Після відрядження на Закавказзя штрафник по-іншому почав дивитися на людей

Довідка:  Іван Штефанюк— прокурор Ужгорода, старший радник юстиції, Почесний працівник прокуратури України.

Народився 1961 року в селищі Великий Бичків Рахівського району Закарпатської області. В 1987 році закінчив Харківський юридичний інститут і з того часу працює в органах прокуратури України. Стажист, слідчий прокуратури Перечинського району, старший слідчий і слідчий з особливо важливих справ прокуратури Закарпатської області, начальник відділів нагляду за додержанням законності: при проведенні слідства органами прокуратури; спецпідрозділами з боротьби з організованою злочинністю. Потім — хустський і ужгородський міжрайонний прокурор, начальник управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства прокуратури Закарпатської області, перший заступник прокурора області.

Спостерігаючи упродовж багатьох років за роботою Штефанюка, зокрема й  стосунками з підпорядкованими йому працівниками, колегами і навіть його керівниками, завжди захоплювався вмінням цієї людини тримати рівновагу в ситуаціях, коли й зі сталевими нервами можна втратити баланс. А таких ситуацій у прокурорській практиці автор цих рядків бачив більш ніж достатньо. Хтось, як і теперішній прокурор Ужгорода, розв'язує конфлікт   інтелігентно, а хтось міг би загнути й багатоповерховим матюком, аби лише швидше позбутися людини, яку не задовольняє, хай і законне, прокурорське рішення. 

Переконаний: оцю внутрішню інтелігентність не дасть жодна юридична академія, якщо її не дали батьки. А вони в Івана Матвійовича були щедрі на людяність, добро, повагу й шанобливе ставлення до інших людей. Їхню науку запам'ятав назавжди. До слова, батьки, здоров'я яких підірвала нелегка праця на місцевому лісохімічному комбінаті, рано пішли із життя. Без матері Іван залишився у 15-річному віці й подальше виховання підлітка лягло на плечі батька – учасника Другої світової війни і старших за нього сестер Марію і Олену. Тож після восьмирічки Іван поступив у Мукачівський кооперативний технікум — хотів чимскоріше мати змогу матеріально допомагати родині. Хоч і до цього не раз за 10—15 радянських рублів цілий день косив декому з односельчан траву. Тільки розпочав працювати продавцем універмагу в рідному селищі, як призвали в радянську армію. Відслуживши в Сибіру, повернувся на попереднє місце роботи і почав готуватися до вступу в Полтавський кооперативний інститут. На цьому наполягали керівники районного споживчого товариства, оцінивши його працьовитість, старанність, перспективність, а основне  — совісність і чесність. Чому ж обрав юридичний?

— Одного разу, — розповідає Іван Матвійович, — завідуючий оргвідділом Юрій Беркела запросив мене в райком партії, а був на той час я уже кандидатом в члени КПРС, і запитав: чи не бажаю вчитися в Харківському юридичному інституті?

Зрозуміло, що ця пропозиція в ті часи звучала як наказ. І працівник сільської торгівлі, сидячи за касовим апаратом у господарському магазині, замість математики почав серйозно вчити іноземну мову, з якої, вважав, мав не досить міцні знання і яка була обов'язковим предметом при вступі у вуз. І таки став студентом.

Уже стажистом на посаді слідчого раптом одержує вказівку тодішнього прокурора Перечинського району Петра Марусинця: терміново зібратися для тривалого відрядження і негайно виїхати в Ужгород. В облпрокуратурі одержав документи і того ж дня виїхав у Київ. Там тоді ще заступник прокурора Української РСР Михайло Потебенько благословив їх, групу відряджених слідчих з України, на роботу в складі слідчо-оперативних груп прокуратури СРСР. В одну з них випускника інституту включили уже в м. Баку. „А ви що тут робите?" — запитав керівник групи, почувши, що він ще не атестований працівник.

Їхня група виїхала в м. Сумгаїт, де не вщухали масові заворушення, зумовлені сутичками між азербайджанцями та вірменами. І саме їм належало з'ясовувати, хто в тих міжнаціональних конфліктах, що нерідко переростали в масові побоїща, маєте рацію, а хто винний. Можна тільки уявити, якому ризику піддавали своє життя прокурорські працівники, які відмовилися навіть від особистої зброї, щоб не спровоковувати ті чи інші гарячі голови на нові конфлікти.

— У Степанакерті місцеві мешканці навіть води нам не давали. А в Кіровабаді я вперше зблизька побачив весь жах міжнаціональної ворожнечі, — скрушно ділиться наболілим і пережитим Іван Матвійович.

Там натовп розгромив міськком партії, і для наведення порядку кинули солдатиків, які щойно повернулися з Афганістану. Багато з них постраждало. Слідчий Штефанюк в госпіталі з'ясовував обставини побоїща. Раптом побачив солдата із сокирою у спині, якому лікарі надавали першу медичну допомогу. Встиг лише запитати: „Хто?" Молоде життя обірвалося. Протокол допиту підписувати уже довелося лікареві. Закінчив роботу в медичному закладі, солдати супроводжували слідчого до готелю, а там нікого із членів їхньої групи не залишилося. „Невже і вони?" – майнула думка. Адже не раз і не двічі з войовничих натовпів лунало: „Бий їх". На щастя, колеги вранці з'явилися живі й здорові. Вони, щоб уникнути реальної небезпеки, заночували в іншому місці.
За майже півтора року того відрядження у слідчо-оперативній групі на Закавказзі ніби по-іншому почав дивитися на людей і стосунки між ними, на їхні права і свободи. А головне – ще вище почав цінувати людське життя, людську гідність, що опісля добре прислужилося у прокурорсько-слідчій роботі. Як, до речі, і знання економіки, здобуті ще в кооперативному технікумі. Зокрема, при розслідуванні кількох епізодів злочину про розкрадання в особливо великих розмірах на Іршавській продбазі, яке вів уже досвідчений на той час слідчий Андрій Бішко.

Мене й сьогодні не полишає думка, що після слідчої роботи Штефанюка призначали туди, де його попередники явно не справлялися з дорученою роботою. Так було, чого гріха таїти,  із призначенням прокурором обласного центру. Правда, на той час, та, очевидно, й нині у слідстві він може дати фору будь-кому зі своїх колег. Особливо після розкриття та розслідування злочину про вбивство на території Чеської Республіки.

Почалося з того, що в прокуратуру нашої області звернувся односельчанин Штефанюка — П.Попович. Його, як і переважну більшість громадян, привела до Івана Матвійовича біда. Виявилося, що на початку 1996 року він звернувся у Рахівський райвідділ міліції із заявою про зникнення сина, котрий у квітні попереднього року виїхав на заробітки у Чехію і додому не повернувся. Зі слів односельчан йому стало відомо, що сина там убили. Батько оббивав пороги правоохоронних органів з проханням порушити кримінальну справу, проте йому всюди відмовляли у зв'язку з відсутністю тіла покійного.

Прокуратура нашої області витребувала матеріали перевірки чеської поліції, і через місяць слідчий з особливо важливих справ Іван Штефанюк порушив кримінальну справу про вбивство Василя Поповича.

Порушити справу, як мовиться, не штука. А ось розслідувати її та довести до логічного завершення (до суду) вдається не кожному. Тут же йшлося про злочин, скоєний на території іншої держави. Чи усвідомлювали слідчий і тодішній прокурор області Олександр Бондаренко всю складність розслідування порушеної справи?

— Коли Штефанюк доповів мені про прийняте ним рішення, я засумнівався і запитав: „Чи не поповнить ця кримінальна справа ті, по яких уже допущено тяганину, а згодом не потрапить у число закритих?" — пригадує Олександр Юрійович. – Звичайно, це не стосувалося справ, які були у провадженні Івана Матвійовича. Та він, замість переконувати мене словами, поклав переді мною детальний план її розслідування разом із складом слідчо-оперативної групи.

Сумніви трохи розвіялися, коли слідством було встановлено, що Василь Попович у серпні 1995 року працював у селі Н. Вес Пришимбрамського округу Чеської Республіки, тобто фактично у передмісті Праги. Якось між заробітчанами з України виникла сварка, що переросла у бійку, під час якої 27-річному хлопцеві кимось були завдані тілесні ушкодження, від яких закарпатець помер. Після цього випадку члени бригади роз'їхалися хто куди, але особливо спішно місце трагедії покинув якийсь Тарасенко і подався у Миколаїв, де постійно проживав.

Поліція Чехії, де працювала і мешкала бригада, тіла Поповича не знайшла. Ускладнювало розслідування й те, що особи, які могли бути причетними до злочину, знаходилися на території Чеської Республіки.

Тоді між слідчо-оперативною групою на чолі зі Штефанюком і відповідним відділом поліції Праги розпочався обмін добутою слідством інформацією. Зокрема, в Чехію направили не тільки копію про порушення кримінальної справи, але й відомі слідству обставини скоєного злочину. Одночасно встановлювалися члени бригади, з якими там проживав та працював потерпілий.

Напружена цілеспрямована робота дала бажаний результат. Доставлені з Чехії в Ужгород свідки, допити яких були ретельно сплановані, показали, що ввечері 26 серпня 1995 року О. Тарасенко в стані алкогольного сп'яніння завдав тяжких тілесних ушкоджень Василеві Поповичу, від яких той помер. Після цього кривдник закопав труп у невідомому свідкам місці та пригрозив їм розправою, якщо хтось із них повідомить місцеву поліцію.

Не гаючи часу, затриманого в Миколаєві Тарасенка було доставлено в Ужгород. Під час допиту в якості підозрюваного він заперечував свою причетність до смерті Поповича, але після ряду ставок віч-на-віч розповів про вчинений злочин і власноручно накреслив схему місця, де закопав тіло потерпілого.

Протокол допиту та схему факсом надіслали у поліцію Праги. Проте труп так і не було виявлено. Тоді чеський колега Івана Матвійовича запропонував і зняв на відеоплівку територію господарства, де було вчинено вбивство. Під час додаткового допиту з одночасною демонстрацією відеоплівки обвинувачений уточнив місце, де закопав труп. Його свідчення також фіксувалися з допомогою відеозапису. На їх підставі чеська поліція знайшла тіло Поповича, що було закопане під скиртою соломи.

У межах доручення про надання правової допомоги з участю слідчого Штефанюка на території Чехії були проведені додаткові слідчі дії, в тому числі судово-медична експертиза трупа. Її висновки підтвердили свідчення обвинуваченого про механізм завдання потерпілому тілесних ушкоджень.
Вироком Ужгородського міського суду Тарасенка засуджено до 9 років позбавлення волі у ВТК посиленого режиму. Цей вирок Верховний суд України залишив у силі. А слідчого з особливо важливих справ прокуратури Закарпатської області Івана Штефанюка „за високий професіоналізм, зразкове ставлення до виконання службових обов'язків, виявлені при розкритті вбивства громадянина України на території Чехії" тодішнім Генеральним прокурором України Григорієм Ворсіновим премійовано. Позитивний досвід нашого "важняка" у розкритті тяжкого злочину Генпрокуратура узагальнила і рекомендувала до вивчення та впровадження у практику роботи прокурорських слідчих України.

Згодом його вміння організувати підлеглих на виконання поставленого завдання зримо проявилося, коли очолював відділи обласної прокуратури, Хустську міжрайонну прокуратуру. А на посаді першого заступника прокурора області до цього додався ще й господарський хист, що дозволило крок за кроком поліпшувати умови праці колективу. Свою роботу ужгородським міжрайонним прокурором також  свого часу почав з пошуку коштів для капітального ремонту приміщення, придбання сучасної оргтехніки, а також роботою з кадрами. Бувало, старші колеги іноді по-доброму підтрунювали, мовляв, як він справляється з обов'язками вихователя "дитячого садка", адже міжрайонна прокуратура комплектувалася переважно молодими спеціалістами. Незабаром чи не кожного з них він уже представляв атестаційній комісії для дострокової атестації. А за підсумками роботи міжрайонної прокуратури впродовж півріччя або річними вона дедалі рідше потрапляла у так звані рейтинги для звіту керівника на засідання колегії, хоч попередникам Івана Матвійовича не раз на її трибуні доводилося червоніти за упущення в роботі. Через кілька років цю прокуратуру уже навіть найбільші скептики не називали дитячим садком.

Щоправда, тепер такий молодіжний колектив має і в міській прокуратурі. Зрозуміло, цьому передує і нині чітка організаційна, практична й виховна робота, як колись, її керівника.

— Нелегко це все дається, — говорить Іван Матвійович Штефанюк. – Однак, коли досягаєш бажаного результату, маєш неабияке задоволення від зробленого.

Як має його від спорту, зокрема у прокурорській футбольній команді не поступається набагато молодшим. Саме з його ініціативи, коли ще очолював Хустську міжрайонну прокуратуру, було створено футбольний клуб "Злагода".

А ще втому та стреси знімає сім'я, де кохана дружина Наталія завжди зустрічає розумінням і теплом, хоч і в самої труд викладача кафедри іноземних мов не з легких, а п'ятирічна доня Іванка своїми запитаннями заведе кого завгодно. Шістнадцятирічного сина Богдана цікавлять уже дорослі  питання, а найчастіше  — про місце людини у цьому складному й суперечливому світі. Своє Іван Штефанюк знайшов у праці, спрямованій на зміцнення законності, захист прав і свобод людини і громадянина.

Іван Тегза, член Національної спілки журналістів України
 

Теги: прокуратура, Іван Штефанюк

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати