Надія Копча: "Зараз важливо об'єднати людей заради відродження країни..."

Пані Надіє, куди ви зникли із Закарпаття?

— (Сміється) Взагалі то я нікуди не зникала. Київ, Ужгород… Працювала і на Закарпатті, постійно тут буваю. З грудня 2007 року постійно живу в столиці, але періодично навідуюся і на малу батьківщину. Хоча, звісно, більше часу людина проводить там, де є робота.

Чим саме займалися?

— В основному своєю професією: працювала, писала пісні, зняла кліп на пісню «Біль», який був у широкій ротації. Брала участь у різноманітних «солянках», збірних концертах. Сольних не було і поки що не планую, бо невідомо, як буде далі з огляду на нинішню ситуацію в країні. Майже весь минулий рік переймалася подіями на Майдані, допомогою нашим хлопцям на сході. У такій ситуації про творчість думати складно. Збираємо кошти для бійців АТО, купуємо тепловізори. Співпрацюю з волонтерами, виступаю на благодійних концертах. Загалом минулий рік для мене, як, зрештою, і для всіх нас, був надзвичайно важким, та попри все, вважаю, кожен має займатися своєю справою.

Кажете, що брали активну участь у подіях на столичному Майдані. В чому це проявлялося, чому туди пішли?

— Пішла за покликом серця. Мене ніхто на Майдан не запрошував. Але були й такі, хто робив це задля самопіару. Це було добре видно. А ті, хто тихо працював пліч-о-пліч з іншими, на таке часу не мали. Моя громадянська позиція проявилася давно, ще під час Помаранчевої революції. Я працювала на центральній сцені тодішнього Майдану 28 листопада 2004 року, коли планувався штурм. Тоді, на щастя, Бог дав розуму очільникам держави не застосовувати силу проти людей, і кровопролиття вдалося уникнути. Щоправда, для мене особисто ті події просто так не минули — у мій дім в Ужгороді тоді кинули гранату. Я ж була в Києві й дивувалася, чому мої друзі мене так щільно опікають. Дізналася про те, що сталося, вже коли приїхала додому. Й досі нападників не знайшли, хоча неважко здогадатися, чиїх рук це була справа.

Коли ж у столиці зібрався Євромайдан і по-звірячому беркутівці побили студентів, я теж не змогла всидіти вдома. Все, що там відбувалося, неможливо переповісти. Там пройшло ціле життя — були і радість, і пісня, і сум, і біль, і кров, і втрати. Інколи від усього того ставало так важко, що, здавалося, не витримаю, особливо коли бачиш, як у тебе на очах розстрілюють молодих хлопців. Ще 17 лютого виступала на сцені Майдану, співала, а наступного дня вранці почалася бійня. Всидіти вдома не було сили, звісно, знову побігла туди. Найбільше вразило, коли дорослі кремезні чоловіки плакали, забираючи закривавлених дітей з барикад. А коли сказали, що, можливо, останніми найкращими хвилинами їхнього життя була моя пісня, думала, що серце розлетиться на шматки. 

Свого часу після помаранчевого Майдану, відтак після Революції гідності чимало активістів подалися в політику. У вас не було бажання стати народним депутатом?

— Було. Але це рішення прийняла трохи запізно, тому за браком часу фізично запізнилася з оформленням і поданням документів до ЦВК. Відтак виборча кампанія пройшла без мене.

У вас були плани, пов’язані з якоюсь політичною силою?

— Ні, я хотіла йти на мажоритарний округ. Але, як то кажуть, Боженько сам знає, де, коли, в який час ми маємо бути. Дивлячись на склад нинішньої Верховної Ради, я абсолютно не жалкую, що мене там немає. Зате є багато друзів, знайомих, з якими ми разом були на Майдані. 

Нині, після підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, маючи навіть під час війни потужну підтримку провідних країн світу, чи має, на ваш погляд, Україна шанс вирватися з того болота, в яке її затягли?

— Звичайно, має. Зрештою, шанс є завжди. Але ж бачите, що відбувається в країні. Влада чомусь не квапиться змінювати наше життя, а тому складається враження, що всім добре так, як є. Проте нині ситуація інша, аніж після Помаранчевої революції. Зараз люди, переконана, не дозволять себе знову обдурити й принизити. А ще вони повірили у власні сили, особливо після того, як допомогли стати на ноги нашій армії. Я ж бачила, як відправляли у зону АТО перших бійців — улітку в гумових капцях, майках, спортивних штанах, з автоматами часів Другої світової. І це проти сучасних російських танків і «градів»! 

З чим ви пов’язуєте свою життєву перспективу: політика, бізнес чи все ж акторська сцена?

— Нині я сама поставила собі кілька подібних питань і ще не дала на них остаточних відповідей.

Тож знаходитеся на роздоріжжі?

— Ні! У мене загалом такий склад характеру, що не кидаюся зі сторони в сторону. А перед тим, як прийняти рішення, довго розмірковую, бо воно має бути зважене стовідсотково.

Але ж творчі проекти у ваших планах є?

— Так. Але тепер такий складний час, що вони, напевно, зачекають. Зараз більш важливо об’єднати людей заради відродження країни. Політики мають усвідомити, що вони є найнятими народом менеджерами і зобов’язані працювати для його добра.

А проекти, пов’язані із Закарпаттям, маєте?

— 22 лютого має відбутися благодійний концерт у Рахові, який організовують волонтери. Я буду його учасником. Збиратимемо кошти для нашої 128-ї гірсько-піхотної бригади. Сподіваюся, що потім цей проект пошириться на всю область. Бажання і наміри такі є. Бо коли зібрати краплину до краплини, то утворимо океан, а відтак переможемо…

Петро Поліха