До празника селяни готувалися заздалегідь: змащувалася червоною глиною у дерев'яних сільських хатах долівка, підбілювалися облупані чи обшарпані місця в хаті, наводився порядок у сінях та коморі. Та чи не найбільше його очікували діти. Однак для верховинської малечі він був бідним.
– Про якісь солодощі для більшості бідних селянських дітей не могло бути й мови, — розповідала своїм дітям та онукам уже нині покійна жителька Абранки, що на Воловеччині, баба Маргарита.
Ласощами для них були ліскові горішки та сушені кислі яблука — сушениці, як їх ще називають горяни. А чимало дітлахів із бідняцьких родин не мали й того і були щасливими, якщо в цей день їм перепадала скоринка чорного вівсяного ощипка (домашнього хліба, спеченого із чорного вівсяного борошна з остюками без дріжджів просто на плиті).
– Мої батьки, — згадувала, най буде прощена, баба Моргіта (так її називали у селі), – вважалися великими газдами, до того ж мама походила із світської німецької родини, тому мої п'ятеро сестер і брат щороку отримували на Миколая подарунки. Не були то шоколадні цукерки чи якісь інші дорогі солодощі, але по медянику та пачці льодяників нам перепадало.
З її слів, напередодні свята увечері всі діти ретельно вимивали черевики, ставили їх на підвіконня, а лягаючи спати, обов'язково дружно молилися і просили Миколая принести дарунки. На ранок хто встав першим, будив інших, і всі мчали наввипередки до вікна. Радості не було меж, коли розгортали пакунки. Найбільше тішилися медяникам, купленим у єврейських крамницях у Нижніх Верецьках. То були великі ляльки з тіста, яскраво пофарбовані та поцяцьковані цукром, а посередині знаходилося дзеркало. Брат отримував великого медяникового коня або ж серце. Крім того, кожна із дівчаток діставала стрічки та затискачі для волосся, а брат – маленький ножик з дерев'яною помальованою ручкою, який тоді називався "бичак". Отримували подарунки, хоча й маленькі, слуги та служниці. Крім медяників, їм діставалися шовкові кольорові носовички, бісер для верховинських плетенок (намиста), а тим, хто палив, люлька та тютюн або також ножик. Мама баби Маргарити, Верона Козик, завжди старалася із куцого сімейного бюджету викроїти тих десять корун, щоби зробити всім радісне свято. За два тижні до Миколая батьки із слугами вели на ярмарок у Нижні Верецьки корову, свиню, інколи телицю чи бичка, щоб не залишитися без грошей на свято. На виручені кошти купували і більш цінні подарунки, які дарувалися на Різдво під ялинку.
Є в спогадах баби Маргарити і такий епізод. Одного року дуже добре вродила картопля. Бульби були такі великі, як кулаки у дужого чоловіка. Із Нижніх Верецьок тоді приїхали дві підводи. То були фінанти (охоронці кордону), вони закупили мішків з 30 тієї бульби. Як тільки поїхали, стара газдиня Верона стала перед образами навколішки і довго молилася, дякуючи Богові, що він послав купців, й тішилася, що є гроші на Миколая та Єзушка (Ісусика) на Різдво і навіть не потрібно гнати щось із худоби на ярмарок. А якось один рік видався дуже невезучий. Відгодовану льоху, яку повели на ярмарок, довелося повертати додому, бо купців зі Сваляви та Мукачева чомусь тієї суботи не було. Та газдиня тоді знайшла вихід із становища. Знайома єврейка Рифка, яка мала свою власну крамницю, дала подарунки в кредит, і Миколай, як завжди, був щедрим. Своїм дітям баба Маргарита також завжди купувала подарунки як на Миколая, так і на Різдво. На Новий рік у селі подарунків ніколи не дарували. Зазвичай завжди купувалися іграшки, солодощі, щось з одягу чи взуття. На шоколад не вистачало і в радянські часи, бо батьки працювали у колгоспі, а у верховинських колгоспах платили дуже мало, але карамель, печиво, пряники були завжди. Коли діти повиростали, то подарунки купувалися й онукам. Вони також були щасливі від того величного свята.
Та нині часи змінилися. Ніби й вірити можна, і в церкву люди йдуть, і можливості уже не ті, бо купують дорогі солодощі та заморські фрукти, а от тої колишньої радості, веселості та святковості уже немає. На жаль...
Віталій Пумпинець