В Ужгороді говорили про закарпатську драматургію, автентику та місцеву сцену

Розмова вийшла цікавою та насиченою, без зайвого офіціозу. Найперше голова закарпатського письменницького осередку Василь Густі представив крайових драматургів, не забуваючи наголосити, що в них були великі й славні попередники. А це кілька десятків прекрасних імен. Іван Козак, Петро Ходанич, Дмитро Кешеля, Олександр Гаврош розповіли про свою творчість. Є цікавий доробок і у Василя Густі, але він вважає, що набагато скромніший, аніж у колег. Твори цих літераторів ставили на різних сценах України та за кордоном. Тож вони випробувані. Тим більше, що закарпатцям ближчий та зрозуміліший саме місцевий матеріал, ті проблеми, всередині яких вони живуть.

Катерина Гара, завідувачка відділу народної творчості та аматорського мистецтва обласного організаційно-методичного центру культури, була безкомпромісною. Вона зауважила, що багато хто із сценаристів у наших селах не знає навіть, що таке сценічне взуття і костюм. І деколи на сцену виходять у такому ж убранні, як на вечірку. Звичайно, існує таке поняття, як сценічний образ. Але деколи ефект від побаченого протилежний. Те, чи живе клуб, чи існує, видно зразу, переконує пані Катерина. Коли все прикрашено штучними квітами й геть усе припало пилюкою, про велику активність говорити не доводиться. Також прикро, коли в цей кризовий час колектив все ж знаходить кошти на пошиття костюмів, а дотримуватися автентики не збирається.

Також пані Катерина розповідає, що дієвого директора клубу видно одразу. Бо вже по дорозі такого керівника всі смикають – коли в нас буде репетиція? Тим більше, що сьогодні тексти можна знайти якщо не в кожній бібліотеці, то в інтернеті.

Справи в цій галузі невтішні, бо гряде скорочення. А тим часом майданчиком для реалізації проектів можна назвати фестиваль Всеволода Майданного, на якому самодіяльні колективи мали б представити роботи. Є ще один фест для дітей та юнацтва – «Юні зірки Мельпомени».

Оксана Шип, голова комісії спеціальності «Сценічне мистецтво» Ужгородського коледжу культури, розповіла про досвід у їхньому закладі. Тут немає сталої групи акторів, адже актори – студенти, тож щоразу змінюється склад. Було б добре, якби в таких закладах мали збірники, які б охоплювали всю нашу місцеву драматургію. Адже тут викладають відомі режисери, як-от Євгеній Тищук із Мукачева чи Наталія Орєшнікова із театру «Бавка».

Водночас пані Оксана з розумінням ставиться до ситуації. Адже не в усіх сільських клубах є засоби, якими має володіти сучасний театр.

Одна з найактивніших учасників форуму Марія Селменська – за те, щоб відзначати справді гідних, завдяки яким сьогодні й живе село. Саме вони тримають нині людей навколо цікавих ідей.

Світлана Мендель, фахівець із управління культури, пояснила, що процедура висунення працівників на звання має бути дотримана попри всі емоції.

Наприкінці виступив заслужений артист України Василь Шершун. Він розповів, що останнім часом його творче життя – це готель – автобус – сцена. Важко порівнювати ці часи зі студентськими, коли мав щастя знайомитися з роботами найкращих майстрів. А що вже казати про завідувача якогось сільського клубу. То було б чудово, аби ці люди мали змогу бодай час від часу поїхати на якісь яскраві вистави. Та якщо закарпатський облмуздрамтеатр і приїжджає зараз у глибинку, то не в змозі привезти весь оркестр, усі декорації та навіть акторів.

Пан Василь також розуміє, що зарплата в завідувача клубу сьогодні мізерна. Для того, щоб вижити, цим людям треба обробляти городи. Фактично, працівники культури кинуті на виживання.

Але селекція все ж має існувати вже на рівні районів. Бо проблема глядачів є всюди. У тому ж велелюдному Дніпрі в театрах – напівпорожні зали. Великі труднощі й із кадрами. Тобто, навіть не з кадрами. Бо до Ужгорода в різні часи приїжджало багато талановитих акторів. Але як бути з житлом? Пан Василь каже, що його однокурсники воліли залишитися в столиці. Там і зарплати вищі, якщо працюєш, приміром, у Національному театрі,  студії є цікаві, повчитися є в кого й підзаробити можливо на всіляких шоу. Вихід Василь Шершун бачить у тому, щоб відкрити факультет сценічного мистецтва при нашому рідному Ужгородському університеті. Тоді бодай не треба буде перейматися таким питанням, як житло для актора.

Марина Боднар

Теги: театр, драматургія, письменник

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати