Про творця машини майбутнього "Кленовий лист", людину-музей та повелителя буйволів

У селі Калини на Тячівщині живе дядько Юрій. Йому насправді сімдесят років, але важко назвати його дідом. Юрій Іванович побував у 76 країнах, він у гуцульському стилі з дерева має картину з Тадж-Махалом. Йому пощастило в радянський час працювати конструктором-будівельником, тож доля його водила туди, де «совіти» планували будувати свій комунізм.

Юрій Іванович в свої сімдесят пропагує вільні стосунки. Він два роки тому відсвяткував золоте весілля.

Свої картини пан Юрій виготовляє з тонких дерев’яних пластин-шпонів. Спершу робить ескіз, а вже потім вирізає потрібні шматочки з деревини, складає докупи і покриває лаком. У нього є така Діва Марія, кілька зображень Індії й Кавказу, на замовлення в Москву він так робив навіть кілька портретів Леніна.

Юрій Іванович.

Юрій має своє трактування медового місяця. Каже, що медовий місяць у якості відпустки придумали москалі, а справжній медовий місяць винайшли римляни.

Ми приїхали до Юрія ввечері. Він провіз нас від головної дороги на своїй “копійці» розбитими як після війни вулицями села Калини і завів у свій домашній етнографічний музей. Ми «вирвали» його з поминок двоюрідного брата.

Спершу він справляв враження такого трішки дивакуватого діда. На території його садиби все підсвічено, на вході витесаний опришок Пинтьо Хрущ, карпатський розбійник. Тут є справжній млин, що досі працює. А ще Юрій Іванович сюди перевіз з якоїсь полонини стару хижу, каже, що з ХVIII сторіччя. У окремій хаті зібрана величезна колекція стародавнього одягу, зброї опришків, гуцульські «мобільні телефони», тобто трембіти, патефони, усілякі знаряддя праці й стародавні музичні інструменти.

У Юрія Івановича вдома росте малина, банани, кавове дерево, цитрусові, інжир і мароканський часник. Позаду його хати стоїть ціле поле вуликів, де компактно поселилися 110 бджолиних сімей. Крім меду, він з жінкою збирає горами трави, карпатський чай. Частував нас і домашньою сливовицею, виноградним і горобиновим вином.

Часто десь у далекому селі без дороги можна зустріти чо­ловіка, що може заговорити десятьма мовами і був у більш ніж семидесяти країнах?

— Нє, та я то добре мов не знаю, — каже Юрій Іванович, — але з дівчатами домовлюся на будь-якій мові легко!

Він справжній і щирий, «герой-коханець» і вічний мандрівник, збирач гуцульських і опришківських традицій, патріот свого села Калини. Двір Юрія Івановича, наче відірваний від усього того, що відбувається навколо, його дім виглядає як інопланетна космічна станція посеред пустелі. Він наче не помічає той занепад, що відбувається зовсім поряд, у нього в хижі життя йде у своєму темпі, надзвичайно швидкому. Рухи Юрія Івановича різкі й швидкі, він молодик у старому тілі, він неймовірно казковий і водночас цілком реальний персонаж.

«Професор Альоша»

Йому 66 років і він колишній авіаконструктор. Народився в Житомирі, вчився у Києві, у 70-х потрапив на стратегічний завод з виробництва гелікоптерів у селищі Дубове Тячівського району. Тут оселився.

Живе в квартирі чотирьохповерхівки, у якій селили працівників заводу, а на задньому дворі має двоповерховий гараж-майстерню. Ми добиралися до нього по бездоріжжю, неосвітленому, брудному і страшному. Спершу зайшли на другий поверх і потрапили в якийсь трішки інший світ. Це майстерня виробів з дерева, але незвичайних виробів, художніх. Тут є величезні стільці й трони, старезні годинники і дерев’яні сходи, як із дитячих казок, де кожна сходинка виглядає інакше, а перила такі криві, але водночас зроблені з цільного дерева, що справляє неабияке враження.

«Професор Альоша».

У нас було стільки запитань, але «професор Альоша» посадив нас і почав читати лекцію. Він довго пояснював, що вода має бути безкоштовною, а значить нас дурять, зрада і так далі. Він розповідав про перенаселення планети і золотий мільярд, що має залишитися. І про те, що дівчата, які коли-небудь випили бокал пива — більше ніколи не будуть мати онуків, бо це закладено програмою знищення чисельності населення нашої планети. І про те, що ми насправді пішли від рептилоїдів, а у Адама і Єви була справжня луска. І ці речі валилися на нас одна за одною, а ми, як слухняні учні, намагалися заповнити будь-яку паузу питаннями, з яких він з’їжджав: «А ви віруючий?», «А де можна послухати ваші лекції?», «А хто вам надає  таку цікаву інформацію?»

Це все тривало до того моменту, як нашому професору-рептилоїду не наступили на хвіст — до нас в майстерню зайшла його жінка. «Альоша! — сказала вона. — Альоша! Ти перекрив воду?»  «Да... ееее... Ні», — відреагував на це Альоша. Це був єдиний момент, коли ми побачили його справжнього, його істинне лице, його включеність у суспільний процес, він знав, що він не зможе відключитися від реальності, коли жінка питає про воду, так, як він це робить у всіх інших випадках з людьми, які його оточують. Альоша стояв і пояснював, як перекрити воду, він опустився з глобальних світових тем масштабу нашої галактики на землю, він був звичайним дідом, що пояснює своїй жінці, як перекрити краник.

Ми використали цей момент, аби спуститись у нижню майстерню, де стояли його автомобілі. «Професор Альоша» одразу по приїзді в Дубове почав збирати машину майбутнього, що називалася «Кленовий лист». Він виготовив вручну кожну її деталь. На початку 80-х поїхав на ній у Київ і на конкурсі кращих концепт-розробок зайняв перше місце. За деякою інформацією, з ним там зустрічався відомий авіаконструктор Антонов і пропонував перейти працювати на його завод у Київ, але Альоша відмовився і повернувся назад в Дубове.

Його автомобіль для 80-х виглядав справді фантастично і він дійсно їздив і їздить досі. «Професор Альоша» працює над своїми розробками весь час, доробляє їх і переробляє. Другий раз ми побачили його справжнього, коли він почав розповідати про те, яким бачить майбутнє своїх автомобілів. У нього в гаражі стоїть два з нуля зроблених космічних кораблі, думаю, саме так вони тут сприймаються, коли він виїжджає на якомусь із них на дорогу.

— Все, що зараз будує автопром — ширпотреб, — каже він. — Люди більше не роблять автомобілі руками. Кузови нових автомобілів як іграшкові, вони пластикові, вони зроблені по-бідному, на нові моделі не витрачають багато часу і зусиль.

Він говорить дуже правильною російською і не переходить на українську, хоча живе в селі, де більшість розмовляє закарпатською говіркою чи українською. З майстерні ми пішли до його під’їзду, жінка таки не змогла закрутити воду, і йому довелося повертатися. В Альоші неймовірним чином поєднується ностальгія за минулим і ненависть до «совка».

— Бачите оцей під’їзд? Типове радянське лайно, — каже «профессор». — Я придумав проект «Європід’їзд». Почав робити зі свого поверху. З річки беру красиве каміння, викладаю ним стіни, а потім ще запрошу якогось художника намалювати гарне графіті. Це має бути дуже якісно. Люди щодня бачать весь цей «совок», вони настільки звикли, що вже не помічають облуплених стін. Я викладу за кілька місяців весь під’їзд каменем, там буде малюнок і до мене будуть ходити і питати, як я це зробив. Так ми створимо бригади і по всій Україні перетворимо під’їзди з облуплених на європейські. Люди питають, як це можна зробити? А я в них питаю — а ви платите за квартиру? Вони відповідають, що так. Тоді я питаю, а ви знаєте, за що ви платите? Ні, вони не знають. Якщо ці гроші хоча б трошки використовувались — з під’їздів можна було б зробити такі цукерочки…

Мішель

Про Мішеля мені розповіли ще до поїздки по Закарпаттю. З перших хвилин зустрічі з Мішелем ми (експедиція) просто закохалися в нього і всі як один вирішили: “Ми повернемося ще до нього.”

Він зустрів нас біля своєї нової стайні, лише кілька днів як добудованої на новому місці, в селі Чумальово. Спершу пішли пити чай. Це була перша ніч, яку Мішель провів на новому місці. Для тварин він збудував величезний ангар, а для себе — малесенькі дві комірчини. В одній з комірок стоїть два ліжка, піч з грубкою, на печі можна щось приготувати. Збоку лежить дерево, Мішель конструює з дощок і цеглин стіл. У нас всього три чашки на п’ятьох. Ми сідаємо говорити про те, для чого він тут, і так видається, що йому самому дуже хочеться про це розповісти. Мішель світиться, з нього просто пре неймовірна сила і світло, він говорить закарпатською, іноді деякі слова випадають з нашого розуміння, він одразу ж це помічає і наводить відповідник англійською.

Мішель зі своїм стадом.

Про Мішеля тут знають усі. “Отой німець, шо буйволів розводить?” — питав нас його сусід. Мішелю виповнилося 33, він походить з міста Кієл, що на півночі Німеччини між Гамбургом і датським кордоном. Його батьки — бізнесмени і мають власні підприємства, а брат нещодавно теж відкрив свою фабрику. Мішель пішов іншим шляхом, він вчився у Фрайбурзі, місті на кордоні з Францією і Швейцарією. Отримав освіту лісника-еколога, але не хотів лишатися і працювати у власній країні.

— Мені здалося, що в Україні я зможу знайти ще ті екоумови наших пращурів, бо у Німеччині їх уже немає. Люди мають жити біля природи, це те, що я хочу показати на своєму прикладі, ми маємо бути ближчими.

Мішель спершу приїхав у комуну «Лонго Май» і допомагав у Нижньому Селищі. Потім почав цікавитися буйволами. Виявилося, що на початку ХХ сторіччя тільки у трьох навколишніх селах було кілька тисяч буйволів. У кожному дворі, в кожній хатині тримали буйволиць як корів. Але потім прийшли комуністи і забрали всіх буйволів у колгоспи.

— Є різні буйволи. Цей — карпатський, він розумний. У нього зовсім інша свідомість, ніж у болгарського, приміром. Карпатської породи — це друг. Буйволиця ніколи не дасть молока, якщо ви не друзі. З нею треба спілкуватися, це не дурна корова чи коза, у неї свій характер.

У 90-х минулого століття у навколишніх селах лишилося близько сотні буйволів. Їх популяція постійно зменшувалася. Мішель приїхав сюди сім років тому і почав шукати буйволів від двору до двору. Знайшов кілька фондів, що допомогли, у кількох селах виділили йому землю, яка залишилася від уже нічийних колгоспів, і Мішель почав збирати буйволів із околиць. У Чумальові в нього вже друга ферма, перша — у Стеблівці. Мішель каже, що в Чумальові краще, бо значно далі від людей і тут майже немає сміття.

— Коли буйвола зарізають — всередині до десятка кілограм пластику можна знайт