Якими були великодні звичаї та обряди закарпатців?

До випікання паски господині ставилися з особливою відповідальністю. Коли паска вже була в печі, нікому з членів родини не дозволялося сідати, щоб і паска не сіла, вхідні двері замикали, щоб ніхто не зайшов до хати, бо тоді б паска потріскалася. Також вірили, що якщо присутні в хаті будуть підскакувати, то паска добре виросте. Цих простих правил та заборон свято дотримувалися в кожній сім’ї, адже не можна було допустити, аби паска тріснула посередині, бо це означало, що в родині хтось помре або грім влітку вдарить у оборіг із сіном. І навпаки, якщо паска вдавалася гарною та високою, вірили, що слід чекати доброго врожаю.  

До Великодня пекли не одну, а декілька пасок, у найбагатших родинах їх кількість могла сягати навіть 5—6. Для худоби пекли окремий «колачик», який після освячення давали корові з свяченою сіллю з’їсти, аби відь­ма («босорканя») не відібрала молока та масла. Коли годували худобу свяченою паскою, то казали: «Вбись била така чесна, як паска», «Вбись била тучна, як паска». Також випікали малі пасочки («перипічки») для обдаровування похресників та жебраків («за померлими душами»).  

У Чистий четвер господиня виконувала чимало ворожінь із свічкою, яка була освячена в церкві 12 разів. Нею господарі в хлівах випалювали хрести, обкурювали корів. Цікавий обряд побутував у Тячівському районі, який здійснювався перед вечірньою службою в церкві, коли читали 12 Євангелій. Жінки у хустинку клали 12 трісочок і 12 нігтів (10 з пальців рук і 2 з великих пальців ніг), зав’язували її на 12 вуз­ликів і закладали за пазуху, промовляючи: «Щоби так, як до трісок і ногтів, нич не имається, аби і до мене нич не ималося».  

Великодня («страсна») п’ятниця у народних віруваннях закарпатців уособлювалася з муками (страстями) Ісуса Христа. У цей день селяни постили й не працювали. Після обіду в церкві відбувалися великі вечірні служби («царські часи»), обхід церкви, цілування плащаниці. В деяких районах Закарпаття хто не спік паску в Живний четвер, то у Великодню п’ятницю ввечері замішував її («робив причину»). З 20-х рр. ХХ ст. і до сьогодні у більшості районів краю Великодня п’ятниця асоціюється з писанками. На Закарпатті здавна розфарбовувались лише сирі («живі») яйця.

За народними переконаннями «жива» писанка сама по собі свята. Але з кінця ХІХ ст. як писанки починають розмальовувати й варені яйця, які використовувалися в обрядовій їжі як складові великодніх ігор і забав молоді та для  оздоблення інтер’єру хати.

Опівночі з суботи на неділю люди йшли до церкви на всеношну службу. Перед тим, як йти до церкви, дівчата мили обличчя у воді, в якій варилися яйця, щоб у них було лице гладким, як шкарлупа яєць, та зникли веснянки. Йдучи на всеношну службу, брали з собою часник і сіль, щоб по дорозі не чіплялася нечиста сила.

У неділю вранці паску з великодніми стравами несли до церкви. На Рахівщині до церкви несли великі вовняні чи полотняні подвійні сумки («бесаги»), ззаду в які клали паску, загорнуту в скатертину, а спереду дерев’яне відро («цебрик»), до якого клали ковбасу, солонину, сир, яйця, хрін, часник, руту, свічку. У Тячівському районі паску до церкви ніс чоловік у нових бесагах, а кошик із наїдками – жінка. В інших районах паски несли у вишиваних скатертинах, оздоблених стрічками. З кінця ХІХ – початку ХХ ст. з с. Іза Хустського району на Закарпатті поширилися пасхальні кошики, які й нині широко використовуються для перенесення паски та великодніх страв.

Прийшовши до церкви, люди з пасками ставали довкола храму. Процесія з хоругвами і відром свяченої води проходила між рядами, і священик святив паску та великодні страви, при цьому промовляючи: «Христос воскрес». Йому відповідали: «Воістину воскрес». Коли обряд освячення закінчувався, всі якнайшвидше поспішали додому. Селяни вірили, хто першим з паскою добереться додому, той вдало закінчить весняні польові роботи, першим збере врожай, буде щасливим. Остерігалися прийти додому останніми, бо за повір’ями на ту людину чекатимуть нещастя, навіть смерть.

Вдома батько, в якого була донька на виданні, прикладав їй до голови паску і промовляв: «Абись у людей була така велична, як паска пшенична». Потім паску ставили на стіл і господар починав молитву. Коли помолилися, брав паску, хрестив її ножем і нарізував скибки. Куштували з усього свяченого, але спершу їли паску та яйця. Хтось із членів сім’ї брав писанку, йшов у хлів і торкався нею тварин, щоб «худобинка плодилася і не переводилася». Вареними писанками гралися у «цьоканки». Власники писанок ставали один навпроти одного і злегка вдаряли («цьокали») кінцями писанок одна в одну. Чия писанка тріскалась, той програв. З писанками пов’язаний цілий ряд традицій. Якщо хтось помер у Великдень, йому в труну обов’язково ставили писанку. Подаровану писанку зберігали до наступного Великодня, бо вірили, що вона захищає від напасті і наврочення. Хрещені мами («маточки», «нанашки») обов’язково дарували похресникам варену писанку чи крашанку. Погравшись з нею, діти облуплювали її та з’їдали.  

Поївши свячених страв, старші люди лягали відпочити, а молодь збиралася біля церкви на ігри та забави. Селяни говорили: «Без бавки був би сумний Великдень». Хлопці й чоловіки влаштовували свої розваги окремо від дівчат, лише з 20—30-х рр. ХХ ст. хлопці та дівчата почали влаштовувати спільні ігри біля церкви чи на цвинтарі. На другий день Великодня хлопці поливали дівчат, натомість вони дарували юнакам писанки. Біля церкви з одного боку стежки ставали юнаки та чоловіки, а з іншого боку – дівчата та жінки. Одна дівчина ставала на стежку, показувала писанку і голосно казала: «Сесе Іване твоя». Хлопець виходив на стежку, а дівчина повільно бігла стежкою, щоб юнак наздогнав її і взяв від неї писанку. Потім показували писанки по черзі й інші дівчата, що стояли в гурті, а хлопці, які поливали дівчат, бігли стежкою і брали писанки.

Тетяна Сологуб-Коцан, завідувачка відділу масової та науково-освітньої роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту