Іван Вашкеба: "Немає сенсу руйнувати створене"

Цього енергійного, статечного чоловіка добре знають не тільки у рідному Закарпатті. Його радо приймають численні друзі у Москві, Києві та Будапешті, де Іван ВАШКЕБА, 16 років працював у дипломатичному представництві Радянського Союзу. Та життєвий шлях Івана Михайловича набагато різноманітніший і цікавіший, ніж будь-який пригодницький роман.

З історика -- у журналіста та... дипломата

Іване Михайловичу, ви уродженець Виноградова, в Ужгороді здобули освіту історика, однак вас також знають як журналіста...

— Так, 1967 року я закінчив історичний факультет Ужгородського університету. Відтак уже в Угорщині, закінчив Міжнародний інститут журналістики. Але зацікавився нею ще в студентські роки. Тоді модно було займатися у різноманітних гуртках. Мені дуже подобалося радіо, коли не тільки пишеш текст, але й озвучуєш, працюєш з голосом, музикою. Багато писав спершу в молодіжну, потім у громадсько-політичну редакцію обласного радіо про життя студентів, життєві події, окремих людей. Коли закінчив університет, директор обласного комітету з телебачення та радіомовлення Опанас Приходько сказав, що маю Божий дар до журналістики, і запросив мене на радіо. Так я опинився у громадсько-політичній редакції обласного радіо, де працював до 1970 року. Відтак мене призначили завідувачем корпункту Українського республіканського радіо і телебачення по Закарпатській області.

Як сталося, що ви потрапили на дипломатичну роботу?

— У 1973 році мене викликали в обласний комітет партії і сказали, що в Будапешті організовується великий культурний центр — Будинок радянської науки і культури й для роботи у ньому шукають людей, які вільно володіють угорською мовою. Я ж її знаю з дитинства, навчався у восьми сільських школах з угорською мовою викладання.

— Річ у тім, що мій батько організовував роботу сільрад і колгоспів у селах. Тільки налагодить справу, мине кілька місяців — переводять до іншого. Так ми, бувало, по кілька разів на рік переїжджали з села в село. Тому угорську вивчив досконало.

Тож вас без проблем узяли працювати в Будапешт...

— Не зовсім. Кілька місяців готувався, доки скерували в Москву на екзамени. Складав там 5 іспитів, серед яких усна, письмова і розмовна угорська мова, синхронний переклад з російської на угорську і навпаки. Склав усі на "відмінно", і вже у жовтні мене скерували в Будапешт у Будинок радянської науки і культури, через три місяці запросили на роботу в Посольство СРСР у відділ з питань преси. Там якраз бракувало людей, а мене помітили, що я вільно володію угорською. Почав працювати у групі, яка готувала різноманітні важливі заходи посольства. Півроку займався питаннями протоколу, потім присвоїли дипломатичний ранг першого секретаря посольства, і я почав опікувався питаннями культури та культурного співробітництва Радянського Союзу з Угорщиною, патронував роботу Будинку радянської науки і культури. Через 10 років став радником посольства з питань культури.

Рівень вашої посади дозволяв впливати на культурну політику Союзу щодо Угорщини чи доводилося лише виконувати вказівки з Москви?

— Скажу вам, що мав величезний вплив, хоча, звісно, було, що й вказівки треба було виконувати. Але виконання їх могло бути найрізноманітнішим. Ми організовували дуже багато мистецьких виставок по всій країні. Зокрема, закарпатських художників. Напевно, усі більш-менш помітні наші художники мали у той час виставки в Угорщині.

Сприяли землякам по блату?..

— (Сміється). Я дуже великий патріот Закарпаття, тому при кожній нагоді намагався допомогти нашим людям. Разом з обласним управлінням культури організовували виступи Закарпатського народного хору, хору хлопчиків з Мукачева, самодіяльних колективів зі Сваляви, Рахова тощо. Усіх їх я зустрічав і проводжав. У нас був власний міні-готель на 17 місць, де часто гостювали наші науковці: професори І.Гранчак, Е.Балагурі, Г.Павленко, В.Сливка, медики тощо. Свого роду це був такий собі "перевалочний пункт" з Ужгорода до будь-якого місця Угорщини.

Відомо, що після горезвісних угорських подій 1956 року, коли радянські війська силою придушили революційні виступи, ставлення значної частини громадян країни до радянських людей, м'яко кажучи, змінилося не в кращий бік. Ви 16 років жили і працювали в Угорщині. Відчували це на собі?

— На собі ні. До кінця 80-х ставлення було доброзичливе. Ситуація змінилася, коли розпочалися так звані процеси демократизації, почали виникати і діяти десятки політичних і громадських організацій різного спрямування. Практично кожна з них намагалася привернути до себе увагу і організовувала акції, виступи часто на антирадянському грунті. Апогеєм цього став 1990 рік, коли Угорщина вийшла зі складу Ради економічної взаємодопомоги, а потім і Варшавського договору, поставила вимогу вивести радянські війська і компенсувати завдану ними шкоду. До слова, я брав участь у підготовці й оприлюдненні заяви керівництва СРСР щодо виводу військ з Угорщини, вів прес-конференцію посла Союзу Павлова, командувача Південною групою військ та представника Варшавського договору, на якій вони оголосили рішення вивести збройні частини з Угорщини. Це була подія світового масштабу, пройшла за участі понад 200 журналістів з різних країн.

Визнання за кордоном

За це вам присвоїли звання "Почесний громадянин" Будапешта?

— Ні. По роботі дуже багато співпрацював з ХІІ районом Будапешта. В результаті сталося так, що за весь період роботи здобув там найкращих друзів. З їхньою допомогою багато чого вдалося зробити й для Закарпаття. Зокрема, в Ужгороді угорці збудували сім дитячих майданчиків. Один із них – біля малосімейок на вулиці Заньковецької. Й досі там є залишки цього майданчика. Угорці придбали спеціальну тверду деревину, оплатили доставку і роботу. Підтримував нас у справі тодішній голова міськвиконкому Еміл Ппопович. Чимало зв'язків було налагоджено із закарпатськими та угорськими підприємствами, школами, університетом. Тоді сприяли й відкриттю Закарпатського центру гунгарології. Неодноразово я листами звертався у Москву та Київ з проханням відреставрувати Мукачівський замок. Угорці були готові виділити великі кошти, але у нас це дуже важко сприймалося, чиновники не реагували.

Та 1984 року районна рада та райком партії ХІІ району Будапешта саме за цю роботу ініціювали присвоєння мені звання "Почесний громадянин". Москва розглядала три місяці. Ніяк не могли зрозуміти, як поряд з почесним громадянином Будапешта Сталіним може бути якийсь Вашкеба (сміється). Мене навіть у Москву викликали, щоб я розповів про налагодження контактів з угорцями. Думали, що я їм якусь таємну інформацію передаю. Та врешті дали добро на отримання звання. Вручення цієї відзнаки відбувалося з великою помпою. Мені подарували особливу золоту каблучку і посвідчення, дружині – коштовну підвіску.

Нині, коли буваєте в Будапешті, користуєтеся своїм статусом почесного громадянина?

— Ні. Просто приємно себе таким відчувати. Особливих привілеїв він не дає. Можливо, якщо б був громадянином Угорщини, то й користувався би. Одного разу зустрів колишнього голову районної ради, і він мене запросив на каву, сказав, що в архіві зберігаються на мене усі документи, тож мій статус не змінюється навіть при зміні партій та урядів.

Після закінчення вашої каденції у Будапешті й поверненні на батьківщину підтримуєте зв'язки з угорським колегами?

— Це вже люди старшого покоління. Але зв'язки залишилися досить міцні. Це не надумане товариство, приятелювання на рівні поплескування по плечу, а справді надійна, глибинна чоловіча дружба. Я також був членом журналістської спільноти "Нова преса". Й досі зберігаю іменний погарчик з вигравіруваним моїм ім'ям. Також 1984 року був нагороджений золотим пером (у прямому значенні й вигляді гусячим) за результатами загальноугорського конкурсу на найкраще знання Радянського Союзу. Брати участь у ньому міг будь-хто, та за умови роботи в журналістиці не менше 25 років.

Усі ми – мешканці галактики

Як ви оцінюєте політику нинішнього угорського керівництва щодо України з огляду на надання громадянства закордонним угорцям, встановлення у нас угорських пам'ятників та їхнє плюндрування? Саме днями це вкотре сталося з монументом на честь переходу угорськими племенами Карпат на Верецькому перевалі...

— Не вникаючи у політичні глибини, вважаю, що немає сенсу руйнувати створене. Я проти знищення будь-яких пам'ятників, у тому числі й на Верецькому перевалі. Його встановили за рішенням урядів двох країн, було витрачено чимало сил і коштів. Для чого окремим людям, які, можливо, й не знають глибинно стосунків між нашими народами, псувати те, що створено?
А щодо громадянства складно говорити. В українській Конституції чітко виписана норма одного громадянства, є заява голови Верховної Ради В.Литвина про необхідність прийняття окремого закону, який регламентуватиме подібні речі. Насправді ж у житті маємо так, що, до прикладу в Криму, чимало українських громадян, в тому числі й тих, що займають високі урядові посади, мають, окрім українського, ще й російський паспорт. А багато мешканців Чернівеччини — паспорти Румунії. Що ж до Угорщини, то ця країна зверталася до України з цього приводу, міністр закордонних справ пояснював нашому керівництву позицію парламенту й уряду Угорщини, бо вони ставляться до цього дуже серйозно, особливо нинішній уряд В.Орбана. У багатьох країнах визнають подвійне громадянство. Нам це питання ще потрібно продумати і чітко виписати у законі всі процедури у разі набуття громадянином України підданства іншої країни. Це — компетенція парламенту.

Розкажіть, будь ласка, про ваші стосунки з космонавтикою. Стільки фото і автографів відомих радянських космонавтів, як у вас, чесно кажучи, я бачив лише у музеї космонавтики в Москві...

— Це сталося спонтанно і дуже цікаво. Угорщину свого часу часто відвідували наші космонавти. Організовував там програми їхнього перебування я, перекладав під час зустрічей. Тож з нашими космонавтами, як це не дивно, я знайомився у Будапешті (сміється). Там познайомився і з першим угорським космонавтом Берталоном Фаркашем та його дублером Бейлою Модьорі. Обоє – дуже цікаві, добросовісні, толерантні люди, освічені й виховані. До речі, перший продав мені свою "Волгу", коли я вже їхав додому (сміється).

Від Ужгорода до Дрездена

У якій ролі ви брали участь у чехословацьких подіях 1968 року?

— Все було дуже просто. У той час я працював редактором обласного радіо, й одного дня до нашого приміщення під'їхав "бобик". Заступник обласного військкома викликав мене, запитав, якого розміру я ношу взуття та одяг, і повідомив, що буду замполітом у танковій бригаді. Через дві години мене привезли у поле під Ратівці, показали частину, і цієї ж ночі ми перетнули кордон у так званий час "Ч". Цей випадок у моєму житті був неочікуваний і незрозумілий. Нам сказали, що маємо запрошення чехословацького уряду та Президента генерала Свободи. На кордоні ніхто про це не знав... і ми просто йшли. По дорозі, коли під'їжджали до Міхаловець, бачили картонних чоловічків, повішених на деревах ногами догори з надписами "колаборант", "так буде з кожним комуністом". Нас зустрічали звичайні люди і казали, що ми прийшли запізно, бо антикомуністична ейфорія вже занадто набрала сили. А коли під'їжджали до Брно у Чехії, там було ще складніше: на дорогу місцеві мешканці виштовхували візочки з дітьми, аби зупинити танки. Ситуація була дуже складна. У нашому підрозділі дорогою вбили вісім чоловік: у когось фінку кинули, когось з розстріляли. Під Оломоуцем, пам'ятаю, вночі обстріляли з танкових кулеметів. Тоді дуже багато солдатів загинуло, порізали як капусту. Мені доводилося писати листи родинам загиблих.

Радянські солдати також стріляли?

— Нам було дозволено все. На самому початку видали по два ящики патронів... Я особисто казав, що цього робити не треба. Під час цих подій був і в Празі, потім пішли на Ческе Будейовіце, Плзень, потім знову на Брно і так весь час. Мали бути у постійному русі. Не мали жодної спокійної ночі. Потім уже підійшли війська з Польщі, Угорщини, НДР. Через місяць побував у німецьких Кармарштадті та Дрездені, де ремонтували наші танки. Потім знову повернувся до Чехословаччини. Загалом був там понад три місяці, увесь час займаючись замполітівськими питаннями.
В епіцентрі ядерного конфлікту

Але це був не перший ваш бойовий досвід у мирний час. Перед цим ви побували на Кубі під час ядерного конфлікту СРСР та США...

— Це правда. У 1962 році я служив старшиною в радіотехнічних військах в російському Орлі. Користувалися радіопередавачами "Молібден" та "Амур" — найновішою технікою на той час, яка підтримувала стійкий зв'язок на великі відстані. Одного дня нас посадили на літак і вночі доправили до Москви, де переодягнули у цивільний одяг. Я опинився у перших частинах, які відправляли на Кубу. На палубі була сільськогосподарська техніка, солдати знаходилися у трюмах. Гадаю, поряд була й військова техніка.

Ви здогадувалися, що серед неї є ядерні боєголовки?

— Офіцерам видали пакети, які було заборонено відкривати на території Союзу. Відкрили поблизузатоки свиней біля Куби і тільки тоді дізналися, куди направляємося і яке маємо завдання. До того часу ми навіть не уявляли, куди пливемо. У Петропавловську Камчатському, звідки відпливали, на судна вантажили лижі, ватний одяг, валянки. Сама операція називалася "Анадир", тож ми думали, що помандруємо  десь на північ, може, на лижні змагання. Опісля, напевно, усе це викинули, бо я, наприклад, не бачив, щоб  ці речі розвантажували. Це було свого роду прикриття.

Яким було ваше завдання, власне, на Кубі?

— Забезпечував зв'язок між нашими військовими частинами. Столиця країни, Гавана, знаходиться на півночі острова, а ми перебували поблизу Сантяго-де-Куба на південному заході. За 60 км від нас розташовувалася відома американська військова база Гуантанамо. Ситуація була дуже складною. Президент США Джон Кеннеді вчинив дуже мудро, викликав свого брата, міністра юстиції Роберта і попросив його зустрітися з послом СРСР, бо увесь світ тримається на волосинці від загибелі. Річ у тім, що американські трансконтинентальні ядерні ракети були переорієнтовані на великі радянські міста і ракетні бази. Міністр оборони США Макнамара оголосив, що вони досягнуть цілей за 15 хвилин. Натомість Союз на той час ще не мав ракет, які могли досягти цілі на відстані понад 2 тис. км. Саме такі повезли на Кубу. Хрущов поставився до проблеми серйозно і у відкритому зверненні по радіо пообіцяв забрати ракети з Куби. Так конфлікт було залагоджено, і світ було врятовано від ядерної війни.

Стратегія державна та особиста

Донедавна ви працювали у Закарпатській філії Інституту стратегічних досліджень. Якою проблематикою займалися?

— Підготовкою України до вступу в Євросоюз, стратегічними питаннями, які цього стосуються. А ще — вивченням громадської думки з цього приводу, а також економічними, культурними та суспільними питаннями. Це — відкриті речі. Готував матеріали для щорічних виступів Президента України, який аналізує стан вітчизняної економіки, культури, відносини з сусідніми країнами. Вивчав досвід євроінтеграції наших сусідів. Зокрема, досвід Угорщини у транскордонному співробітництві,  міжетнічних відносинах.

Такого енергійного і досвідченого чоловіка, як ви, мені важко уявити на заслуженому відпочинку. Поділіться своїми найближчими планами.

— Хочу написати книгу спогадів. Але поки не доходять руки. Може, згодом. Нині я пенсіонер. Люблю поратися на дачі. Маю там дерева, трохи винограду. Спілкуюся з внуками. Син старшої доньки (на жаль, вона передчасно померла, коли йому було лише 10 років), навчається у Київському національному університеті. З дружиною допомагаємо його батькові ростити і навчати хлопця. Він здобуває фах інженера-електроніка. Днями саме телефонував, поділився, що склав усі іспити без трійок. Радіємо за нього, намагаємося підтримати не тільки морально, але й матеріально: значну частину пенсії щомісяця відправляємо йому. Тішить й онучка, якій 3,5 року.

Розмовляв Петро ПОЛІХА.

Теги: Іван Вашкеба, історик, науковець, космос, журналіст

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати