Після зйомок розповісти "Новинам" про стрічку люб'язно погодилася заступник декана філологічного факультету УжНУ, доцент кафедри журналістики Галина Шумицька.
– Галино Василівно, про що фільм, який знімаєте?
– Фільм біографічний. Головний герой – нині вже покійний знаний лінгвіст, професор УжНУ Йосип Дзендзелівський.
– Коли і як виникла ідея створити картину про нього?
– Цьогоріч, 17 лютого, на філологічному факультеті святкували 90-річчя від дня народження Йосипа Олексійовича, який був першим тутешнім професором, засновником наукової діалектологічної школи на Закарпатті, відомим ученим не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Мені пощастило бути його студенткою і писати наукову роботу під керівництвом цього метра мовознавства. Багато хто сприймав його як дивака, бо жив, власне, тільки наукою. Таке трапляється рідко, цінується теж тяжко. Але маємо визнати: Йосип Олексійович (немісцевий!) системно підійшов до вивчення закарпатського говору, дав його ґрунтовний опис, уклав лінгвістичні атласи багато в чому специфічної гілки української мови. На той час це було ЩОСЬ, та й тепер над такими темами працюють цілі інститути... Одне слово, завдяки групі ентузіастів, які не бояться визнати величину постаті професора, відбулися наукові читання на факультеті. Борис та Алла Галаси (доценти кафедри української мови) підготували зворушливе слайд-шоу з використанням старих світлин, трохи згодом ми адаптували його до вебу – розмістили на сайті відділення журналістики... І були подивовані: водночас на ресурсі могло бути до сотні відвідувачів, отже, це цікаво науковій спільноті. Тож за півгодини в онлайні можна дізнатися про професора більше, аніж прочитавши купу наукової літератури. Отак і виникла ідея створити фільм. Поспілкувалися з його дружиною, доньками, з людьми, які його знали близько... Цікавих синхронів набралося чимало, причім нерідко це люди відомі, як-от: Павло Гриценко – директор Інституту української мови НАН України, Григорій Аркушин – учень Йосипа Олексійовича, відомий діалектолог з Волині, інші знані мовознавці.
– Навіщо вам свій вільний час витрачати на неприбуткову діяльність? Чи маєте спонсорів?
– Вже сто разів чула це питання. Треба (сміється). Хоча справа дійсно просувається нелегко: фінансування – нуль, часу майже нема, а роботи дуже багато... Коротше – все на ентузіазмі.
– Яка мета створення фільму?
– Професор, без перебільшення, все життя віддав науці. Помер 2008 року, залишивши чимало лінгвістичних розвідок, багато з яких вийшло друком за кордоном, тобто недоступні для нашої громадськості. Крім того, чогось системного про його життєвий і творчий шлях не написано (вступна стаття до збірника його наукових праць, бібліографічний покажчик – ото й усе). А він же ж є своєрідною візитівкою не лише філфаку, а й УжНУ: його знає, на нього покликається науковий світ далеко за межами України. Отже, мета фільму – по-перше, інформувати, по-друге, популяризувати, по-третє, спонукати до роздумів, бо ж наука в Україні, в принципі, у занепаді.
– Хто і якими технічними засобами створює картину?
– Науковим консультантом є декан філфаку, завідувач кафедри журналістики Юрій Бідзіля. Сценаристи – Галина Шумицька та Юлія Юсип-Якимович (теж його учениця, доцент кафедри словацької філології), літературний редактор – Василь Путрашик, старший викладач кафедри журналістики, зйомки, монтаж, значною мірою й режисуру виконує Іван Бабущак, завідувач телерадіостудії УжНУ.
Додам, що фільм побудований на дуже цінних синхронах. Є важливі цитати, які треба було озвучувати, зокрема фрагменти з листування Йосипа Олексійовича зі славістом № 1 Юрієм Шевельовим. Перший на лексичному матеріалі, інший на фонетичному довели українськість закарпатських говорів. Коли вже зовсім старенького й слабого вченого запитали, що думає про русинську мову, то він відповів, що такої нема, бо ще ніхто не довів протилежного (сміється). Усе це є в наших синхронах. А голосом лінгвіста став відомий телеведучий Андрій Куликов – тембрально вони з професором схожі.
– Тож, хоча фільм документальний, у ньому задіяні й актори...
– Так. Нещодавно пан Андрій був в Ужгороді, мав зустріч із нашими студентами, а заодно знявся й у нашій стрічці. Та постановочних кадрів небагато. А. Куликов візуально перевтілився у Йосипа Дзендзелівського фактично випадково. Сім'я дала нам пальто професора, яке він проносив багато років (а був могутньої статури), і воно якраз підійшло Андрієві: зріст, ширина плечей, а ще – спосіб ходити, ледь помітна сутулість... одне слово, ніби на нього шите. Йосип Олексійович любив гуляти з онукою Лесею набережною. Це знали всі, хоч він рідко робив щось, не пов'язане з наукою. Тому, можливо, мало уваги приділяв і сім'ї, і ці прогулянки були радше приємним винятком. До речі, нині його онучка живе в Марселі. Якось, як мама (донька професора – Ольга) спитала, що привезти дівчині з України, то попросила лише одну річ – енциклопедію, подаровану свого часу дідусем, про існування якої мама заледве й знала.
Так-от, для фільму був потрібен і образ цієї онуки. То мала бути дівчинка молодшого шкільного віку, одягнена в стилі 80-их. Хто міг знайти такий типаж? Лише професійний дизайнер, викладач нашої кафедри Леся Поліха. А в неї ж і доня такого віку. Ми про це знали, хоч ніколи не бачили. Зустрілися вже на набережній під час зйомок. І просто ахнули: ангельське личко, сором'язливі, але сяючі оченята, одяг у стилі того часу, береточка. Вона впевнено подала ручку "дідусеві", себто Андрієві, і вони подалися гуляти набережною. Навіть дублів не довелося робити, кадри фантастичні: у маленької підняті до "дідуся" очі, "старенький" відповідно дуже уважний до "онуки", ба, навіть зворушений і розчулений, про що й казав потім... Отак ми добрали акторів.
– Як називається, коли і де можна буде переглянути стрічку?
– Назви поки немає. Матеріал у роботі. Коли вийде на екрани, теж важко сказати. Планувалося вже давно. Проте дуже хочемо встигнути до середини лютого наступного року. Зробимо презентацію в нашому прес-клубі. Вийде саме до дня народження вченого. Але роботи ще чимало, особливо з монтажем.
– Маєте ще якісь творчі плани?
– Планів купа – був би тільки час і кошти (усміхається).
Оксана Невицька
Довідка
Йосип Олексійович Дзендзелівський – український мовознавець, доктор філологічних наук, професор. Народився 17 лютого 1921 року в селі Мазурове Кривоозерського району Одеської (тепер Миколаївської) області в селянській сім'ї. З 1939 р. навчався в Одеському університеті (спочатку на математичному, а згодом – на філологічному факультеті). Війна перервала навчання: з літа 1941 р. – на фронті. Служив артилеристом, згодом сапером. Пройшов із боями Україну, Росію, Кавказ, Карпати, зокрема і Закарпаття, Словаччину, Чехію, Польщу, Німеччину, форсував Ельбу. Перемогу зустрів у Празі. Учасник історичного Параду Перемоги в Москві 1945 р. Війну закінчив у чині лейтенанта з двома орденами Червоної Зірки та п'ятьма бойовими медалями.
1945 року поновив навчання, закінчив Одеський університет в 1947-му, вступив до аспірантури. В 1952 році захистив кандидатську дисертацію "Українські говори Нижнього Подністров'я". У 1951 р. після аспірантури, згідно з призначенням Міністерства освіти, прибув на роботу в Ужгородський державний університет, де пропрацював 45 років (1951 – 1996 рр.). У 1962–1986 рр. завідував кафедрою української мови, був деканом філологічного факультету (1968–1972), з 1996 р. перебував на пенсії. У 1962 р. в Ленінградському університеті захистив докторську дисертацію "Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР", став професором. Засновник діалектологічної наукової школи Ужгородського університету. Помер 15 серпня 2008 року.
сорри 2011-11-19 / 21:21:00
Це говорить виключно про те, що поганий філолог - ваш батько, а не Дзендзелівський. Вчив би він вас добре мови, не було би з вас "русина".
Русин 2011-11-19 / 21:14:00
Бажаю і подальших успіхів у таких справах.
Багато ужгородських науковців заслуговують на подібні вшанування.
PS.
Та ладно. В 1990 році шановний професор зрізав мене на вступі на біофак. З 12 знайдених шановним професором помилок у переказі під час апеляції мій батько - російський філолог нівелював 7. Але з 5 справжніх 4 були граматичні і 1 стилістична. Все рівно нічого не вийшло-б. А ле залишок на душі залишився.
Ужгород 2011-11-19 / 19:57:00
Молодці! Успіхів у благородній справі!
перебачте 2011-11-19 / 17:26:00
– Навіщо вам свій вільний час витрачати на неприбуткову діяльність? Чи маєте спонсорів?
– Вже сто разів чула це питання. Треба (сміється). Хоча справа дійсно просувається нелегко: фінансування – нуль, часу майже нема, а роботи дуже багато... Коротше – все на ентузіазмі.
Перебачте, сякоє звідати, ... самі знаєте.