Марія Федорівна Опаленик — своєрідний бренд закарпатської педагогіки

Дівчині поталанило не так із філфаком, як із викладачами та однокурсниками. Переманювали її тоді на літературу. Але що робити? Всі найсильніші однокурсники на мові. І тому там було дуже й дуже цікаво. В талановитих студентах ходив тоді Василь Німчук. Уже тоді, окрім слов'янських та європейських, вивчав ще й китайську мову. Мав сталінську стипендію, а вона — підвищену. І дипломний проект у них був дуже складний: синтаксис говірок Закарпаття. Адже лексику — так, багато хто вивчав. Але найнеймовірніші синтаксичні конструкції у діалектах — тут потрібне було не тільки бажання, а й неабияке знання.

Тоді на Закарпатті, ніби на "заслання", направляли вчителів з Києва чи Сходу, які чимсь завинили перед радянською владою. Чим? Та вже навіть тим, що були українськими філологами! Чого варті тільки Пономарьов, Ауслендер. Пономарьов був блискучим лесезнавцем. Його тоді дуже вразила думка юної студентки. Вона сказала пронизливу річ, яка торкається не тільки поезії, а й особистого життя письменниці:

— Знаєте, мені здається, що Леся Українка — це не Мавка, а Лукаш!

Марія Федорівна зараз пригадує: іспит вони складали винятково по Лесі Українці. Це ж скільки всього треба було знати, щоб впоратися із предметом на "відмінно"! І не тільки з честолюбства. Без стипендії виживати було майже неможливо. Марія в той час намагалася відсилати зі стипендії щось і батькам. Хлопці для підробітку зазвичай розвантажували вагони. А вона вечорами викладала у школі для засуджених. Це був своєрідний лікнеп для службовців, які охороняли засуджених.
І так повелося: собі якісь полотняні босоніжки, трохи грошей на харчі, інше — додому. Не могла забути, що і їх батьки тяжко виводили у світ. Вони мали шестеро своїх дітей, а чотирьох узяли із сиротинця — "леленца". Хлопців вивчили на червонодеревників, дівчатам купили шевську машинку, аби вони вміли в цьому життя і щось потрібне робити. Вдома знали, що хтось із дітей рідний, а хтось чужий. Але хто саме, про це ніколи не говорилося. І для всіх було одне гасло "Орбайте!" — працювати! Цікаво, що тато заробив гроші на війні. Шість років по тих війнах мордувався, там давали солдатам гроші на якийсь дріб'язок, на цигарки. І він за ті "цигаркові" гроші прикупив непогану землю, біля річки. Але особливого натхнення від цього не відчував. Шукав собі не багату, а добру дружину, яка б народила йому розумних дітей. Ніби передбачав, що земля — такий скарб, який можуть відібрати. І справді, прийшли колгоспи, землю відрізали до самого порога.
А от після університету Марія Федорівна поїхала вчителювати у Міжгір'я. Навіть туди за нею приїжджав Йосип Дзендзелівський, вмовляв, щоб вчилася далі:

— Дочко, не тут твоє місце, ходи у велику науку.

Та де там! У Міжгір'ї її три роки вірно чекав чоловік. Це були найкращі роки. Тут народилися дві дочки — Емілія та Магдалина. Важко вони їй далися. Після пологів через сепсис тільки через місяць змогла побачити свою дівчинку Емілію. Тим часом її дитину годувала жінка, яка мала відкриту форму туберкульозу. Для гір то така звична річ, як "добрий день". Тож довелося витягувати з хвороб і маму, і дочку.

Проте чоловік справді дозволив їй цією наукою перейматися протягом всього життя. Тільки коли він помер, Марія Федорівна зрозуміла, як дочки неймовірно його люблять. Він перебрав на себе все газдівство, навіть дітей. Належав тільки сім'ї. Тому й господарство, визнає, ніколи не було для неї таким обтяжливим, як для інших жінок. А вона присвятила себе людським дітям.

До того часу в Міжгір'ї медалістів не водилося. А при ній зֹявилися перші — Блецкани, Сюськи, Зимомрі, Бобонич, Шигута... Майже 200 її учнів стали кандидатами, докторами та навіть академіками! Звичайно, в неї було тоді своє власне світобачення, яке різнилося від загальноприйнятного і було сховане десь глибоко. Тому проводила уроки так, щоб і сказати своїм учням правду, але водночас і оберігаючи, щоб вони себе не спалили, бо молоді — такі максималісти. І, як могла, згодом стежила за їхніми долями.

Об'їздила чи не всі письменницькі музеї, добиралася додому, як траплялося, навіть вантажівками. А на дорозі її вже чекали учні: що вона їм цього разу принесла? Колекціонувала значки з портретами письменників чи інших культурних діячів. Одного разу опинилася у Львові, і на вокзалі в кіоску натрапила на значок Заньковецької. Але торгова точка виявилася зачиненою до завтра. І вона здала квиток, але завтра таки купила Заньковецьку. Вдома зібрала 52 видання "Кобзаря".

Учні соромилися вийти із-за парт, бо всі були в постолах

Коли вперше прийшла в клас — маленька, худенька, а хлопці-старшокласники, небагато старші від неї, відмовляються вийти із-за парт. Вчителька навіть розгубилася: то що, ви мені зриваєте урок? А виявляється, вони соромилися, бо всі були в постолах. А найбільший її біль та радість — це учень

Петро Скунць, який про свою першу вчительку написав вірш:
Добре було, вчителько, затулятись мамою
від нахабних поглядів і крутих вітрів.

Дочка Марії Федорівни Емілія ніби від імені матері теж присвятила поету вірш:
І щиро так навколішки молилась,
як рятували сина лікарі.

Це про той час, коли Петро Миколайович важко хворів. А взагалі вчителька каже, що поганих учнів у неї не було зовсім. Пригадує одного такого, якого вважали "важким", викликала до дошки — прочитати "Плач Ярославни". Діти приголомшено замовкли: що з того вийде? Але хлопець прочитав. Вчителька похвалила: бачиш, у цій поезії є таке, що я раніше там не помічала, ану давай ще раз. Хлопець прочитав ще раз. А тоді знову, щоб напевне запам'ятати, про що йдеться. А опісля вчителька просить щоденника, щоб записати йому три п'ятірки — за три уважні прочитання текстів.

— Та в нього й щоденника нема! — глузують із читця діти.

— Не біда, давайте аркуш!
І написала мамі-вдові: "Дякую за сина", вивела три обіцяні п'ятірки у трьох клітинках.
Що цей учень витворяв у наступні роки, як старався! Вже дорослим зізнавався, що ця кількахвилинна "акція" перевернула йому життя: "Коли б не ви, я б загинув".

Або ж інша доля. Учень їй трапився: особова справа — просто страхіття. Марія Федорівна якось зібрала клас і каже: завтра обираємо старосту. Назавтра справді всі зібралися. Пропонують відмінника Федора, відмінницю Наталку. "Ви подумайте, — каже вчителька, — а я пропоную..." І називає прізвище хлопчини. Піднімає за нього руку. Поволі весь клас попіднімав руки. А Марія Федорівна веде далі:

— Я завтра їду на конференцію, а ви маєте слухатися вашого нового старосту. Що він вам накаже, то ніби я це зробила. Якщо він вам скаже завтра прийти усім із рогатками, так і зробите.

А новоспечений староста кричить:

— Най тільки спробують!

Першим завданням було відвести хлопців у перукарню, щоб підстригти всіх "на зубчик". Староста з цим упорався на "відмінно". Та й надалі обов'язків у нього вистачало на десятьох: і передплату зробити, і брухт із макулатурою збирати, і екран успішності підготувати.

А на педрадах не любила говорити про поганих учнів. Хоча там стільки й мови було, як би їх витягнути на трійки. Треба із сильним працювати, казала. Вони тоді й своє життя краще влаштують, і школу прославлять.

Навіть зараз, будучи ужгородкою, Марія Федорівна може годинами розповідати про міжгірських педагогів. Там із сотні вчителів 25 відмінників народної освіти. Це й подружжя Сюськів, зірочка Марії Михайлівни, мабуть, ще й зараз горить на карті передового досвіду України. І Іван Йосипович Іваненко з Репинного, який товаришував з Остапом Вишнею! І Тарахонич із Пилипця, Чепара з Колочави, Василина Бобонич у Вучковому, Віктор Іванович Омельченко у Лозянському, Юрій Юрійович Горгош у Синевирі, Іван Андрійович Попович — у Негровецькій школі. А ще Василь Дмитрович Буркало — її директор.

Міжгірські діти вступали у вузи без репетиторів. Навіть із-за перевалу учні приходили сюди вчитися — із Франківської області.

Хто тільки до неї не навідувався на уроки, які всі були відкритими. Одного разу навіть міністр освіти побувала. А якось приїхав у Міжгір'я Борис Яценко. На той час вона закінчила ще й курси англійської мови при Міністерстві освіти. Яценко почав цікавитися: чому уроки англійської не веде? Він мав кабінет в інституті вдосконалення вчителів в Ужгороді. Там йому був потрібний добрий помічник.

Вчителів треба було не тільки вчити, а й захищати

Марію Федорівну на той час знали і в області, і в країні. І сказали, що час вже їй стати вчителем вчителів. Так опинилася в інституті вдосконалення вчителів. Кілька років поневірялася по квартирах. Родина залишалася роздрібненою. Чоловік у Міжгір'ї, діти вже вчилися, вони по гуртожиках, а Марія Федорівна винаймала квартири. Тільки згодом вдалося всім об'єднатися знову. Особливо важко чоловік відривався від рідних місць. Його там всі знали, любили: капітан учительської команди, співав у хорі, був завучем.

В інституті треба було вчителів не тільки вчити, а й обороняти. Таке траплялося нерідко. Каже, що за цих часів ніхто з учителів не отримав стягнення. Коли можна було нагородити когось талановитого, вона завжди використовувала найменшу нагоду, хай це був тільки аванс. Знала, що все це дуже важливо в тому мікроколективі, в якому обертається вчитель, чи навіть в усьому селі. Піде поганий поголос, то його вистачить на все вчительське життя. Та й на педрадах своїм колегам з районів не дорікала, хіба наодинці. Як учитель-практик, чудово розуміла, її відрядження за кілька годин закінчиться, а людині тут працювати. І взагалі почала дуже "піарити" закарпатських вчителів. На них посипалися нагороди. І своїх міжгірських завжди пам'ятала, не тільки з патріотизму, а через те, що знала, які вони трудящі. Коли відбулася зустріч вчителів, які в 40-х роках приїхали на Закарпаття, вона особливо потурбувалася, щоб відзначити міжгірця Іваненка. Це був такий педагог, пригадує, що навіть важкохворим, лежачи ставив печатку на документах. Ніхто не відважився перебрати від нього директорську печатку, настільки всі відчували повагу і трепет перед цією людиною.

Але й іншими завжди опікувалася. Пригадує Алісу Янцо, яка за якусь мить могла зібратися і приїхати на вчительський семінар. А ще запальну Олену В'ячеславівну Яній. Дізнавшись, що я свалявчанка, Марія Федорівна зраділа:

— А знаєте, які у вас чудові мовники — Йосип Йосипович Долинич та Маргарета Іванівна Немеш!
В інституті випадало десь близько 45 виїздів на рік у райони. І все ж вона дуже тужила за школою. Оживала лише тоді, коли опинялася на уроках, в учительському середовищі. Проте на пенсію пішла одразу. Півроку була вдома. Для такої рухливої, як ртуть, людини це нелегке випробування. Але раптом приїхав до неї колишній учитель, каже, щоб йшла в УжДУ на підготовчі курси. Вона почала віднікуватися. Але той обурився: невже наша колишня вчителька така егоїстка, що не хоче більше ділитися з дітьми власними знаннями? І вона пропрацювала на тих курсах 10 років поспіль, безоплатно. Але була дуже щасливою, бо це була її стихія. А зараз здоров'я вже не те, готує дітей вдома.

"Уклала" власний словник літературознавчих та мовознавчих термінів. Зібрала близько 2 тисяч правил, з прикладами, з "екранами". Безмежно любить літературу. Обурюється тільки, коли її вважають ідеологічним додатком до історії. І вірить, що існує місток між учителем і учнем.

— Але по-всякому буває. То вони ним приходять до мене, а то я до них.

Мар'яна НЕЙМЕТІ.

Теги: вчителька, Марія Опаленик, Скунць, освіта, школа

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати