"Газдині" стали візитівкою Ужгородщини

Спершу сільський музей архітектури та побуту створили, а згодом у нього на вечорниці газдині вселилися

Своїм народженням і впевненим поступом до заслуженого визнання жіночий фольклорно-етнографічний ансамбль "Газдині" (три роки тому йому було присвоєно звання народного) з мальовничого с. Пацканьово (історія цього поселення налічує більше чотирьох сотень літ) завдячує уродженці цього села Марії Панько. Вона, до речі, наша давня знайома, за фахом український філолог, тривалий час учителювала у місцевій восьмирічці, відтак із 1980 року до 1994-го сільською керувала громадою, а тепер хоч і знаходиться на заслуженому відпочинку, однак не відає у творчості спочинку. Ця сива мудра жінка достеменно знає все, що відбувається у рідному Пацканьові. Вона по крупицях збирає його народні звичаї та обряди, які здавна стали невід'ємною частиною її буття. В задуманій серії книжок про історію рідного села та долі пацканівців, які вона сама пише, прагне передати нащадкам всі духовні скарби цих людей. У виданні перших двох книжок із цієї серії інтелігентній пані Марії допоміг коштами виходець із Пацканьова, генеральний директор ВАТ ЕК "Закарпаттяобленерго", заслужений енергетик України, депутат обласної ради Василь Ковач. А днями, заручившись підтримкою цього ж благодійника, Марія Михайлівна здала в одне з ужгородських видавництв і третю доповнену з вищезгаданої серії книжку та сподівається, що це видання вже на початку 2011 року побачить світ.

Про те, що Марія Панько, яку односельці називають ходячою енциклопедією, людина неординарна і дуже наполеглива, красномовно свідчить така деталь з її біографії. "Коли в далекому 1969 році я вступила на філфак УжДУ, — каже Марія Михайлівна, — то вже малам 20 літ трудового стажу, і заочно закінчила цей університет із відзнакою у 1975-му".

Щоб серед студентів-заочників були відмінники навчання, це, погодьтеся, велика рідкість. Але М.Панько, завдяки своєму енергійному цілеспрямованому характеру, великій жадобі до знань і працелюбності, виявилася таким унікумом. І ці свої якості вона виявила не раз.

— Коли я працювала на виборній посаді голови Пацканівської сільської ради, — згадує моя співрозмовниця, — дуже хотіла відкрити у нашому селі музей архітектури і побуту, який увіковічив би прадавні звичаї та обряди рідного Пацканьова. І 24 жовтня 1984 року такий сільський музей запрацював. Обласна організація охорони пам'яток історії та культури виділила нам для цього 5 тисяч карбованців. На той час це були великі гроші. За три з половиною тисячі ми купили в сільського газди Юрія Бушка, котрий довгі роки був дяком у церкві, давню типову дерев'яну хату в такому народному стилі, де були ганок, сіни, мала і велика хижа. А на решту півтори тисячі карбованців придбали у сельчан експонати для майбутнього музею: постелі, дерев'яну ладу, столи, скрині, мисники, куделі, кросна, терлиці, лампоші тощо.

Всі ці ужиткові предмети, уточнює Марія Михайлівна, розмістили в такому порядку, який був у закарпатських хатах на початку ХХ століття. Приміром, велика хижа була святково прибраною із приданим — вишиваними подушками на акуратно застеленому ліжку, сіни — з піччю й усім начинням для того, щоби на дровах пекти хліб, а в малій хижі — коморі розмістились'ме і млин кукурудзу молоти, і кросна (вони й понині так і стоять, заправлені конопляними нитками), аби можна було з них полотно ткати, й усе інше начиння, необхідне для ткацтва. У великій хижі, крім двох постелей, є шпаргет, лада, над столом висить лампош, з одного боку — мисник, з другого — дерев'яний куфер, себто такий чемодан, з якими в ХІХ — на початку ХХ століть закарпатці відправлялися на заробітки у далекі світи аж до Америки.

Марії Панько праглося, аби музей був постійно діючим, а для цього конче треба було вдихнути в нього живий дух і струмінь народних звичаїв та обрядів. І мало-помалу десь через рік, вже мали в тім музеї традиційні вечурки (вечорниці), на які збиралися такі найстаріші жителі села, як Юрій Арендацький, Федір Галушка і Михайло Желізняк із чоловіків, а з жінок старшого покоління Марія Малишка, Марія Свида, Марія Булеца, Анна та Марія Шершуни і завжди незмінна помічниця Марія Сливканич — за фахом теж педагог, котра і понині є заспівувачкою в ансамблі "Газдині".

— Ми вдихали живий струмінь у наш сільський музей архітектури та побуту, — веде далі моя співбесідниця. — Я носила з дому електричний самовар, щоб варити чай, бо в музеї ми боялись опалювати. А ще я та мої подруги приносили з дому приготовані старі забуті страви: галамбиць (верховинський токан), баньки (печена  картопля з цибулькою), пасулю колочену з кисилисею, варену киндерицю тощо. На тих вечорницях щочетверга одні пряли, інші лущили кукурудзу, квасолю, скубли пір'я, відтак розігрівалисьме принесені страви та гостилися. Звичайно, на вечорницях не обходилося без фіглів і всіляких небилиць. От, наприклад, як нині бачу: паде веретено з рук Марії Свидані, а уважний Михайло Желізняк акуратно його з долівки піднімає та Марії повертає, а за те дівчина мала його за давнім звичаєм цілувати привселюдно. І, звичайно, не обходилося без народної пісні. Ось звідти, від дійства вечорниць у сільськім музеї архітектури та побуту, й бере початок наш теперішній ювіляр —  гурт "Газдині".

"Попервах нас було чути, а вже потім стало й видно"

Першою пацканівських "Газдинь", за словами М.Панько, вивела у світ редакторка Закарпатського обласного радіо Любов Чубата. Перші звукозаписи в Пацканьові різдвяних колядок у їхньому виконанні в 1985 році робила також вона, хоча тоді ще офіційно колядувати не можна було. Ці колядницькі касети пані Люба відправляла тоді на Київ і до Канади своїм радійним колегам. Отож попервах саме завдяки Любові Володимирівні самобутній колектив було чути, а вже потім стало й видно...

"Ну, пацканівські жони дружно й голосисто співають, колядують, — згадує нині Марія Панько. — А Л.Чубата питає мене: як будемо той ваш гурт називати? А я, задумавшись на хвильку, відповідаю, що просто "Газдині", бо їх величати інакше не будемо. Вони приходять із дому на вечурки тими ж сільськими жонами, котрі мають на обійстях много робіт, і ці ж газдині так само співають охоче, як  і пораються вдома по господарству. Ось так і з'явився восени 1985-го пацканівський жіночий гурт "Газдині". Звісно, ми б согрішили, якби нинішнього року не відзначили 25-річний ювілей колективу з поважним прикметником — званням "народний" ось уже третій рік поспіль".

На моє запитання стосовно чисельності ансамблю "Газдинь" Марія Панько як його керівниця з відповіддю затрималась, боячись помилитися. "У різні часи по-різному було, — відповідає після тривалої паузи. — То було нас 6 чи 7, то було 12, то до 20 доходило. Недавно я, наприклад, привозила до облмуздрамтеатру на обласний відбірковий огляд всеукраїнського пісенного конкурсу "Червона рута" наймолодше покоління пацканівських "Газдинь", а точніше, нашу підростаючу зміну. Це Мар'янка Боді — внучка вже згадуваної Марії Сливканич, Настенька Січка і зовсім маленька чотирирічна Анничка Січка. Так ось школярки Мар'янка з Настею заспівали на театральній сцені без заминки нашу закарпатську баладу "Там на горі три тополі".

— Якщо взяти сьогоднішній ансамбль "Газдинь", — мовить далі Марія Михайлівна, — то нас у нім є, може, й забагато як для цього гурту... До чого веду? До того, що тоді, в кінці 80-х років минулого століття, наші жони в музеї архітектури та побуту співали або колядували завжди охоче, але виходити з концертом на широку публіку, а тим паче у своєму селі, наважитися для них було надто складно. Отож, гадаю, запам'ятався пацканівцям перший публічний виступ наших співачок на день святого Василія 14 січня 1987 року. Тоді, пригадую, відзначали на старий Новий рік у нашім селі свято Карпатської зими. Якраз після цього вдалого виступу нас почали запрошувати майже на всі районні та обласні свята. Та чи не найбільш натхненно 22 жовтня 2003 року в Закарпатському обласному художньому музеї на святі з нагоди 90-річчя від народження славного пацканівця, народного художника України Василя Івановича Свиди. Адже цей талановитий митець за скульптурну композицію "В сім'ї єдиній" (1978— 1982 рр.) став у 1983-му першим у нашому краї лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка.

А ось цьогоріч у липні на міжнародному фольклорно-етнографічному фестивалі в Словаччині, що відбувся у селі Водораду цієї сусідньої країни, наші "Газдині" так прекрасно співали і вільно себе почували, що потрапили в число призерів цього фестивалю й отримали від його організаторів запрошення на наступний рік, оскільки згаданий фест є традиційним і проводиться щороку. Також 5 вересня 2010 року, продовжує свою оповідь М.Панько, "Газдині" успішно виступили й на фестивалі "Гуцульська ріпа" в селі Лазещина на Рахівщині.

Що стосується складу Пацканівського народного фольклорно-етнографічного ансамблю "Газдині", то його очільниця насамперед відзначає найстарше покоління гурту, котре виступає в ньому з перших днів і по сьогодні. Це ті жони, каже, котрим уже тричі виповнилося по 25. Марія Сливканич, Анна Логойда, яку старожили-односельці ще пам'ятають як передову ланкову спочатку колишнього колгоспу "Молодь Закарпаття", а потім радгоспу "Червона зірка", Ірина Марадик, Анна Галасник. Є у нинішньому складі "Газдинь" жінки середнього покоління: Марія Галасник, Анна Годовикова, Марія Січка, Тетяна Лисьо, Анна Лендєл та молодшого: Тетяна Мерв'як і Надія Чульба. Маємо між газдинями тільки одного газду (бо якщо було б більше, то між собою побилися б). То є сільський дяк Степан Гаврилець.

— Боюся, щоби'м когось із учасниць "Газдинь" не забула, бо то буде дуже велика образа, — мовить М.Панько і додає, — обов'язково напишіть, що у свій час у цьому гурті разом із нами виступали й визнання йому здобували Світлана Одокста, Ірина Лукачина й Регіна Педос. Між іншим оця Регіночка, ще впродовж 14 років співала й у Закарпатському народному хорі та була конферансьє у ньому, тепер, на жаль, має серйозну проблему з голосом.

Всіма своїми поїздками за кордон, зокрема цьогоріч до Словаччини, як і на фестиваль "Гуцульська ріпа" на Рахівщину, народний колектив "Газдині" завдячує спонсорам, уродженцям Пацканьова — гендиректору ВАТ ЕК "Закарпаттяобленерго", депутату облради Василю Іллічу Ковачу та його родичу керівнику комунального підприємства "Ужгородщина", депутату Ужгородської райради Василю Юрійовичу Ковачу.

Репертуар "Газдинь" уже сягає понад 200 пісень

Особливо пишається Марія Панько (до речі, як керівник "Газдинь" упродовж усіх 25 літ — без оплати, а лише на громадських засадах) тим, що сьогоднішній репертуар цього народного колективу вже сягає понад 200 пісень. Серед них найбільше колядок, рекрутські, солдатські й обжинкові пісні, баладні твори, пісні про жіночу долю і, звичайно, про кохання, а також народні жартівливі. Одну з таких веселеньких "Ой, що то за шум учинився..." співали, до речі, у Лазещині на Рахівщині. Також припав гуцулам до вподоби і "Барвінковий обряд", яким колись починалося весілля у Пацканьові. На жаль, нині вже не починається...

Марія Михайлівна дуже переймається і тим, що Пацканівський сільський музей архітектури та побуту, де власне й зародився гурт "Газдині", зараз перебуває у такому жалюгідному стані, що потребує реконструкції або негайного капітального ремонту, аби зберегти зібрані там експонати. А місцевий бюджет Пацканьова дотаційний, бо тут немає промисловості, а від колишньої радгоспної ферми залишився тільки фундамент. Обмаль і  підприємців — фізичних осіб, щоби було з чого наповнювати бюджет села. Отож потрібна допомога з боку обласної та районної рад.

"Ансамбль "Газдині", — окремо візначає Марія Панько, — то є моя життєва гордість. Особливо пишаюся, що на радіостудії в Ужгороді ми 2 роки тому записали 30 колядок і маємо свій, так би мовити, колядницький диск, а також записані окремо диски обжинкових і рекрутських пісень. У нашому репертуарі й словацькі пісні "Заспала Анічка под лелійов", "Оліва, оліва, зелена оліва", "Котра ружа розцветена", "Не є таких красних дівок ані в Кошицях, як є єдна красна дівка в наших вулицях" та інші. Головний мій задум як керівника ансамблю — хоча б до 30-річчя колективу видати окремим виданням книжку-альбом "Так співають "Газдині". Надіюся на те, що кошти для цього виходить по високих владних кабінетах переобраний на виборах 31 жовтня цьогоріч нині діючий пацканівський сільський голова, молодий та енергійний Юрій Бонь". Наостанок Марія Михайлівна через газету "Новини Закарпаття", постійною передплатницею якої, до речі, вона є з першого номера її виходу в світ, просить усім жонам і осібно бабусям — співачкам "Газдинь" з нагоди ювілею їхнього колективу побажати радості людської два крила, аби їм калинонька довго ще цвіла.

Богдан Дубовий, с. Пацканьово Ужгородського району
 

Теги: Газдині, пісня, репертуар, ювілей

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати