Владислав Габда: "Сучасним мистецтвом мають займатися сучасні люди"

Ця зустріч із заслуженим художником України Владиславом Габдою відбулася в одному з ужгородських арт-кафе. Саме тут упродовж місяця експонувалися роботи митця «Утилітарне на білому».

Владислав Габда: "Сучасним мистецтвом мають займатися сучасні люди"

— Моїм завданням було знайти підхід до людей через власні роботи. Якби тут я експонував картини свого «чорного» періоду, який мені досі згадують, то виставка виглядала б дещо гнітюче. Адже подібні полотна потребують стін галереї сучасного мистецтва. А тут, у кав’ярні серед кави, посуду та предметів, люди приходять випити каву і заодно подивитися на картини. Звісно, мені б хотілося, щоб було навпаки: приходили, аби подивитися мої роботи і заодно випити каву. Взагалі я хочу, щоб живопис і мистецтво стали для людей необхідністю. Але, підлаштовуючись під простір, зобразив таке собі утилітарне мистецтво. Адже у кафе не можна зробити грандіозну революцію. Все ж таки простір, де люди питимуть каву та їстимуть тістечка, ставить тебе у певні рамки. Кафе схоже на салони, а я їх не надто люблю.

Малював спеціально для простору цього закладу — на білому фоні, на зло моїм «чорним» картинам. Використав пастельні кольори. Принципово не робив рам. До речі, коли я лише починав створювати свої божевільні картини, то рама була єдиним, що допомагало знаходити зв’язок з глядачем (сміється). Зараз розумію, що без неї робота художника вивільняється. Картинна рама – це свого роду комплекс митця. Я довго з ним жив. Раніше мені здавалося, що чим ширше рама, тим краще художник. Тепер розумію, що рама звужує та вбиває сучасне мистецтво, — розповідає Владислав Габда.

А як з сучасним мистецтвом у нас на Закарпатті загалом?

— Зараз училища щороку випускають багато художників. Більшість із них зі своєю класичною освітою опиняються в глухому куті, стають тими, про кого кажуть: «Файно малюєш, на хлібчик заробиш». А треба малювати так, щоб померти з голоду. У наш час, у глибокому комунізмі, важко було роздобути будь-яку інформацію. Зараз з цим простіше, є інтернет. Здавалося б, купа можливостей, бачиш, як малюють у світі. Але виникає інша проблема — молодь часто перемальовує звідти, не розуміючи, що не це важливо. Мій батько казав, що живопис – справа інтимна. І взагалі, сучасним мистецтвом мають займатися сучасні люди. Це, по суті, боротьба з собою. Будь-який сучасний митець, якщо розвивається, то рано чи пізно прийде до «чорного квадрата». Це абсолютна філософія і повна очистка. Усі модерністи пройшли «чорний» етап. Опісля легше бачити тональності. В абстрактних роботах це бачення закладено в глибині картини. Але досягнути ефекту, щоб у ній побачили глибину, дуже важко. Це все приходить з досвідом, або не приходить...

Щодо досвіду, скажіть, чи можна сьогодні говорити про таке явище, як закарпатська живописна школа?

— Виходячи з того, що я сидів на колінах у Федора Манайла, бував вдома у Андрія Коцки, то ці корифеї так чи інакше вплинули на мене. А я ще тут. Працюю. Але щодо продовження закарпатської школи живопису – сумніваюся. Окремі постаті і зараз продовжують поклонятися перед  Йосипом Бокшаєм і Адальбертом Ерделі. І окрім них не згадують та не зважають ні на кого більше з корифеїв. Не мають бажання йти далі. Закарпатські реалісти раніше чіпляли нас, забуваючи, що і реалізм має свої течії. Не можна просто малювати те, що бачиш. Потрібно відноситися до якоїсь конкретної школи, напряму. Мій батько, до прикладу, був пост­імпресіоністом. Упродовж усього життя для нього Поль Сезан був наче Божа Матір. Він любив сучасне мистецтво. І мені це передалося від нього.

Нещодавно з’явилася книжка з роботами Василя Габди. Розкажіть трохи про неї.

— Книжка – це десятилітня праця. Презентації ще не було, її заплановано на відкриття посмертної персональної виставки батька, яка відбудеться у листопаді в Закарпатському художньому музеї ім. Й.Бокшая. У ній можна прочитати мамині спогади про той бік закарпатської школи живопису та її представників, яких багато хто не знає. До прикладу, про роботу в Ужгороді  так званої малої академії, до списків якої входив і мій батько, Павло Бедзір, Олена Кремницька та ін. Звідти, якщо Адальберт Ерделі погоджував, потрап­ляли до його кіл. А було не так вже й легко пробитися у групу до Ерделі. У цій книзі зібрано багато репродукцій батькових робіт (після його смерті мало що залишилося в родині, і тому довелося докупити вже колись продані картини, щоб сформувати колекцію) і старих світлин, які мало хто бачив. Зараз маємо близько 50 картин різного періоду. У художньому музеї  є ще з 30. Тому, вважаю, можна зробити хорошу ретроспективну виставку, аби побачити його творчість більш-менш цілісно.

Роботи вашого батька дуже цінні. А чи доводилося бачити копії його картин? Або ваших?

— Копію своєї роботи бачив лише раз. А от вдалих і невдалих підробок картин мого батька, звісно, більше. Щоб зрозуміти, що йдеться не про оригінал, над деякими з них мені потрібно було посидіти. З кожним роком рівень підробок вищий. І не дивно. Це великий бізнес і міцний дохід: затрачена усього сотня гривень, а отримуєш тисячі доларів. Іноді мені вдається виявити підробку роботи батька лише через дрібні деталі, бо живопис виконаний бездоганно.

Ви використовуєте для своїх робіт навіть будматеріали. Чи не боїтеся, що вони швидко втрачатимуть привабливий вигляд?

— Маю улюбленого німецького художника Еміла Шумахера. У Відні  років 10 тому побачив його картину, стояв біля неї більше двох годин. У підсумку до мене підійшли охоронці і запитали, чи в мене часом не виникла якась проблема. До речі, він багато робіт зробив асфальтною фарбою, яка з часом вигорає. До чого хилю. За життя Емілу Шумахеру мистецтвознавці часто задавали питання, чому він працює з цим матеріалом. Тоді він казав: моя справа творити, а ваша – зберегти мої роботи. Зараз ці картини і справді ставлять у спеціальне скло, щоб сонячні промені не витягували колір.

І наостанок. Коротко про найближчі плани.

— У лютому 2016 року планую зробити персональну виставку. Зараз шукаю тему.

Анастасія Ножка. Фото Олександра Смутка

16 серпня 2015р.

Теги: Владислав Габда

Втрачені церкви Закарпаття повернуться на культурну мапу
/ 5Найбільша в Україні приватна альпійська гірка розташована в Кам’яниці
/ 2Справжня історія воловецького трампліна
/ 3Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск
/ 5Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті
Цінова гойдалка на закарпатському ринку квітів і ярини
Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
» Всі записи