Петро Борсук: Закоханий в закарпатську землю

"З ТАКИМ КЕРІВНИКОМ ПРАЦЮВАВ БИ БЕЗПЛАТНО"

Петро Михайлович після закінчення школи встиг попрацювати бригадиром рільничої бригади, перш ніж податись на навчання у Львівський сільськогосподарський інститут.

Молодий агроном Петро Борсук прийшов у колгосп "Радянська Україна", що в Нижньому Селищі на Хустщині, відразу після інституту, сповнений багатьох ідей і задумів, які хотів втілити на практиці. Гірська місцевість вимагала своїх правил агрономії, структуризації господарства. Ось тут і спрацювала здатність розуміти землю, щоби добиватися від неї найщедрішої віддачі. Тернопільчанин швидко зорієнтувався у потребах гірських господарств. Адже для більшості з них визначальною агрокультурою була картопля. Тобто закарпатські колгоспи мають потребу в її насіннєвому матеріалі. Отож він і запропонував вирощувати для реалізації насіннєву картоплю першої репродукції. Картопляні плантації знаходилися на гірських схилах, де вся робота виконувалася вручну. Обробити такі площі — клопіт чималий, але Петро Михайлович зумів зацікавити селиських картоплярів. Річ у тім, що для насіння використовується дрібніша картопля. Її й заготовляли для реалізації. А великі бульби залишалися тим, хто вирощував картоплю на продовольчі цілі. Для людей це було чудовимим стимулом для того, щоб сумлінно доглядати за майбутнім урожаєм.

З кожним роком набутий досвід, підтримка з боку голови і людей давали свій результат. Тож згодом Петра Михайловича було призначено головним агрономом. А у 1978 році настав день чергових звітно-виборних зборів колгоспників. На тодішнього керівника господарства Віталія Мусійовича Дубину чекала інша, не менш відповідальна робота, на яку його таки умовило керівництво області. Сумніву в тому, що господарство повинен очолити Петро Михайлович Борсук, не виникало ні в кого — ні у колгоспників, ні у керівництва району й області.

Засвоївши від свого попередника-наставника цінні життєві й господарські уроки, Петро Михайлович все-таки вирішив розширювати нові види діяльності. Деякі види промислів підказувало життя, деякі треба було створювати, щоб вирішити практичні проблеми, а деякі були на той час просто "модними". Скажімо, був відкритий сувенірний цех, де виготовляли намисто, квіткові вази, біжутерниці... Під керівництвом Петра Борсука був збудований і цегельний цех на 100 робочих місць.

ВІД НИЖНЬОГО СЕЛИЩА ДО СЕЛИЩА ВИШКОВА

А в 1982 році на Петра Михайловича чекало нове "підвищення" по службі. З посади голови колгоспу він перейшов... знову таки на посаду голови колгоспу, але вже іншого, набагато потужнішого, з численнішим колективом і відповідно серйознішою базою. Мова йде про колишній вишківський колгосп "Прикордонник".

Петро Борсук розумів, що основне завдання перед ним — розвивати сільське господарство і водночас потужну промислову базу. Скажімо, у вишківському колгоспі працював плодоконсервний завод. Але були в заводу й додаткові резерви для того, щоб наростити його продуктивність. Унаслідок проведених заходів випуск консервів за короткий час вдалося довести до 4 мільйонів туб. Одночасно колгосп почав розширювати можливості переробки. Мінвода "Шаянська" від колгоспу йшла в реалізацію по області та за її межі. Саме ця вода завжди була на столі тодішнього обласного керівництва, коли проводилися наради чи прийоми ділових гостей. Щоправда, мінералку доводилося випускати посезонно — на той термін, коли закінчувалася сировина для виготовлення консервної продукції та вина. Але мінеральну воду споживачі потребують цілорічно. Отож колгосп запустив додаткову лінію, яка дозволяла безперервно забезпечувати закарпатський ринок цією водою.

Звичайно, чималі прибутки приносила винна продукція. Крім того, колгосп почав випікати власний хліб. Наявність у колгоспі потужного тваринницького комплексу примушувала подумати про переробку м’яса. ВРХ вирощувалась у першу чергу для виконання зобов’язань перед державою, тобто для здачі на Хустський м’ясокомбінат. Але разом з тим закон дозволяв переробляти частину тваринницької продукції і на власній базі. Отож колгосп цим скористався. Був побудований свій ковбасний цех, і його продукція приносила нові доходи.

Існуючий столярний цех було модернізовано, так само розвивалися потужності цегельного цеху, запрацювали щебеневий завод, цех по виготовленню бруківки. Останній мав цікаву долю. Річ у тім, що за ремонт місцевих доріг колгосп повинен був або розплачуватися зі шляховиками, або забезпечити "трудогуж" — тобто відпрацювати на ремонті доріг. І тоді колгосп узяв на себе ремонт основних ділянок доріг із власної бруківки. Будували колгоспники добротно, на роки. Ще й тепер, коли їдеш центром Вишкова або прямуєш на Шаян, то можна на власні очі побачити результати сумлінної роботи колгоспної будбригади. Бруківка і зараз витримує зростаючі навантаження автомобілів. До речі, цех випуску бруківки працює у Вишкові й зараз, хоч колгоспу давно вже нема. На його базі працюють італійці, і зараз продукують бруківку для вітчизняного ринку.

Працював так само і сувенірний цех по виготовленню сумок та інших виробів із кукурудзяних заготовок, листя тощо. Сьогодні вишківські вироби з кукурудзяного листя відомі всій Україні, в Угорщині й Румунії. Але починалось усе в очолюваному Петром Михайловичем колгоспі.

Промисловий потенціал селища теж зіграв на руку колгоспові "Прикордонник". Вишківський металургійний завод займався переробкою титанового порошку. Господарство запропонувало металургійникам свої послуги для виконання частини замовлень. Керівництво заводу на це пішло, і в результаті склалася взаємовигідна та перспективна співпраця. Колгосп запустив відповідне устаткування і зайнявся промисловою переробкою.

А ще запрацював цех з виготовлення консервних кришок (товар на той час дуже дефіцитний у побуті, тому користувався величезним попитом), діяв плівковий цех, де виготовлялися поліетиленові матеріали, побутові пакети.

— Організація допоміжних промислових цехів, — згадує Петро Михайлович, — допомагала, по-перше, працевлаштувати велику кількість людей, які були зайняті у колгоспі сезонно, а по-друге, саме переробна промисловість приносила основні доходи, дозволяла виплачувати високі заробітні плати, підвищувати соціальну забезпеченість колгоспників.
 
Чи були проблеми?.. З цього приводу Петро Михайлович згадує вислів свого друга, голови колгоспу "Прикордонник" Виноградівського району, Героя Соціалістичної Праці Антоніна Бірова. Під час прийому чергової делегації Антонін Олександрович так говорив: "Коли мене запитують про те, чи є у нас проблеми, я відповідаю, що колгосп має тільки одну проблему — куди витратити кошти".

— Це були часи максимальних можливостей для агровиробника, — згадує Петро Михайлович. — Кількість дозвільних документів була мінімальною, а одержати їх було нескладно. Це стало однією з причин того, що у 80-ті роки можна було максимально розвивати потенціал колгоспів.

Наступні випробування прийшли вже наприкінці 90-х років минулого століття. Часи централізованого керівництва закінчилися. Потрібно було реформувати колгосп відповідно до президентських указів. Вишківський "Прикордонник" став одним із тих сільгосппідприємств, які зуміли ще довго підтримувати свій потенціал. А з іншого боку, забезпечити досить коректне реформування колгоспу, розпаювання земель і майна.

Наслідки такого паювання далеко не завжди давали позитивний результат. Скажімо, перші фермери Вишкова одержали і хороші землі для самостійного господарювання, і всебічну підтримку від громадських організацій сусідньої Угорщини, завдяки яким були вирішені всі формальності та витрати на їх оформлення. Проте життя показало, що перспективу має те господарство (чи то фермерське, чи то колективне), в якому вміють оцінити ринкові відносини й поточну ситуацію та довести свою потрібність у нових умовах.

90-ті роки виявилися непростими для реформованих господарств, але, скажімо, вишківський "Прикордонник" і надалі відігравав помітну роль у економіці регіону. Сади давали урожай яблук для переробних підприємств, які почали відроджуватися у Хустському районі, майновий комплекс поки що працював. Тому саме на колгоспну технікув 1998 році, коли небачений паводок завдав удару по селищу, випало найбільше навантаження –перевозити пісок, вивозити людей, рятувати збіжжя. Самого Петра Борсука паводок захопив на роботі в конторі, за лічені хвилини вода заповнила всю навколишню територію. Так почався один із найважчих епізодів у історії паводка-1998, адже саме у Вишкові й Хусті він наробив особливо великої біди. Найбільше допомоги потребувало Вишково, якому стихія завдала нищівного удару. Вода прорвала дамбу на Тисі у чотирьох місцях. Причому в одному — на ширину понад 400 метрів. Саме через ці „ворота" вона й затопила селище.

Усю техніку довелося кинути на порятунок Вишкова. За участь у рятувальних роботах голову правління "Прикордонника" Петра Борсука було нагороджено Почесною відзнакою МНС України "За ліквідацію наслідків паводка 1998 року". Якщо вже пішла мова про нагороди й відзнаки, то їх у Петра Михайловича чимало. Є серед них і відзнака ОДА "За розвиток регіону".

Події, пов’язані з реформуванням, сьогодні примушують думати директора СТОВ "Садівник", що у селищі Вишково, П.Борсука про нові напрямки у господарюванні. Для реанімації всього, що було набуто, потрібні чималі кошти.

Дуже важливо, вважає Петро Михайлович, аби була відповідна підтримка з боку держави. Але ці проблеми, найімовірніше, вже доведеться вирішувати наступному поколінню.

Василь Горват, Хустський район

Теги: земля, колгосп, Прикордонник, фермер

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати