Цьогоріч виповнилося 30 років із часу виходу на кіноекрани фільму “Легенда про безсмертя” пам’яті Олекси Борканюка

До вподоби виявився верховинський край і радянським кіношникам. Сюди пролягли робочі маршрути “Мосфільму”, Свердловської кіностудії та студії ім. О.Довженка… Завдяки їх візитам у гірський куточок у прокатах з’явилися популярні кінострічки “Над Тисою”, “Табір йде в небо”, “Я піду в далекі гори”, “Високий перевал”…  А цьогоріч уже тридцять років виповнилося, як на кіноекранах відбулася прем’єра художнього фільму “Легенда про безсмертя”, присвячена пам’яті закарпатця, Героя Радянського Союзу Олекси Борканюка.

Зйомки кінокартини, у зміст якої покладені події Другої світової війни, коли на окуповану угорськими хортистами територію Закарпаття висаджується група радянських парашутистів, викликали серед місцевого населення великий ажіотаж. В основному знімалися сюжети у Тереблянській долині – селах Синевирська Поляна та Колочава. Кожен горянин прагнув стати співучасником професійних акторів з української столиці, коли гості оголосили запрошення побувати на масових сценах. Бо одразу дві вигоди випадали аматорам: потрапити на кіноекран і стати місцевою “голлівудською” знаменитістю, а ще підзаробити – довженківська кіностудія справно оплачувала гонорар за кожен “творчий” день.

Пощастило і Федору Калиничу з присілка Перенизь. Тоді йому було всього 32 роки, працював у Остріцькому лісництві. Нині зізнається, що така фортуна також посміхнулася його братам Миколі, Василю, сестрам Христині, Павлині, навіть батькові Івану. За його словами, аж кілька сотень земляків щодня впродовж півмісяця поспішали до кінооператорів, щоб попасти в кадр і спробувати себе у ролі артистів-масовиків.

Пану Федору, вважай, особливо поталанило, бо як дізналися кияни-кіношники, що має власного коня на ґаздівстві та ще двох у лісництві, з котрими заробляв на “зеленій ниві”, то радо попросили і тварин підключити до зйомок. За участь кожної з них теж був однаковий тариф – 5 радянських рублів за день. Четвероногих “артистів” можна побачити аж у кількох епізодах – коли на возі, перевозять замаскованого сіном пораненого розвідника-партизана Борканюка, як перетинають замерзлу річку з домовиною… Мій співрозмовник згадує, що часто намокав у льодяній воді – дублі проходили ранньої весни по 4—5 разів, і добряче намерзався, бо мав мати вигляд бідного селянина в постолах.

А ще пан Федір не без гордості каже, що у середині 80-х років минулого століття мав нагоду тет-а-тет познайомитися з “живими” акторами, зокрема Георгієм Морозюком, Василем Фущищем, який, до речі, родом з Іршавщини і грав головну роль Олекси Борканюка, режисером Борисом Савченком тощо. І не лише зазнайомитися, але й заприятелювати. Згадує для прикладу, як якось запросив столичних друзів до себе в гості на Перенизь. Споживши все хмільне, що було на столі, ті почали запрошувати господаря і до себе на турбазу біля Синевирського озера, де тимчасово розквартирувалися, та ба, дружина Анна не відпускала. Як вийшов на ганок, щоб розпрощатися, весела кінобратія силоміць запхала легко одягнутого “масовика” у кабіну ГАЗ-66. Гуляли в їхніх апартаментах аж до ранку, а відтак одягнули Калинича у сценічне вбрання і на машині доставили до самої хати у високогір’ї. Коли потім Федір повертав шандерську одіж, то капелюх Борканюка залишили в подарунок – на згадку про спільну працю і дружбу. “Я у модній кресані навіть до церкви ходив”, – хвалиться співрозмовник.

Що не кажи, а тоді Верховину можна було вважати “голлівудською”, а зараз навіть у районі кінотеатру нема…

Василь Пилипчинець

Теги: фільм, Борканюк, кіноекрани

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати