Йосип Бокшай малював мадонн із рідних, молився на уроках і був у російському полоні

Більша частина надбань митця втрачена

Завідуюча експозиційним відділом згаданого музею, мистецтвознавець Олена Приходько в розмові з нами зізнається, що це одна з найкращих персональних експозицій Й. Бокшая. Зі сховків дістали найкращі твори митця, родина надала в розпорядження певні матеріали, їх доповнили архівними. Виставка розкриває Бокшая як митця й особистість. «Він був високодуховною, надзвичайно віруючою людиною, – каже пані Приходько. – Тому це, звичайно, відобразилося в його творчості. Бокшай – син священика, виховувався в духовній родині, де панували правда, віра, милосердя. І тому його мистецтво таке чисте, добре, осяйне».

Біографія художника доповнювала його грані живопису. Як відомо, у роки Першої світової митець був у російському полоні, бачив жахіття війни, зло, жорстокість.

Це викликало в нього протест, і він виражав його своїм мистецтвом. Пані Олена зазначає, що вершиною Олімпу Бокшая є сакральний живопис: «Він отримав прекрасну освіту в Будапештському королівському інституті, удосконалював її в Італії, де його підкорили художники-монументалісти Відродження. І цей вплив відчувається».

Вершиною є розписи греко-католицького кафедрального собору, які збереглися, однак нині потребують реставраційних втручань. Але, на жаль, більшість цих надбань на Закарпатті втрачена: вони знищені або занедбані. Краще збереглися в Угорщині та Словаччині. «Велика частина сакральних робіт, які зберігаються в музеї, на початку 1950-х мали бути вилучені з фондів і спалені як такі, що суперечать соціалістичній дійсності, – розповідає мистецтвознавець. – Мушу сказати, що в ті часи тут працювали дуже сміливі люди, які зуміли сховати полотна. Намотали на вали, бо були великими за розмірами, на них наточили інші, й так приховали. І тільки в 1991-му, в перший рік нашої незалежності, ми змогли дістати ці роботи з фондосховищ та показати».

На виставці представлені полотна 30 – 70-х років минулого століття. У 70-х митець уже не працював, важко хворів, втратив зір. Хоча ще прожив 5 років після цього. За серією автопортретів можна побачити, як еволюціонував художник. Тут багато портретів близьких. «Бачите, ціла серія мадонн. Так от, за моделі слугували його рідні, в основному дружина, яка була його мадонною і в житті, і в творчості, а також діти, – каже Олена Приходько. – В такий спосіб сакральний живопис ніби поєднується зі світськими темами».

♦ Корифеї крайового мистецтва.
Й. БОКШАЙ стоїть перший зліва

Ми не могли не поцікавитися й стосовно того, що Бокшай та Ерделі асоціюються як неподільне ціле. «Вони разом вступили і в один рік закінчили навчання в Будапешті. Але це були різні художники, різні характери. Що, однак, не заважало їм бути великими друзями, однодумцями, піклуватися про розвиток мистецької культури на Закарпатті, мріяти про створення академії, вести публічну школу малювання, – пояснює пані Приходько. – Але кожен із них мав своїх учнів. Бокшай був вірним послідовником реалістичного письма, у житті – спокійний, серйозний. Натомість Ерделі перебував у постійному пошуку, ніколи не задовольнявся тим, що вже зробив, експериментував, видавав сміливі новаторські маніфестації. Але вони разом творили наше мистецтво. За вагомістю й внеском абсолютно рівні, недарма разом тут на лавичці сидять у скверику».

Церква, в яку ходив художник, згоріла

Владика Мілан, який був присутній на виставці й разом зі священиками відслужив молебень, каже, що знайомий із учнями Бокшая. «Розповідали, що міг на уроці стати на коліна й молитися. В часи гоніння греко-католицької віри кафедральний собор передали у власність РПЦ, то художник ходив у римо-католицький.

Причому не ховався, а сидів на першій лавці. Якось його викликали в облвиконком і сказали, мовляв, який приклад ви, шановний, подаєте учням? Якщо не перестанете ходити в церкву – заберемо всі нагороди. «Забирайте», – відповів Бокшай». Згадує владика й те, що в Кобилецькій Поляні, де народився митець і де його батько був священиком, дерев’яної церкви давно нема. Спалили. Нині радіє з того, що розписи Й. Бокшая вдалося відреставрувати у відновленій єпископській резиденції в Ужгороді.

Бокшай малював на перервах, робив, як мула

85-річний народний художник України Володимир Микита в розмові з нами згадує 1947 рік. Саме тоді вступав у художнє училище. «Бокшай був із групи знаменитостей. Саме він, Ерделі, Манайло та Гарапко вирішували, принимати мене чи не принимати. Бо я заявився досить пізно, вже тривав навчальний процес.

Зарахували одразу на 3-й курс. З того моменту маю приємні враження про митця», – каже Володимир Васильович. Йосип Бокшай вів у них дипломні. «Він був м’яким, не любив робити корекції бесідами: сів і показав. Бо Ерделі коригував «мізильником», на якому мав довгий ніготь». Бокшай полюбляв піпу. Микита також ходить із нею, але фіглює, мовляв, не подумайте «што я із-за того». Згадує, що вчитель міг просто під час перерви вийти у двір, розкластися й малювати, бо не любив витрачати час задаремно. «Робив ги мула», – каже його учень. «Я тепер розумію, що то був монументальний чоловік. Майстер вищого класу. Иншоє діло, што Європа, світ не знають його. Якби в ті часи народився десь у Франції… Нині мені якось незручно, що я академік, а він – член-кореспондент Академії мистецтв СРСР. При Союзі став народним за пейзажі. А сакральний живопис, ту велику мощ, не знали. І дубрі, што не знали, бо якби знали його духовний світ, то ніяких звань би не дали».

«Дід завжди говорив із нами, як із дорослими»

Нині онук великого Бокшая, директор художнього музею його імені Франциск Ерфан ділиться з нами: «Дід ніколи з нами не говорив так, як із дітьми, а як із дорослими. Ми часто розмовляли про серйозні речі – релігію, політику, мистецтво. Навіть, до прикладу, коли в гості до нас приходив Мурані (апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії). Дід був педагогом від Бога. Вони ж із Ерделі вчилися не на художника, а на педагога в Будапешті. Настільки були талановиті й трудолюбиві, що стали видатними художниками. Я вважаю, що все мистецтво Закарпаття базується на цих двох постатях». Бокшай формувався в Угорщині, яка на той час уже мала власне обличчя в мистецтві, під впливом митців, що пройшли Париж.

Пан Ерфан згадує, що дід мав сильну енергетику. «Ми, дітваки, часто хворіли, мали високу температуру. «Йой што робити?» – панікували мамка-бабка. Завжди кликали діда. Він приходив, сідав біля ліжка, розповідав казки, доки жар не пропадав. У нас була така «мункотерапія» (з угорської – робоча терапія). Забирали дітвака 5 – 6 років на суботу – неділю. Нодьмомо (бабка) каже, мовляв, тут ще треба щось зробити, чого сидиш? Це був майліпший метод, як навчити дітвака робити, а не тільки бавитися».

Йосип Бокшай із Маргаритою Арвої мали двох доньок та сина. Син (Йосип Бокшай) теж був художником. Нині покійний, як і старша донька. Молодша, Елеонора, мама Франциска Ерфана, у серпні відзначала 89 років і нині мешкає в Ніредьгазі. Має Бокшай і 10 онуків, але в мистецтво пішов тільки пан Франциск, решта – юристи, лікарі та музиканти. У 2001 році, аби захистити спадщину великого Бокшая, сворили благодійний фонд, який названо його іменем. Очолює його Франциск Ерфан.

Оксана Штефаньо