Цікава його думка й про нашу туристичну галузь, адже Джон часто полюбляє бувати саме на Закарпатті. І збоку бачить і переваги, і недоліки цієї сфери, до яких ми тут уже звикли.
До турбази чи санаторію має всього кілька вимог. Це добрі дороги, хоча їх якість найчастіше залежить не від власника садиби. А ще – детальні відомості, де тут поряд знаходяться аптека, лікарня, автосервіс і всі магазини. Але часто при турбазах безліч буклетів про своє дітище, а про довколишню інфраструктуру – майже нічого немає. І здебільшого селяни не знають англійської чи німецької, тож шукати все доводиться самотужки.
Іноземці не проти в нас підлікуватися. І часто саме на цьому роблять великий акцент. Джон каже, що більш ґрунтовно можна привести свій організм до ладу в старих санаторіях. Принаймні, так йому здається. Там багато дуже фахових працівників, які не поступаються американським чи європейським. Гість просто дивується, як деякі наші лікарі тільки завдяки пальпації розповіли йому про проблеми зі шлунком. А от у новітніх закладах із євроремонтами, вважає, часто навіть масаж роблять непрофесіонали.
Побував Джон Райчел і на багатьох наших фестивалях. Каже, що вони дуже схожі один на одного. Зате тиждень, проведений на Рахівщині, дав йому більше вражень від автентики, ніж усі фести разом узяті. Також підмітив, що вино в нас готують за старими технологіями – з додаванням цукру. За кордоном для цього використовують родзинки та інші методи. Тому закарпатське вино «лупить» у голову, а могло би бути набагато лагіднішим.
Американець зауважив, що в нашому краї дуже багато хай навіть і цікавих, але пасивних атракцій. Натомість іноземцям хочеться не тільки побувати в горах, а й сфотографуватися в гунях. Не тільки поїсти банош, а й зготувати його. А ще – щоразу поїхати із Закарпаття, чогось навчившись. Наприклад, танцювати чардаш чи перейняти якийсь звичай. Тобто щоб було багато такого, аби турист опинявся всередині нашого життя, а не пасивно за ним спостерігав.
А ще Джон радить закарпатцям бути сміливішими. Адже туризм тут може бути різний. Це не тільки підйомники й лижні траси, кінні маршрути чи етнографія. Це може бути й медичний, музичний чи ботанічний туризм. Бо екскурсії з досвідченим ботаніком, наприклад, Анталовецькою поляною, теж могли би запам’ятатися на все життя.
До речі, в будинках відпочинку різного типу Джон помітив дуже мало засобів для людей із обмеженими можливостями. А вони якраз дуже прив’язуються до місць рекреації. Якщо один раз приїхали і їм сподобалося – будуть навідуватися сюди завжди. Але мало де можна зустріти навіть пандус. І майже ніколи не йдеться про сурдопереклад.
Також американець розчарований нашими сувенірами на китайський лад. Адже в горах живе багато прекрасних майстрів. А в крамничках купиш хіба щось дуже типове. Джон Райчел радить нам не наслідувати Америку чи Європу. Хоча б у назвах страв, ресторанів чи фестивалів на англійський лад. Це теж дуже розчаровує.
Проте не хочеться завершувати цей матеріал на мінорній ноті. Адже ми зберегли багато чого такого, про що в Європі давно забули. Це і страви, і звичаї, і національний одяг. І народні співанки, які зачаровують навіть тих, хто не знає нашої мови. Тому й ідуть до нас гості, в тому числі з далеких США.
Марина Боднар