Але сьогодні розмова тільки про Надію Панчук, маленькі затишні книги якої, то брунатні, то бузкові, завжди є для нас святом.
По те, як можна не застати нікого вдома
— Як пишеться? Напевно, найточніше про це висловився центровий російської поетичної хвилі 60-х, нині вже покійний Андрій Вознесенський: "...стихи не пишуться – случаються...".
Не вам мені розказувати, наскільки це примхлива субстанція. Їх треба чекати – якщо вони в голові автора "не застануть нікого вдома" або відчують небажане товариство – втікають без "до побачення". А потім раптом можуть з'явитися невпізнаними – з іншими ритмами, а то й взагалі помінявши місцями голову і хвіст. Певно, кожен з нас має свій внутрішній ритм, і свій бінокль, тому, на щастя, вірші різних авторів не переплутаєш.
Про першу поетичну книжку
— До першої книжки я йшла довго, бо, по-перше, не вірила, що вірші не перестануть писатися. Тоді у 60-ті вірші були загальним захопленням – одні їх писали, інші – слухали, треті – передруковували неопубліковане. Ото й здавалось, що ця течія накрила й мене. А коли вже після "благословення" Петра Скунця і Фелікса Кривіна пішла мова про видання збірки, то почався звичайний тоді ритуал – обговорення, рецензування, видавниче планування. І хоча перший рецензент, відомий літературознавець Іван Зуб, тоді редактор "Літературної України", рекомендував рукопис до видання, тодішні впливові особи в спілці через відсутність віршів "громадянської тематики" застерігали це робити. Так минуло чотири роки. За той час вийшло кілька публікацій добірок віршів – у журналі "Дніпро", в альманахах "Карпати", навіть у перекладі російською у Москві, в колективному збірнику "Вдохновение". А тоді, вже у 1980 році, й перша збірка вийшла – "На обрії – гори". Але все, що не робиться, робиться на краще. Зате я відкрила для себе Надію Пономаренко – як графіка, особистість, врешті – як неповторне мистецьке явище. І відкриваю дотепер.
Про прозу, відважність та "Силу малого"
— Проза почала вабити мене давно. Ще в молодших класах складались якісь казки, бо дійсність була занадто реалістичною, але вимогливий читач у мені, талановиті вчителі, що допомагали сформувати літературний смак, вічна невпевненість у собі – все це відсувало заняття прозою у найпотаємніші куточки. Так тривало довго-довго – писалося, збиралося, викидалося... Те, що не викинула, почала давати читати довіреним читачам. У 2008 році наважилась відіслати одну новелу на конкурс прози "Сила малого", зініційованого всеукраїнським часописом "Сім'я і дім". І потрапила у дипломанти. Це додало відваги, і з легкої руки Тетяни Ліхтей та Івана Яцканина добірка прози вийшла і у "Дуклі" (№ 5, 2010).
Ніби вже й на книжку зібралося. Оскільки ви, Мар'яно, теж були серед читачів-експертів, то буде з ким розділити відповідальність за необачний крок.
Про зачинателів скандалів та приязні стосунки
— Життя без скандалів не буває. Були вони і в мене, але в далекому минулому. Колись моїм віршам, як уже згадувалось, бракувало громадянського спрямування, а от скандали, особливо в комсомольські роки, траплялися саме через цю тематику. Сектор культмасової роботи і творчої молоді в обкомі комсомолу був тим місцем, де справді можна було щось зробити, але за це зроблене партія найчастіше била по руках.
На пейзажі художника на молодіжній виставці зірке око побачило силует церковці – скандал, молодий поет опублікував вірш, з якого "запахло козацькими могилами" – скандал, а один партійний діяч побачив у спектаклі дворцинської студії "Антигона" – що думаєте? – пропаганду імперіалізму! Тепер звучить як анекдот. А тоді було і смішно, і слізно.
Минув час – зачинателів тих скандалів "иных уж нет, а те – далече...", а залишились приязні стосунки з тими, навколо кого ті скандали кипіли.
Про робочий стіл
— Справді, більшість нинішніх літературних подій так чи інакше пов'язані з бібліотекою, а на моєму робочому столі час від часу опиняються книжкові новинки. Буквально сьогодні прийшла до мене нова збірка Оксани Луцишиної "Я слухаю пісню Америки". У вихідні буду смакувати. Так от – літературне життя Ужгорода (відповідаю за всі сорок п'ять моєї присутності тут) ще ніколи не було таким розмаїтим і насиченим.
Цікаве і цілком нове явище – самонародження молодіжних літературних об'єднань і значне число тих, хто починає з прози.
Про те, як можна "нагулювати вірші"
— Побут мене ніколи не "заїдав". Ще змалку усвідомила: чим швидше зробиш те, що треба зробити, тим більше часу залишиться для того, що хочеш робити. Нашу однокімнатну квартиру ви знаєте. Тоді, коли ви в ній ночували, у чоловіка був "керамічний" період. Потім настав період каменюк і рельєфів, і від них місця стає все менше і менше. Свої вірші я, на щастя, "нагулюю" навколо двох шкіл або над озером. Телевізор я давно вилучила з свого побуту. А от читання – і професійний обов'язок, і насолода, і відпочинок.
Найкраще відпочивається мені, як, не дивно, з журналами "Міжнародний туризм", "Вокруг света". Почав виходити і перестав журнал "Країна", а шкода – в ньому гарно поєднувалось приємне і корисне.
Про коло улюбленців
— Коло улюблених авторів доволі широке і час від часу змінюється. Мої літературні ікони – Василь Стефаник і Григір Тютюнник. З нетерпінням чекаю нових публікацій Галини Пагутяк, Василя Портяка.
З поетів – тих, кого перечитую – Микола Воробйов, Ігор Римарук, Тарас Федюк, і в стонадцяте – "Марусю Чурай" Ліни Костенко (в ній енергетика – як у стиснутій пружині). З іноземців дуже люблю польку Віславу Шимборську, російську поетесу, теж довгожительку, Інну Лисянську – за неповторний сплав мудрості й самоіронії.
Втім, перелік виходить задовгий. Просто читання для мене – спосіб існування.
Про скорпіоняче самоїдство
— На жаль, свої промахи бачу найкраще тоді, коли книжка уже вийшла. Словом, починається звичайне скорпіоняче самоїдство. А от з оформленням мені вже давно щастить – спасибі видавцям і авторам дизайну. Минає час, збираються нові тексти, і починається нове коло – даю довіреним читачам пробувати "на зуб", укладаю, видаю і знов: "Ех, хлопці, все не так...".
Мар'яна Нейметі