Михайло Сачко: "Заспівати можна й під фанеру, а в танці тебе видно як на долоні"

«Наша професія не вибирає гарні зали, добру погоду»

«Я приходжу в зал із рушником і виходжу теж, – каже Михайло Олексійович. – Це робота до сьомого поту». Успіх настає після великої вимогливості, навіть унікальної жорстокості до себе. Проте керівник водночас і жаліє артистів. Бо за мізерну платню їм доводиться викладатися на всі сто. «Наша професія не вибирає гарні зали, добру погоду. Ми мусимо виступати й у спеку, і в дощ. Але якщо порівняти наш колектив і такий самий у Пряшеві, то там танцівники отримують по 300 – 500 євро», – констатує.

Нині Михайло Олексійович працює хореографом у заслуженому академічному Закарпатському народному хорі. А от дитячим колективом зараз опікується його син Ерік. «Джерельцям Картпат», до речі, виповнюється тридцять років.

Це дуже серйозний вік, адже приходять сюди діти. І всього за кілька років їх треба навчити, запалити, донести до них свої ідеї. А через деякий час знову приходять нові. А ще згадаймо, що на роки чи не суцільних випробувань випало це тридцятиліття. Криза 1990-х, криза теперішня… Особливо важко було в дев’яності. Безліч талановитих самодіяльних колективів тоді розпалося. Адже раніше їх створювали і при заводах та фабриках, причому, багато з них трималися на гарному рівні.

У 1997 році «Джерельця Карпат» запросили на Всеукраїнський дитячий конкурс. Михайло Сачко тоді побачив усе краще, що привезли з різних регіонів. А через два роки колектив уже взяв на цьому конкурсі гран-прі. «Хоч це ансамбль і дитячий, але я ніколи не працював для мами з татом. А думав про глядача, – зізнається керівник. – Тому навіть найменшенький учасник повинен уміти створити певний малюнок у танці – такий, щоб його зрозуміли. І щоб глядач це сприйняв, отримав іскорки життя».

Цьому віриш, коли бачиш п’ятирічних «джерельцят» на сцені. Тут перетанцювали чи не тисяча дітей. Та що там казати, навіть одружилося 7 пар! «Вони привели сюди уже своїх діток. А колись отакенькі були!» – щиро ділиться пан Михайло.

А ще були в колективі 4 пари близнюків. Як не намагався керівник, ніколи не міг їх розрізнити. Хіба що в танці. Якщо терміново потрібно було про це дізнатися, він так і казав «Ану, котра краще танцює?» І тоді одразу розумів – Іра це чи Оля.

Багато з його вихованців працюють зараз за кордоном у школах мистецтв. Зокрема в Німеччині, Англії. Деякі вчаться в студії Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського. Хіба це не визнання? Ще одна дівчина танцює в хорі ім. Г. Верьовки.

У танцях усе своє дитинство вихлюпнув

Михайло Сачко закінчив курси з хореографії у Вищій профспілковій школі Ленінграда, режисерський відділ Ужгородського училища культури та хореографічний відділ Київського національного університету культури й мистецтв.

Його талант помітили ще в юності. І згодом він почав танцювати в заслуженому ансамблі танцю України «Юність Закарпаття». Навіть у армії опинився в ансамблі пісні й танцю червонопрапорного Прикарпатського військового округу.

А «Джерельця» почалися з одного цікавого моменту. У Кіровоградській області є відомий ансамбль «Ятрань», про який знають усі хореографи України. І от великий майстер своєї справи Анатолій Кривохижа створив при ньому дитячий колектив «Ятранчик». Це справжня родзинка, іскорка, яка запалила й Михайла Сачка. Подумав тоді:– а чому при «Юності Закарпаття» такого нема? Тим більше, що тодішній обласний профспілковий голова В. Васильєв цю ідею підтримав. А розробила сценічні костюми ще одна талановита майстриня – М. Цірікус.

І ось Михайло Сачко взявся «ліпити» свій, ні на кого не подібний колектив. Соковиті образи, правдиві деталі брав просто з життя. Каже, що в композиції «У Лисичеві на царині» він все своє дитинство вихлюпнув.

Пригадує, як батько косив, мама перевертала сіно, складувала в копиці. А позаду воза був такий канат, яким прив’язували те сіно. Поки його везли до пиливні, воно не сміло розсипатися. І от, поки дорослі працювали, малі бавилися цим канатом. Цей канат має опинитися на сцені, вирішив хореограф.

Тоді він пригадав про тайстру-дзюбинку, яку зробила для нього бабка. Туди вона клала молоко, хліб, деколи трохи картоплі, щоб дитина не зосталася голодною, коли випасала худобу.

Тож на сцені канат хлопчина якраз і сховав у таку тайстрину. Хлопці кидають її одне одному. І так виникає танець.

А ось іще одна хореографічна деталь. Дівчатка ховають руки під фартушки. Це теж Михайло Сачко підгледів на весіллях. Так роблять сокачки, коли все вже наготували для гостей, могли відпочити й на людей подивитися.

Або ж є такий момент, коли кербач (батіг) лускає на сцені. Кербач теж Михайло Сачко бачив змалку. Бо це сільська правда. Корову не попасеш із палицею. Але одна справа – вміти ним виробляти чудеса самому, а інша – навчити цьому дитину. Бувало, що в балетному залі хлопчаки й ранили себе!

– От, дивіться, справжній кербач, в одного діда з Міжгірщини купив, — каже Михайло Олексійович. – Дід мені виніс його із пиливні. Дорогий! Той кербач виробляє такі чудеса під час танцю! Адже на сцені має бути правда. Бо заспівати можна й під фанеру. А в танці тебе видно, як на долоні. Де як обернувся, люди все помітять. А мені хочеться, щоб глядачі бачили всіх дітей на сцені.

У вільний час він іще й різьбяр

А ще в доробку майстра така цікава робота, як «Лютянські приказки» (недаремно Михайло Сачко народився в селі Люта Великоберезнянського району). Відновив і танець «Раківчанка». Або ж створив цілу концертну виставу «Кожен танець – мов пелюстка», на основі фольклору Закарпаття. А ще «Гуцулочка», «Прикарпатський козачок», «Приборжавські коломийки», «Бубнарський».

Є й унікальні «Собітки». Навколо народного звичаю постала ціла хореографічна композиція. Адже в краї ще подекуди збереглося паління субіток на свято Петра і Павла, яке відзначають 12 липня. Та вихованці з «Джерельцят» блискуче станцюють і той самий «Гопак» чи румунський танок.

Тож спочатку була несамовита праця. А потім прийшли перемоги – маленькі та великі. Всі вони керівникові дорогі. Це і гран-прі Міжнародного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Наша земля – Україна» в Артеку в 2003-му. І перемога з Міжнародного фестивалю-конкурсу народної творчості «Слов’янські народи» у 2007-му, і на першому всеукраїнському дитячому «Пісенному вернісажі» у 2000-му в столиці. І третє призове місце на вершинному Всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної хореографії ім. П. Вірського, і низка інших. До речі, Михайла Сачка якраз на першому Всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної хореографії ім. П. Вірського нагородили «Медаллю Павла Вірського».

Також «Джерельця Карпат» виступили на гала-концерті з нагоди 100-річчя П. Вірського – цього генія, якого й нині важко комусь перевершити. «Бачити Вірського – це було подією для кожного танцівника України, – пригадує Михайло Олексійович. – Він був великим і водночас простим. Міг шліфувати годинами тільки якусь одну деталь, щоб виходила в результаті чистою і зрозумілою. Тому його роботи дуже виразні. Цілий світ аплодував йому стоячи».

А ще Михайла Сачка запрошували здійснювати постановки в інших колективах. Як-от танцю «Гуцулочка» в ансамблі «Барвінок» із Вінниці. Чи танцю «Приборжавські коломийки» – в зразковому ансамблі «Цвітень» з Дніпропетровська. Закарпатський «Увиванець» довелося поставити на Полтавщині разом із ансамблем «Світанок». А «Лютянські приказки» – в Києві. А ще влаштовувати майстер-класи, зокрема в Румунії, на запрошення Союзу українців.

Минулого року Михайло Сачко чи не вперше зустрів день народження вдома. Бо часто опинявся в цей день на гастролях. Тож родина дуже тішилася, що він нарешті нікуди не поїхав. Своїм успіхом Михайло Олексійович завдячує насамперед дружині, яка за відсутності чоловіка тримала на собі родину. Та відрадно, що й двоє синів перейняли батькове захоплення хореографією.

А от у вільний час Михайло Сачко пригадує, що він ще й вправний різьбяр. Адже колись закінчив Ужгородське професійно-технічне училище № 6, де вчився на столяра-червонодеревника. У знаменитому радянському «Художпромі» різьбив традиційних на той час орлів. Згодом міг втілювати й власні ідеї. Та на персональну виставку не вистачало часу. Зате в колективних брав участь. Одну з робіт для експозиції в столиці вибрав незабутній Андрій Коцка.

Мар’яна Нейметі

Теги: танець, Джерельця Карпат, Михайло Сачко

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати