Винайдені снопов'язалку та швидкісний пароплав від закарпатця "запозичили" американці

На жаль, сьогодні не всі ці імена поціновані, й Василю Густі хотілося нагадати про них, зробити їх ближчими сучасникам. Намагався він знайти добре слово й про колег. Але наша розмова не стільки про героїв його оповідей, як про те цікаве та важливе, що залишилося поза берегами цієї книжки.

Годинник із Відня для Кафедрального собору 

Знаю, що вас свого часу захопила доля закарпатського винахідника Августина Єнковського…

– Сталося так, що правнук цього видатного інженера-самоука пропонував мені співробітництво в пошуках матеріалів про знаменитого родича. Але я, на жаль, не володів угорською, а все діловодство, листування наприкінці ХІХ ст. у нас велося цією мовою. І тому з великою цікавістю в 1990 році у часописі «Дружно вперед» прочитав статтю Любиці Баботи «Чи знаєте ви нашого земляка?» Цій відомій дослідниці вдалося навіть відшукати портрет і фотографію Августина Єнковського. А ще фотокопію диплома про його винахід 1883 року, яку одержав від Паризької академії. На превелике щастя, маємо й фотографії його малюнків.

З цієї статті я почерпнув багато інформації про особистість Єнковського.

Малим Августин бачив виснажливу ручну селянську роботу, тому почав задумуватися, як би полегшити її. В Ужгороді здобув гімназійну, а згодом і духовну освіту. А потім служив у різних селах. Ще в 1873 році винайшов снопов’язалку. Вона одночасно і жала, і в’язала снопи. Це було величезне полегшення для селянина!

Здавалося б, владу теж це мало зацікавити…

– Але сталося не так, як гадалося. Тоді було вдосталь дешевої робочої сили. І винахідник мусив пристати на пропозицію росіян. Щиро про все розповів, надав необхідні креслення. Але його просто ошукали. А вже через три роки виявилося, що якась американська фірма випускає механічну снопов’язалку. Часописи у відповідь наполегливо нагадували, що це ж винахід Августина Єнковського! Але їх не почули. Або вдали, що не почули.

Щоб виборсатися з відчаю, Єнковський деколи бере до рук пензля, але й винахідництва він не полишає. І от уже скромний сільський священик зацікавився проблемами суднобудівних двигунів. От які бувають життєві парадокси. Він ніколи не бачив моря, але сів за креслення, почав обрахунки. Спроектована ним модель гарантувала судну в 6 разів більшу швидкість, ніж тогочасні двигуни. Але влада знову байдуже до цього поставилася. Модель такого пароплава збереглася, вона знаходиться в Берлінському музеї патентів. Утім доля цього винаходу була такою ж, як і попереднього, – американці цікаву ідею поцупили й дали їй хід.

Хіба це не привід для розпачу? Але упертий Єнковський береться за нові двигуни для літаків та автоматичну гвинтівку (попередницю нинішнього автомата). Більше того, він задумав і конструкцію паровоза, який укладав перед собою колію. І всі ці розробки далеко не сільського масштабу – його власним коштом за рахунок особистого часу!

Але й для селян він не втомлювався винаходити всілякі чудасії…

– Так, наприклад для бджолярів сконструював спеціальні вулики. За це на виставці пасічників у Будапешті його нагородили дипломом. А через рік дали золоту медаль Паризької академії експонатів та технічних винаходів, присвоїли звання почесного члена-кореспондента. Але до наших днів ця конструкція не дійшла.

Хтозна, може, комусь і пощастить натрапити на цю унікальну річ.

Іще серед винаходів Єнковського були самопрядка й ткацький верстат, який приводився в рух механічно, без електродвигуна. Електрика в ті часи вже існувала. То хіба це не крок назад у винахідництві? Справа в тому, що гірські села нашого краю тоді ще не були електрифіковані. Випробовував він свій верстат у Арданові, де діяв ткацький цех. Результати навіть перевершили сподівання. І на його основі почали конструювати машини на Ружемберзькій текстильній фабриці. Але Єнковський на цьому не поставив крапку. Впродовж 15 років він удосконалював свій пристрій. Допомагав батькові й син Андрій. Він, до речі, у 1924- му і завершив роботу батька. І, знову ж таки, верстат не зберігся, але дістався до нас бодай у кресленнях.

Ех, шкода, що Єнковського закинуло не в те століття. Його б у наше – з високими комунальними тарифами…

– Та це взагалі була людина унікальна. Відомо, що він купив у Відні годинник, який встановлено на кафедральному Хрестовоздвиженському соборі в Ужгороді.

Цікавою є і ваша розмова з керівником міжнародної комісії ідентифікації останків єпископа-великомученика Теодора Ромжі о. Василем Пушкашем.

– Це було під час ексгумації останків блаженнішого Теодора Ромжі у підвалі Хрестовоздвиженського греко-католицького собору в Ужгороді. Багато звучало думок із цього приводу. Слава Богу, що правда восторжествувала. Як це відбувалося, теж треба розповісти. Адже з таких епізодів і твориться канва пам’яті. Саме провидіння вело єпископа за його нелегкого життя, воно супроводило його й після смерті. І віднайдення останків Теодора Ромжі є унікальним явищем. Бо вважалося, що їх ліквідували ще в 1950-ті. Про це навіть згадував Олександр Хіра. Та й узагалі версій не бракувало. Коли вперше спустилися в крипту Ромжі, виявилося, що ніша, де він був похований, порожня. І майже всі інші були сплюндровані. Але гріб отця Теодора знайшли в іншій ніші. А коли о. Василь Пушкаш нахилився над домовиною і вийняв череп, то жахнувся, бо він був ушкоджений.

Деякі висновки Олександра Духновича про краян категоричні 

Є ще у вас такий несподіваний ракурс, як погляди Олександра Духновича на виховання господарників…

– Цікаві деякі категоричні висновки Будителя, наприклад, про житлове будівництво наших краян у ХІХ столітті. Дорікає він землякам, що вони подеколи надто величаво, непрактично зводять свої оселі. І протиставляє їм архітектуру німців, у яких будівництво «выгодное и сжатое». А в нас багато непотрібних прибудов, із яких немає вигоди селянину. Те ж саме стосується і використання кожного клаптика землі. Олександр Духнович розмірковує над тим, що краяни скаржаться на малоземелля. І водночас зауважує, що багато в нас залишається неораної землі. Бідкаються вони, що й ґрунти в нас бідні. Але ж є країни, де люди вирощують більші врожаї на убогіших ґрунтах, де 8 – 9 місяців зима. Наприклад, Ісландія, Іспанія, Норвегія.

Олександр Духнович був далекий від замилування патріархальним селом…

– Він критикував недбальство окремих селян, їхнє ставлення до сільськогосподарського реманенту, а ще закликав до внесення органічних добрив. І наводив приклад китайців, які використовують усі можливості, щоб підживити ґрунт. Улюблене прислів’я Духновича: «Не той хліб, що надворі, а той, що в коморі». От у Норвегії теж мало родиться, але й голоду там нема.

А ще Духнович повчав селян, що на ґаздівстві має бути лад. Відсутність попереднього розрахунку теж завдає чималої шкоди в господарюванні. Також закликав земляків сміливіше вивчати ремесла, які практикують сусіди, переймати все добре, й удосконалювати та пристосувати до свого гірського краю. А ще пропонував тримати худобу в стійлі. Адже принести їй траву значно легше, ніж весь день випасати. Також Будитель розмірковував, як захистити оселю від хижаків. Живоплоти з глоду та терну тут би дуже згодилися. Особливу увагу радить звернути на сливовий пліт, бо з цього селянин буде мати ще й солодкі плоди.

Звичайно, якщо на ці повчання подивитися сьогоднішніми очима, вони подеколи видаються наївними. І все ж у них сказано багато цікавого про побут наших предків. А деякі гострі зауваження справді слушні.

Хай світ знає, що ми, закарпатці, не з плота ламані 

Та все ж найбільше спогадів у вас про письменників. Як вперше переступили спілчанський поріг?

– У квітні 1965-го мене привів до спілки письменників Степан Жупанин. Познайомив із Андрієм Патрусом-Карпатським, Юлієм Боршошем-Кум’ятським. А далі пішло й поїхало. Ми з Миколою Матолою десь із тих часів стали для спілки ніби «сини полку». Старші письменники турбувалися про нас, опікали, іноді аж занадто.

Минули роки. Багатьох із них уже нема. Відійшло у вічність багато і значно молодших. Так сталося, що всі вони канули у небуття, як камінь у воду. Це ж несправедливо! Я ще тут, на білому світі. Моє моральне завдання – згадати про тих, хто творив літературу Закарпаття, його духовність, хто душу й тіло поклав за рідне слово, рідну мову. І розповісти про них уже новітній генерації.

Звичайно, що в когорті трудівників нашої літературної ниви були видатні (по-теперішньому – розкручені), а були й прості, скромні працелюби, які леліяли рідне слово, незаслужено при цьому залишаючись у тіні. Вони просто робили свою справу. І це природно. Бо, як каже Святе Письмо, своє світло є у місяця, в зірки, у сонця... І кожне з них має своє призначення і значення. Звідки й назва книжки «Вклонюся колосу й зернині». Тут зібрані матеріали – есеї, рецензії, розповіді. Як кажуть, настав час збирати каміння і викладати з нього своєрідну мозаїку – про нашу літературу та духовність.

Тому роботи попереду дуже багато. Тим більше, що в історії нашого краю багато особистостей, які знакові й у загальноєвропейському контексті. Тож пишімо про них, згадуймо їх. Хай світ знає, що ми, закарпатці, не з плота ламані.

Ваше життя не обме­жувалося спілкуванням лише з письменниками…

– Під час праці в обкомі комсомолу (1975 – 1980 рр.) я очолював сектор роботи з творчою молоддю. А це – зльоти юних літераторів, художників, композиторів, акторів... Ми спільно організовували зустрічі, поїздки. До речі, тодішнє покоління молодих – це нині відомі письменники Д. Кешеля, Д. Кремінь, Г. Малик, П. Ходанич, Л. Повх, П. Мідянка, Карой Балла... А ще – художники Б. Кузьма, Михайло та Магдалина Белені, Л. Яшкіна, П. Фелдеші та багато-багато інших. Можна згадати й ціле сузір’я імен серед композиторів і акторів. Організовуючи заходи із творчою молоддю, мені пощастило спілкуватися із Іштваном Мартоном, Миколою Попенком, Марсом Панченком. До речі, саме Панченко написав музику до мого вірша «Полинь, моя пісне!», коли я ще був школярем. А як забути зустрічі з майстрами пензля – Ф. Манайлом, А. Кашшаєм, А. Коцкою, Г. Глюком, П. Бедзіром, Е. Кремницькою, Ф. Семаном, А.Дунчаком, П. Баллою?.. Уявіть собі, Павло Балла – угорець, художник, вивчив самотужки українську мову, щоб прочитати твори Лесі Українки. І не просто прочитати, а створити цілу серію полотен за їх мотивами! Окремої розповіді заслуговують і його спомини про перші кроки нинішнього коледжу мистецтв. Павло Балла був студентом із першого набору... Які історії він мені розповідав!

Йому пощастило знати великого ідеаліста Адальберта Ерделі. П. Балла згадував, що Ерделі навіть до документів ставився вкрай ліберально. Хлопці, які пішли в академію, дипломи намалювали собі самі. Красиво, у традиційному стилі, як вимагає рівень таких документів. Але, звісно, за тою ліберальністю стояли не тільки жартівлива поблажливість, а європейського рівня досвід та високе мистецтво. Але потім Ерделі сказали: «Знаєш, одна академія є в Москві, друга – в Ленінграді.

Третьої просто не треба». Тому в Ужгороді постало тільки художнє училище. Але, на щастя, викладачі залишися ті ж самі! А як цікаво навчав Бокшай! Коли перевіряв роботи юних художників, не креслив, не перемальовував, а тільки поруч робив свій варіант. Яка це була школа! І саме в Павла Балли, улюбленого учня Бокшая, збереглося щось із десяток таких робіт.

А яким цікавим було спілкування з майстрами театру Гнатом Ігнатовичем, Ярославом Гелясом, Юрієм Горгулею... Всіх неможливо перелічити. Але я кожному з тих людей вдячний. І відчуваю себе боржником перед їх світлою пам’яттю. А пам’ять потребує дій, в яких і виявляє себе вдячність.

Тиса мусить пливти далі, а на її берегах мусить горіти ватра 

Спогади про колег – особлива сторінка крайової літератури…

– І я тішуся, що в цьому питанні я не перший і не одинокий. Згадаймо чудову книжку Семена Панька «Дороги, друзі...» А які прекрасні спомини нам залишили Петро Скунць, Василь Поп, Василь Басараб. Генерація сучасних письменників Закарпаття продовжує цю традицію. Більше того, маємо багато нових творів на історичні теми. І це правильно. Адже саме завдяки їм колесо історії не завмерло, а рухається далі.

Ваша нова книжка продовжує розпочату серію спогадів про сучасних подвижників культури. Але цього разу ви говорите і про попередників.

– Літературний процес на Закарпатті в попередні століття нашим сучасникам не дуже відомий. Незважаючи на те, що з кожним роком все більше досліджень маємо на цю тему. Якийсь парадокс – одні білі плями заповнюємо, натомість з’являються нові. Причому пов’язані вони з долями особистостей, які ще порівняно недавно були активними діячами, працювали, творили, протестували, мріяли про незалежну Україну. Але життя продовжується. Тиса мусить пливти далі, а на її берегах має горіти ватра.

Мар'яна Нейметі

Теги: пароплав, снопов'язалка, американці

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати