Ужгородський художник Віктор Мигович має чималу колекцію писанок із цілої України

«Перші мої писанки малювали гуцули з вусами…»

Загалом його колекція нараховує 500 писанок. Нині Віктор згадує, що ще у 80-х пасхальні яйця почала збирати його мама (нині покійна) Анна Мигович. «Чого моя мамка тільки не збирала! Правда, це й не дивно, бо була однією із засновників і очільників обласного осередку Національної спілки народного мистецтва України, — каже мій співрозмовник. — Першими були яйця, які малювали ще старі гуцули з вусами. Писанки були чорні й дерев’яні». 

Якось у 1993 році Анна Мигович була у складі журі на фестивалі у Рахові, куди з’їхалися писанкарі із Західної України. «Очі розбігалися від краси. Мамка тоді накупувала на 200 німецьких марок. На той час це були великі гроші», — каже Віктор. Тоді йому було 15. В той час хлопець уже вчився у знаній студії художника-педагога Баконія. Згодом став випускником першого випуску Ужгородської школи мистецтв (образотворче мистецтво). А серйозно займатися писанкарством почав з 9 класу в авторській школі, де директором був Золтан Жофчак і де був предмет «народознавство», який викладала Тетяна Шип. Тому нині художник ще й вправний писанкар… 

Пасхальне яйце треба кидати на дах

Але повернемося до колекції. Тут є великодні яйця не тільки із Закарпаття, але й Івано-Франківської, Чернівецької, Львівської областей. На писанках із Рахівщини переважає чорний колір, а вже на Франківщині писанкарі більше схиляються до коричневого, пояснює В.Мигович. Згадує, що того ж таки 1993 року кілька писанок із Чернівців втратили, бо вони «вибухнули». Річ у тім, що писанки, характерні для цього регіону, — повні (їх не видувають). Тому трапляється й таке. А буває, що серединка зсихається і коли потрясти писанкою, то відчуваєш калатання ніби м’ячиком. Є у ній колекції писанки, які «живуть». «Думаю, що ця живе. Хоча не можу пояснити цього явища. Дивіться, поверху краплини рідини, — акуратно крутить у руці, — а запаху жодного». Таких у нього є кілька. Через це писанкар каже, що писанки не можна спалювати, як дехто вважає. «Це — живий організм. До нього треба мати повагу», — пояснює. А тому радить просто закидувати на дах чи на горище. Так принаймні робили в його сім’ї. 

Зі слів художника-колекціонера, аби поповнювати колекцію, він об’їздив власним авто чи не всю Україну. Пригадує містечко Косів на Івано-Франківщині, де є пам’ятник писанці з мамою та немовлям всередині. Франківські писанки переважно порожні. Але бувало, що самі вже вдома видували їх – робили дірки по обидва боки, розколочували рідину «друтом» й «видувачкою» позбавляли яйце рідини. Далі ж консервували. Чернівці ж йому нині нагадують про майстриню Сумаряк, писанки якої має в колекції, а також тамтешній базар із пасхальними яйцями…. «Купував екземпляри із кожного виду. Пригадую, у Чернівцях за одне яйце із бісеру віддав 35 гривень. Тоді це були гроші, — каже художник. — У рідному Закарпатті все набагато простіше. Малюєш собі десь на пленерах у якомусь колоритному селі, знайомишся із бабками-дідиками. А відтак дивишся, а твоя колекція поповнилася цікавим лемківським чи гуцульським яйцем». 

Бісерки, ниткарки, шкрябанки…

Має Віктор своє бачення і на те, що ж насправді є писанкою. Нею вважає тільки те пасхальне яйце, яке зроблене воском із писачком. Бо це найстаріший метод виготовлення писанок. Їх чимало у його колеції. А ще — крапанки (вмочуєш палець у фарбу і «крапаєш» яйце), крашанки (однотонний колір), мальованки (пензлем), шкрябанки чи царапанки (вишкрябані голкою). Коли йдеться про останні, то це дуже кропітка робота. «Досі не надивуюся, як вдається творити дива майстрині Тетяні Бартош (вона з Мукачівщини, творить на шкрябанках ікони. — Авт.). Це яку треба мати витримку!» — не приховує свого захоплення Віктор. Має він і бісерки (із бісеру), ниткарки (обмотані нитками), різьблені та дерев’яні яйця. 

Найдорожчими ж у колекції вважає гусячі писанки, які створені тоненьким писачком. А от улюблених нема, бо, пояснює, такого не може бути. Вони, вважає, всі гарні по-своєму. «Іноді ніби й однаковий орнамент, а повернеш яйце іншим боком, то візерунок інший», — наводить приклад. Зате особливо милі серцю — мамині. Вона першою в області почала писати писанки на золотистому фоні із чорним орнаментом. Це — авторські писанки, і кожна із них підписана «АМ» (Анна Мигович). Малювала й сестра Віктора. Малює й він. Зізнається, що любить вигадувати свої мотиви, відходити від інтерпретації народних сюжетів. Його писанки зберігаються в окремій кімнаті на піддонах (є ще з часів СРСР). Посортовані. До кожної ставиться, як до власної дитини. Відчула це, коли робила фото в газету. «Так, ця тут не пасуватиме, а ось ця трохи псує загальний вигляд», — зауважує Віктор. 

Не втрималася, аби не запитати: якби запропонували купити колекцію, то чи погодився б продати. На що отримала категоричне «нізащо». «Мене це не цікавить, навпаки – думаю про поповнення колекції», — каже колекціонер. І зізнається, що наступного року, якщо допоможе Бог, то підготує виставку власних авторських писанок. А відтак ще й наголошує: доки будуть писати писанки, доти житиме Україна!

Оксана Штефаньо

Теги: писанка, крашанка, шкрябанка, Віктор Мигович

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати