міністерстві регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ вирішили дати бій тоненьким одноразовим пакетам, які безкоштовно можна взяти в супермаркетах або купити на ринку. У міністерстві розробили законопроект, який передбачає заборону виробництва, імпорт і розповсюдження пакетів, об’ємом менше 20 л, товщиною — менше 0,025 мм. Винних каратимуть штрафами до 1700 грн. Проект зараз проходить громадське обговорення, потім його направлять у Верховну Раду, де, як сподіваються чиновники, закон приймуть, а в 2013 році він запрацює».
Начебто позитивна новина для людини, яка турбується станом довкілля. От тільки виникає питання: як, власне, буде виконуватися? Невже екологічний чи санітарний інспектор щодня обходитиме всі торгові точки і штрафуватиме за крамольні пакети? І не надійтеся, бо тих же екоінспекторів у нас нині на район по одному-два, і вони навіть за щирого бажання не встигають фіксувати всі порушення екологічного законодавства, про покарання ж винних годі й казати. А тому заборона виробництва пакетів призведе тільки до одного — їх понавезуть із Китаю контрабандою (так само, як той самий Китай виробляє начебто заборонений у світі фреон для холодильників). Можливо, через це пакети дещо подорожчають, але продавці, не сумнівайтеся, зуміють включити їхню «безкоштовність» у ціну товару.
Зрештою, пакети так міцно увійшли в наше життя, що уявити його без них не так і просто. Наприклад, куди подіти куплений шматок м’яса чи оселедець тощо? Паперові пакети тут альтернативою не стануть. Є певна надія на так звані біополімери, такі, які мають із часом розкладатися. Та чи є можливості забезпечити ними всі потреби роздрібної торгівлі? Чи не продаватимуть під їхнім виглядом звичайні поліетиленові (розрізнити їх суто за зовнішніми ознаками неможливо)? Тут потрібно порадитися з фахівцями, аби не звести нанівець нібито прогресивну ідею. Можливо, варто починати не з цілковитої заборони поліетиленового пакета взагалі, а заборонити роздавати його безкоштовно. Гуртова ж торгівля цим специфічним товаром мала б обкладатися великим податком, який надходив би до бюджету з подальшим використанням цих грошей на екологічні потреби. Поліетиленовий пакет у роздрібній торгівлі тоді мав би свою ціну, а споживач — можливість вибору — пакувати кожну придбану річ у новий пакетик, витрачаючи на це зайві гроші, або ставати ощадливим та водночас дбати про довкілля.
Проблему поліетиленових пакетів вирішувати, звісно, треба, і братися за це слід було вже давно. Втім, вона — лише частка значно більшої проблеми «полімеризації» нашого життя, яке починається із підгузників («памперсів»), що так само зроблені з ворожих природі матеріалів, а закінчується пластиковими вінками на кладовищі…
Олег Супруненко
, Закарпаття онлайн.ЗМІ Закарпаття