Барвистий колорит празника мішання практично не міняється століттями

Це дійство, коли в кожному селі відбувається злука поголів’я міні-стад ґаздів у велику отару овець і кіз усієї громади. Нині його величають інакше – проводи на полонини вівчарів, чи пак свято сиру, бринзи або вурди, але схема хазяйського обряду практично не змінилася.

Добра справа оті вівці – і кожух, і свита, і губа сита

В окремих осідках Міжгірщини відбуваються два, а то й більше мішань на початку травня — як правило, у вівторок або четвер. Приміром, у райцентрі їх аж п’ять.

Усе залежить від масштабу території, численності поселення та кількості поголів’я тварин. Старт з’єднанню «золоторунного» гурту після зимового сезону дається в цю пору, бо тоді в горах зазеленіє трава й розвивається листя – головний корм жуйної худобини, яка здавна вважається у великій пригоді сім’ї. Так і звикли казати верховинці, що хлів — усьому голова на обійсті. За утримання овець і кіз на столі є різноманітні поживні продукти – молоко, сир, бринза, вурда, м’ясо. А ще можна з шерсті мати тепле й екологічно чисте вбрання – рукодільні вовняні шкарпетки, камізельку, светр, кожух, гуню... Або виготовити ковдру-ліжник, що запобігає підступним застудам і лікує від важких хвороб – ревматизму, радикуліту, остеохондрозу…

Мішаня відбувається зазвичай на околицях сіл або біля підніжжя полонин, де навесні найперше розпустилася густа паша. У точно визначений час до кошари з колибою й ватрою, напередодні облаштованих спільними силами, стікаються череди худоби й людські юрби. Челядь тягнеться грунями обов’язково з торбами їжі й питва. Всі хочуть стати свідками тваринницького свята, апогеєм якого стає доїння. Цей процес нагадує змагання-турнір – кожен бореться за високий молочний результат. Він великою мірою залежить від домашніх заготовок ситої годівлі. Щоправда, надмірне харчування й боком може стати. І за самого видоювання треба бути уважним, недарма навіть утворюється такий собі громадський контролюючий орган, бо дехто примудряється досягти рекорду, тишком-нишком підливши й воду. Удійний наслідок визначається теж дідівським мірильним методом – за допомогою гелети. Це дерев’яний посуд із обручами, ще його йменують коновкою, місткістю 12 літрів. За показниками надою формується черга відправки власників кіз і овець на салаш (у перекладі  з угорської — нічліг або притулок), тобто похід до полонинської сироварні. Лідери першими вирушають ватажити — виробляти делікатесний продукт із молока за його сквашування й відокремлення сироватки, котру на місцевій говірці називають клягом, і забирати додому свій пай. За порядком видачі сиру слідкує полониньош. У числі перших багатьом хочеться побувати на ватажині, бо гурмани стверджують, що до святої неділі полонинський білосніжний продукт найсмачніший. Ватаги, які мають численніші поголів’я і, звісно, значну долю сиру, мають відрядження на салаш і на кілька днів. Беруть бесаги харчів і, чого таїти, запас оковитої для себе та чабанів, щоб із куражем спорилася робота біля сироварні в підхмар’ї.

Хто за вівчаря буде?..

Мішаня – це й гулянка. Після дійки нарід влаштовує собі веселе застілля безпосередньо на моріжку біля кошари. Частуючись свіжим сиром, жваво обговорюють передусім результати молочності своїх четвероногих підлеглих. Паралельно виникає бесіда, кого цього разу оберуть вівчарями? Ця подія – кульмінація мішаня.

Часто-густо тваринницький «референдум» перетворюється в запеклу суперечку, трапляються й бійки. Іноді, не дійшовши згоди, особливо в оплаті, аж через кілька днів нарешті заповнюють вакантний вівчарський штат. Зацікавленість вівчарів у грошах зрозуміла – вкрай нелегкий їхній труд під відкритим небом, а влучніше сказати – в піднебессі. За день вони намотують під три, а то й більше десятків кілометрів по пасовищах, що вперемішку зі скелястими урвищами, болотистими млаками... Не кажучи вже про мозолясте щоденне ручне триразове доїння стада, перше з яких розпочинається за проблиску світання. А ще доводиться витримувати грізні погодні тести – шалені штормові вітри, бурі з блискавками й градом, а то й сніг… На сон залишається не більше п’яти годин, який ще часто-густо переривають агресивні вовки, здійснюючи зухвалі наскоки на кошари, чи зазіхаючи на тварин і серед білого дня на пасовиськах. Добре, що на помочі є вірні сторожі-гавкуни. Словом, не так романтичний, як каторжний вівчарський труд, хоч його місце – мальовничі піднебесні природні простори. Термін тваринницької «одіссеї» триває від злуки і аж до розлуки отар. Там, де величезна отара, – від весняного Юря і до осіннього Митря...

Василь Пилипчинець

Теги: колорит, мішання, традиції

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати