Учитель казав Іванові Андрішку, що "марґа не має малювати", а він став іконописцем

Одного разу тато у лісі знайшов єгерський синій олівець і сказав:

— На, та малюй!
— А що малювати? – спитав Іванко.
— Ікони,– відповів батько.

Відтоді яким би оригінальним не було стилістичне письмо, зафіксоване на папері, головною справою всього свого життя Іван Андрішко по праву вважав іконопис і його підвид – стінопис. Благо, відомий закарпатський іконописець, диякон Михайло Потапов у сорокових роках минулого століття розгледів у юнакові із тодішнього Заднього іскру таланта і, «проекзаменувавши» його одним тільки рисунком, взяв до себе в учні. Після півроку навчання у майстра, який сам вчився у Шпажинського в Севастополі та в Строгановському училищі, здібний учень написав запрестольний образ «Воскресіння» для Мукачівського монастиря. Реакція на перші успіхи Андрішка світської влади не забарилася. Його в добровільно-примусовому порядку направляють у ФЗУ м. Дзержинська Донецької області. Так він розділив власну долю із десятками тисяч земляків, що їх радянська влада масово відправляла на шахти Донбасу.  Через це і не тільки… Його учнівство у «школі» Потапова мало кілька «великих» перерв. Згадуваний вже «похід» на Донбас, піврічне «сидіння» у Львові та служба на російській Півночі – «вохровцем» у ГУЛАГу. Останнє допомогло йому вступити і навчатися на живописно-графічному факультеті Московського народного університету мистецтв. Звільнившись у запас, молодий талановитий і  оцерковлений закарпатець робить, правда, невдалу спробу вступити на навчання в Одеську духовну семінарію, куди вже переїхав його єдиний і неперевершений учитель Михайло Потапов.

 «Заробляти почав я, працюючи по розпису нашої церкви у 1955 році, — згадував І.Андрішко. — Із страхом взявся за цю роботу, але весь час подумки втішав себе,  в армії ж копіював «Трьох богатирів» Васнєцова, про яких схвально відгукувалися офіцери. Мені дали, бо Гогола просив за нашу церкву 40.000, а я взявся – за 10.000. Грошей у людей не було. Робітник місцевого заводу одержував 250 рублів на місяць. За таку плату можна було купити на базарі 50 кг кукурудзи».

Далі був іконостас  у монастирі в Тереблі, відтак розписував храм у Лукові.

«І так я із 1968 по 2004  рік розписав 41 церкву і 16 іконостасів. Щодо якості, то тут не доводиться претендувати на рівень, скажімо, Васнєцова у Володимирському соборі, де з ним десять художників працювали 11 років. Аналогічну за величиною церкву у В.Лучках я зробив за сім місяців і кількісно – 151 образ. Тому моє мистецтво є народне», — казав іконописець.

Життя диякона Івана Андрішка пройшло в труднощах і в трудах праведних. Помер він за день до свого 82-річчя. Лишилися діти, внуки. Окрім того, як щедрі плоди таланту – сад божественних портретів і зображень святих та апостолів, що є в десятках храмів – від Беренбашу в Румунії до Старого Осколу в Росії. Вони ще довго підніматимуть наші очі, а відтак возноситимуть і наші душі до небесних висот.

Михайло Ісак