Вікторія Лисюк: "Якщо я не можу підійти, то це не значить, що я не можу бути поруч"

"У дитинстві була як усі, — розповідає Вікторія Лисюк, бо, можливо, не до кінця усвідомлювала, якою проблемою є мій стан здоров'я. Мене виховували так, що я повноцінна і нічим не відрізняюсь від інших. Рідні розповідали, що зараз не можу пересуватись самостійно, але це, мовляв, тимчасово". Батько Віки помер, тому її вихованням займалися мама Світлана, дідусь, бабуся та інші рідні. Усе своє дитинство вона була оповита любов'ю близьких їй людей, які підтримували у важкі хвилини життя, й раділи, коли траплялися спалахи щастя.

А ще з чотирьох років Вікторія має найкращу подругу, якій може розповісти все на світі: свої переживання, невдачі, поділитись досягненнями й успіхами. Іветта для Віки була втіхою та ковтком свіжого повітря, коли здавалось, що життя зійшло з рейок.

"Ми познайомились в одному із фіздиспансерів, — каже, — сиділи у черзі на ЛФК. Я мимоволі звернула увагу на те, як вона емоційно виховувала свою ляльку. Дуже захотіла заговорити. Довго не наважувалася, бо не знала, як дівчинка зреагує. Проте знайомство все-таки відбулося, і відтоді почалася велика та палка дружба між дівчатами. "Іветта є для мене дуже важливою, — щиро розповідає Вікторія, — вона робить вагомий внесок у те, щоб я почувала себе повноцінною. Навіть коли хтось мене ображав, вона завжди ставала на захист. Я кажу їй велике спасибі за те знайомство, за те, що вона мене завжди підтримувала і підтримує".

...Вікторія була напрочуд розвиненою дитиною. Свої ігри вона завжди будувала за сценарієм якогось серіалу. "Якщо у мене була улюблена героїня, то я знала напам'ять кожен її рух, кожне слово і кожен кадр. Ці знання втілювала у гру з ляльками". У малої Вікторії була мрія стати лікарем. "Для мене лікар — це людина, яка рятує людське життя. Навіть якщо виписати просто таблетки — це вже чиєсь врятоване життя. Я була впевнена, що буду продовжувати вік людям, а вони, у свою чергу, дякуватимуть".

Проте до таких світлих та безтурботних думок підкрадались і питання, відповіді на яких годі було шукати. Дівчина, зокрема, ніколи не могла зрозуміти, чому люди задивляються на неї, чому маленькі діти тицяють пальцем. Але мама завжди відрубувала: "Ти не смій про це думати!". Матуся була і залишається своєрідним оберегом для Віки, вона відгороджувала свою дитину від негативу. "Звичайно, є різні люди, — каже Вікторія, — які можуть щось погане сказати, проте думки, що починаються зі слова "чому", зникають досить швидко, бо у моєму житті існують захоплення, які просто не залишають місця для непотрібних образ та зайвих запитань".

Дівчина вчилась за шкільною програмою із великим задоволенням. "У перший клас я пішла на рік пізніше, оскільки рідні вважали, що неготова до такого важливого кроку, до навантажень, ні морально ні фізично". Спочатку, згадує, важко було призвичаїтись до уроків. У шість років Вікторія вже добре читала, а от із письмом виникали певні труднощі: "Писати мені було дуже складно, але бажання перемогло...". Школярі та вчителі завжди були позитивно налаштовані до неї, ніколи, каже, не виникало проблем зі спілкуванням.

"Зате я дуже боюсь лікарів, — каже Вікторія, яка пережила кілька операцій і важкий період реабілітації після них, — часто було боляче й страшно, тому в мене неприємні асоціації з людьми у білих халатах". У Віки навіть був період, коли їй просто не хотілось жити, не було сил терпіти біль, було бажання просто зникнути, щоб більше нікого не бачити і нічого не відчувати. Все, чим жила, стало непотрібним, порожнім. Це був дуже важкий піврічний період. Але навіть у темний куток колись потрапляє промінчик світла. Таким для неї стала програма "Шанс", яка на той час була шалено популярною. Восьмикласниця Віка із захопленням "прилипала" до телеекрана й пристрасно вболівала за улюбленого співака — Віталія Козловського. "У вечір його перемоги я виклала свої думки з цього приводу на папері, — ділиться спогадами Вікторія, — і назвала цю свою розповідь "Віталій Козловський — мій улюблений співак". Цей дебютний творчий доробок був щедрим на епітети, які свідчили про мою прихильність до співака. Саме у Віталику я бачила те, до чого треба прагнути". Так Віка почала свій шлях до професії журналіста. Чим більше вона писала, тим більше розуміла, що виходить досить непогано. "Якщо я ще вчора гралася з ляльками, то наступного ранку зрозуміла, що хочу писати ще і ще, — каже Віка. — Я повідомила всім: вчителям, рідним, друзям, що буду журналістом. Пройшло два роки, закінчила школу, а бажання не змінились. Я не мала запасних варіантів, а твердо хотіла вчитись тільки на омріяному факультеті".
Як не банально ця фраза звучить, але мрії дійсно збуваються. Віка стала студенткою.

Перша пара стала для дівчини суцільним жахом. Навчальні аудиторії Вікторія бачила лише у фільмах, а тут вона сама ніби стала героїнею серіалу. Спочатку сиділа затиснена у своїх страхах, проте розслабитись допомогли однокурсники, які підходили знайомитись, зав'язували розмову. "Коли Юрій Бідзіля, декан факультету, дав завдання представити себе через щось, я розгубилась. Чесно кажучи, навіть не уявляла, що казати. Та коли дійшла до мене черга, діватись було нікуди — я просто розповіла про свої почуття, звертаючись до студентів, і сказала: "Якщо я не можу до вас підійти, то це не означає, що не можу бути з вами". Перший курс для Вікторії став важким стартом. Бо боялася власними руками зруйнувати собі мрію, тобто недовчитись, "недотягнути", незуміти. Це підганяло... За останні три роки Вікторія зрозуміла, що вчитись вона може, що журналістика — це її призначення, що однокурсники — це велика дружна сім'я, а вона — невід'ємна часточка родини.
Вікторія за своє життя зустрічалась уже з багатьма зірками шоубізнесу: Іриною Білик, Віктром Павликом, Христиною Орбакайте, Філіпом Кіркоровим, з гуртом "Іграшки", але найяскравішою зіркою у цьому списку для Віки став той самий Віталій Козловський... Він вітає дівчину з днем народження по телефону, а коли приїжджає на гастролі в Ужгород, то обов'язково за кулісами зустрічається з Вікторією.

Ця мужня дівчина добре знає, що силою волі, силою віри можна досягти навіть найвищої вершини своїх бажань.

Яна КОЗАК

Теги: студентка, УжНУ, візок, навчання, інвалід

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати