Іван Яцканин: "Чому ми не зупинилися десь у Нідерландах? Там тюльпани цвітуть, вітрячки крутяться"

Якою вона є зараз, що їй загрожує, якою зрештою є наша щоденна преса, про це ми розмовляли ще напередодні виборів..

Я вже, знаєте, нікого не боюся, крім Господа Бога і дружини

— У вас стільки політичної реклами, що важко відрізнити ці обличчя від тих, які рекламують косметику, — перше, що почула від словацького гостя при зустрічі.

Ну, не скажіть, пане Іване, косметику рекламують жінки, а політику — чоловіки. Тоді поговоримо про літературу. Як народжуються ідеї? І як все це потім обростає пір'ям?

— Щоб писалося, треба працювати. "Прив'язувати" себе ланцюгом до столу, таким, як ото телят прив'язують. Кожен мій твір збудований на конкретній події чи людині. Чому я так роблю? Якби людина чи історія були цілком вигадані, це розсипалося б, як пісок. То потім уже можу перевернути все на свій лад, яким сам це бачу. Коли вийшла моя перша збірка оповідань, багато односельців упізнали себе. І почали сваритися, щоправда, вже не зі мною, бо мене тоді в селі не було, а з батьками. Приміром, в одного дядька в оповіданні були жовті зуби, бо він забагато курив, а в житті — ні. От він і почав доводити, що це неправда. А ще мені деколи дорікають, що сумно пишу. Але справді того щастя на нашій горбатій землі — якась жменька.

Яке ваше ставлення до української класики та до сучасної літератури? Чи знаємо ми її, зрештою? До прикладу, Тичину, який написав, тупцюючи навколо мурашника, пронизливі рядки: "І у вас там війни, і у вас там бої, милії, милії, милії мої?"

— Дехто вважає нашу класику схематичною, але це якраз погляд законсервованої людини. А якщо мати на увазі сучасну літературу, то вона зараз схожа на повінь, яка несе багато сміття. Декого ця велика вода забере, дехто залишиться в пам'яті читачів. А галасувати про себе не треба. Зараз багато говорять про модерн. Але що це таке? Наприклад, мій улюблений Підмогильний блискуче знав кілька європейських мов, перекладав. І ця школа позначилася на його творчості. Адже навіть про дуже важкі речі можна сказати модерно і водночас зрозуміло. Не слід викаблучуватися: хтось засвистав, а я ще краще вмію.

А може, щоб не доводилося кричати, і в суспільстві має настати тиша? Мені здається, що письменників сьогодні просто не чують. Хоч видавництва намагаються привести автора до читача, до покупця, але не завжди це вдається.

— Йдеться про те, що в світі підтримують літературу, культуру, зокрема, книжкову творчість. Дивно, що Україна надає цьому небезпечно мало уваги. Адже література репрезентує країну в світі. Я вже, знаєте, нікого не боюся, крім Господа Бога і дружини. Але дивлюся на політиків, на те, що вони говорять. І мені хочеться спитати, що він востаннє прочитав? Мені здається, коли б справді він щось читав, то не говорив би такого.

У Словаччині виходить дитячий часопис. Якою взагалі є сьогодні у вас дитяча література?

— По-моєму, в Україні вона сильніша. Те, що маємо в Словаччині, це більше словесна еквілібристика, а в Україні зустрінеш і лірику. І ця нитка не перервалася: починаючи від Воронька, через Ліну Костенко до Процюка, Андрусяка, Голобородька. Звичайно, у словацьких і українських дітей різний менталітет. Це як для дядька десь із Житомирщини радість мати доброго коня, а для декого з Європи — два авто, третє під капурою. Я навмисне кажу про дядька з Житомирщини, щоб не говорити про Закарпаття.

Ви багато перекладали. А як сприймаєте свої твори в перекладах, зокрема на словацьку?

— Одного разу мене спитав колега: тебе хтось перекладає? Я пожартував: хто хоче, той мене знайде. Переклади моїх творів на словацьку видрукувані тільки по часописах, звучали на радіо. Але я не закидаю цього словакам. Це ж не базар, щоб торгуватися: я вас перекладав, то й ви мене повинні. Парадоксально, але це зробили поляки. А я, як старі люди, можу зробити такий хід. Зберу все, що написав, попрошу перекладача, який мене зрозуміє, знайду якісь центи, євро і задля розваги видам таку книжку. Це ніби сам собі куплю квіти.

Я раніше казав: най хлопці пишуть, лиш би в корчмі не сиділи

Якою є сьогодні преса? Чого їй бракує?

- Преси багато, і чимало бульварної. В ній зараз немає серйозної аналітики, публіцистики. Зникли такі жанри, як нарис, репортаж. Не прочитаєш про прості людські долі. Хіба якщо хтось згорів чи хтось когось забив. Але у фактах людських буднів деколи буває більше горя, ніж під колесами машини. Зникло з газет село — і в Україні, і в Словаччині — з його тяжкою роботою. Журналісти можуть обуритися: то що, я маю про корів та коней писати? А ти не про худобу пиши, а про людей. Яка трагедія цих людей, котрі люблять землю і не можуть з неї вижити.

Розкажіть про часопис "Дукля". Як ви шукаєте авторів? Чи вони шукають вас?

— Я раніше казав: най хлопці пишуть, лиш би в корчмі не сиділи. А коли став редактором "Дуклі" і почав перегортати гори рукописів, деколи думаю інакше: краще б уже вони сиділи в корчмі. "Дукля" насамперед має бути цікавою для мене самого. Може, це дещо суб'єктивно. Але це є правда. Насамперед, це трибуна для наших українських письменників у Словаччині, а також для літераторів словацьких, чеських, польських, а ще вона розповідає про літературу великої України. Адже стара генерація письменників часто не володіє комп'ютером, майже не виїжджає до Києва. А з журналу вона може дізнатися про літературні новини. З Києва я завжди везу у Пряшів багато книг. Тому в рубриці "Дуклі" про видавничі новинки анонсую книги зі своєї валізи, а не з якихось анонсів. Тих книг назбиралося дуже багато, але в мене є батьківське село, куди я їх маю змогу перевозити. А потім завжди маю привід приїхати за якоюсь, котра мені потрібна. А це вже й зустрічі з батьком, і розмови...

Зазвичай люди в село їдуть за картоплею.

— Та й за картоплею теж.

До речі, про село. Мені здається, що українська література стає більш міською.

— Мені часто дорікали: якщо ти так любиш село, то чому звідти поїхав. Я відповім так, як колись Шукшин: там нема бібліотеки. Село я дуже люблю, але не ідеалізую його. Адже воно може бути й жорстоким. Та краще я не буду про це розповідати. Про це в моїх книжках написано. А про міську літературу... Знаєте, це питання витає в повітрі, хоч мало хто його порушує. Розумію, що автору може бути байдуже, хто його читатиме, може, йому й досить якихось 17 читачів. Але навіть добре написаний роман — не запорука, що він матиме багато читачів. Його читатимуть тільки люди з твого середовища.

Цікаво бути українцем?

— Деколи сумно стає, чому ми не зупинилися десь у Нідерландах. Там тюльпани цвітуть, вітрячки крутяться. Але я взагалі гніваюся тільки кілька хвилин. Тому цей настрій минає, і розумію, що так, як воно є, найкраще.

Мар'яна Нейметі

Теги: Дукля, преса, Яцканин

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати