Закарпатець зберіг для нащадків у книжці говірку рідного Арданова

Арданово – казкове село на Іршавщині – славнозвісне по всьому світу не тільки завдяки животворній і запахущій слив’янці, а насамперед своїми мудрими і достойними людьми. Серед них – Михайло Іванович, який за своє життя чесно зробив усе те, що повинен зробити справжній чоловік: звів будинок, посадив не дерево, а сад, і вивів у світ двох дочок Оксану й Олесю, які подарували йому з дружиною Меленою Іванівною велику і ні з чим незрівнянну, за його словами, радість-утіху – внуків.

Та чоловікові – до слова, вродженому лідеру, натурі неспокійній, діяльній, мудрій і авторитетній – й цього виявилося замало. Михайло Ломага вирішив зробити для своїх дорогих земляків незвичайний подарунок – книжку.

– Кожному народу притаманні свої духовні й матеріальні святині, своя мова, культура, традиції, звичаї, обряди, тобто ті унікальні надбання, які зберігаються кожним поколінням, збагачуються і передаються у майбутнє, – каже автор. – Моє Арданово має 750-річну офіційну біографію, хоч насправді є одним з найдавніших поселень центральної частини нашої області. Мої земляки є частинкою прадавнього слов’янського народу і, проживаючи під різними чужинськими владами, не піддалися дикій асиміляції, не зрадили головних постулатів предків, віками гідно зберігали свою неповторну ідентичність. Найперше – це мову. А мова, як загальновідомо, – душа народу.

Людність Арданова розмовляє типовою для Боржавщини говіркою. Лексика села – багата. В ній збережена помітна кількість слів дуже давніх, які, можливо, мають невелику територію поширення. Якась їхня частина не належить до загальновживаних, а використовується тільки старшим поколінням села. З цього випливає цілком логічне бажання автора зафіксувати ці слова, аби таким чином зберегти їх для нащадків. Адже, на думку автора, нинішнє покоління потихеньку починає забувати нашу таку співучу, рідну й милу сільську говірку. Особливо це стало помітно за останні десятиліття.   

Пан Михайло зізнається, що зазвичай мовні питання мало цікавлять простих сільських трудівників. Всі, не задумуючись, спілкуються між собою так, як це робили наші предки і нас навчили наші батьки, бабусі й дідусі та близькі родичі. Розмовна мова жителів кожного регіону нашої прикордонної області увібрала в себе певну кількість слів народів, які проживають поруч: словаків і чехів, угорців і румунів, поляків і навіть німців та інших. І це не дивно. Бо й народи-сусіди чимало слів запозичили від нас. Тому наш закарпатський діалект цікавий, багатоманітний і особливий.

Непростимим гріхом було б не зберегти все це неоціненне багатство для нащадків, що й постарався у міру своїх сил і можливостей зробити сумлінний син Арданова Михайло Ломага, за власні кошти випустивши книгу. Йому варто лише щиро подякувати за таку благородну подвижницьку роботу й побажати снаги і здоров’я у благородній праці на благо рідного краю. Побільше б таких особистостей, небайдужих до долі й багатющої культури отчої землі.

Андрій Дурунда