Заробітчанин з Мукачева щойно повернувся із зони небезпеки в Лівії

Мукачівець Семен Андрашинець разом із Василем та Ярославом Щербанюками із села Підлужжя (Івано-Франківська область) до Лівії поїхали на заробітки. Там, кажуть, уже 8 років. Коли ж почалися заворушення, українці мали контракт  з кіпрсько-англійською фірмою, яка займається будівництвом газопроводу. Жили і працювали посеред пустелі, поблизу міста Сепха – за 1100 кілометрів від столиці Лівії Тріполі. "Тікати звідтими вирішили з кількох причин, — пояснює Ярослав Щербанюк. – По-перше, все одно планували на Великдень вдома бути (тим більше, за лівійським законодавством, після 6 місяців роботи потрібно принаймні на декілька тижнів повернутися на батьківщину). По-друге, хоч до нашого містечка протести і не докотилися, та все ж страх був. Це ж пустеля все-таки. А як нам перестануть постачати воду чи електрику відключать? Та й чималу роль зіграла інформація, яку почули по телебаченню, — додає. – Мовляв, літаки бомблять мирні демонстрації, а військові хіміки розробляють засоби боротьби з населенням. Це ми вже згодом зрозуміли, що велася інформаційна війна, а на той момент справді були добряче налякані".

В той же час заробітчани дізналися про дії лівійців у сусідньому містечку. Там корінні жителі підійшли до робітників і запитали їх: "Повечеряли? Якщо так, збирайте речі і тікайте". Самі ж опісля підпалили будівлю. Ця історія, звичайно, долила масла у вогонь. Тим паче, що решту європейців почали евакуйовувати з Лівії ще раніше. "Нас залишилося з Європи усього кілька чоловік – трохи греків, сербів і ми троє, — каже Василь Щербанюк. – Тож ми зателефонували в наше посольство в Лівії, а дипломати домовилися зі своїми сербськими колегами, аби нас доправили до Сербії разом з іншими". Була, щоправда, проблема — українці не мали на руках жодних документів, бо вони. знаходилися в центральному офісі в столиці. А до неї було небезпечно їхати. "Чесно кажучи, ми навіть не розраховували на таку підтримку України, — зізнаються заробітчани. – Адже в посольстві робили все, аби успішно дісталися домівок. Нам буквально за 4 години оформили проїзні документи, безкоштовно взяли на борт літака, який летів до Сербії. В аеропорту на нас вже чекали, доправили в готель. Працівники українського консульства в Сербії серед ночі привезли нам їжу – просто з власного холодильника. Відтак ще й забезпечили автомобілем до Ужгорода".

Пішли назустріч українцям й у сербському та угорському консульствах. Адже відсутність документів не давала заробітчанам права перебувати на території цих держав. Та форс-мажорні обставини, зрештою, виявилися сильнішими за бюрократичні догми.
   
Ярослав Щербанюк каже, що виїхали з Лівії вчасно. Адже знає про п'ятьох українців-заробітчан, які пізно звернулися про допомогу. Відтак їх нині доправили в Тріполі, де чекатимуть своєї черги на повернення додому. "Сьогодні всі нафтові компанії припинили роботу в Лівії, — розповідає франківець. – Тому підрядники (а такою була і наша фірма) не можуть розрахуватися зі своїми працівниками. Бо ж треба поновлювати ліцензію. А зараз це зробити неможливо – в країні надзвичайний стан. Нам же завжди платили вчасно. За 7 років – жодної затримки. Втім, чи отримаємо зарплату за лютий — невідомо".

Загалом же за своєю роботою в Лівії українці жалкують. Кажуть, хоч кліматичні умови й важкі (максимальний показник термометра сягав, бувало, 53 градусів), та все ж працювати в цій країні булонапрочуд комфортно. "Ми отримували 1000—1100 доларів на місяць, — розповідають Щербанюки. — Взагалі ж розмір зарплати залежав від паспорта. Так, в'єтнамці мали 200 доларів, серби – 2500, болгари – 3500, греки – 6 тисяч, британці – 15 тисяч. Ми мали прекрасні умови проживання – жили в кімнаті по одному, з кондиціонером, холодильником, телевізором, була своя ванну тощо. Годували нас безкоштовно, навіть різні кухні були – для вегетаріанців, приміром.

На підприємстві, де працювали наші заробітчани, були представники з різних країн. Спілкувалися переважно есперанто. Попри це конфліктів, кажуть, ніколи не виникало. Лівійці поважали як свої, так і християнські свята. "Якщо я хрестився, на мене ніхто пальцем не показував, — каже Ярослав Щербанюк. – Та й взагалі, до нас, українців, тут ставилися з великою повагою. Річ у тім, що в Лівії дуже цінують наших медиків, яких у цій країні дуже багато. Тому репутація в українців тут добра. Шкода, що довелося припинити роботу. Тим більше, що за 10 років праці, лівійський уряд призначає пенсію – 300 доларів. В Україні ж роботу, яка могла б прогодувати мою сім'ю, я, на жаль, знайти не можу".

Нині "мандрівники" сподіваються відновити свої документи і як тільки протести в Лівії вщухнуть, знову повернутися туди. Адже переконані – інформація про громадянську війну там дуже перебільшена. "Так, справді, на дорогах майже через кожні 10 км стоять блок-пости, — розповідає Василь Щербанюк. – Лівійці цікавляться, хто їде, куди, просять показати документи. Але ці ж лівійці пригощали нас чаєм, пропонували хліб, допомагали, як могли". Наразі ж українці набираються сил в рідних оселях, діляться враженнями з домочадцями, а ще — складають текст подяки МЗС України, всім спеціальним службам, посольствам, дипломатам, які посприяли їхньому благополучному поверненню додому. Та, поза тим, таки сподіваються якнайшвидше відновити документи і гайда знову – на заробітки.

Людмила Олійник

Теги: Лівія, заробітчани

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати