Закарпаття очима пересічного туриста 30 років тому і нині

Цьогорічна подорож пані Віти на Закарпаття була незапланованою. Проте, за її словами, подорожуючи в Європу, не могла втратити можливості хоч на кілька днів залишитися погостювати в обласному центрі Закарпаття. Востаннє вона була у нашому місті 25 років тому як студентка-практикантка природничо-географічного факультету Мелітопольського педагогічного інституту. Зараз же Віта Копенко працює на Херсонщині. Пані Віта каже, що у неї на все життя лишився яскравий спогад про кожне із відвіданих нею міст на Закарпатті.

«На третьому курсі у нас була так звана віддалена практика, ми мали можливість самостійно обирати місце її проходження. Так я вперше потрапила на Закарпаття, — згадує Віта Копенко. – Перед від’їздом викладачі нас налаштовували на те, що спілкуватися потрібно виключно українською мовою. На той час для багатьох це було складно, адже більшість навчалася у російськомовних школах, а україномовна практика обмежувалася лише шкільними уроками. Перші враження про місто майже у кожного починаються з вокзалу, — продовжує Віта Анатоліївна. – Наша невелика група приїхала в Ужгород прямим поїздом «Сімферополь—Ужгород». Зійшовши з потяга на платформу залізничного вокзалу, всі вирішили, що в обласному центрі Закарпаття неправильний час на привокзальному годиннику. Як географи, ми вивчали часові пояси, у всіх підручниках було написано, що Україна розташована в одному часовому поясі, а про те, що на Закарпатті своя специфіка, – ніхто ніколи навіть не згадував. Пригадую, ми стоїмо на вокзалі, здивовано дивимося на годинник і не можемо зрозуміти, у чому справа. І лише після того, як нам пояснили, що тут живуть за європейським часом, змогли зорієнтуватися у часі й вже не лякалися місцевих вуличних годинників».

Віта Копенко каже, що у далекі 90-ті роки Ужгород видавався їм казковим містечком. Їхня студентська група мала можливість оглянути історичні пам’ятки, погуляти вуличками міста та об’їздити околиці.

«Наступним було Мукачево, — пригадує пані Віта. – Попри всі визначні пам’ятки міста, мені найбільше запам’ятався чеський луна-парк. До того часу я неодноразово каталася на атракціонах, проте таких ще ніколи в житті не бачила. Європейські каруселі суттєво відрізнялися від звичних на той час радянських. Пам’ятаю, тут нас також здивував цілий ряд торговельних лотків із солодощами. Ми купували цукерки в яскравих обгортках, які згодом повезли додому у подарунок як сувеніри. – У Мукачеві також побували у жіночому монастирі. Моє покоління виховувалося у дусі атеїзму, тому багато чого не знали із релігійних звичаїв, навіть не вміли правильно поводитися у храмі. На Заході вплив радянської культури не був таким відчутним, як, скажімо, на Півдні України».

А місто Рахів найбільше запам’яталося змаганням із дельтапланеризму. На фоні зелених схилів літальні апарати мелітопольським студентам здавалися великими кольоровими метеликами.

«Ми їхали через перевал, у долині вже дозрівали черешні, а за горою ще падав сніг. Такий контраст природних умов дивував навіть географів. Для людей, котрі все життя прожили в степу, Закарпаття – екзотичний край, — каже Віта Копенко. – На заході України ми пробули два тижні. Знаєте, у вашому краї культура відвідування туристичних об’єктів відрізнялася від тієї, яку ми бачили раніше. До прикладу, у Криму написи туристів, на зразок «тут були», можна було побачити навіть на скелях, а от на Закарпатті стояли стовпи із дерев’яними дощечками, щоб кожен міг залишити свій автограф, не псуючи природні об’єкти. А ще у вас тоді був більш високий рівень організації туристичних маршрутів».

Після закарпатських міст група студентів-географів відвідала Львів. За словами Віти Копенко, враження про це місто зіпсувало ставлення окремих людей, котрі не хотіли реагувати на звернення студентів російською мовою.

«Пригадую, в одному із львівських магазинів ми хотіли купити косметичні набори, які на той час були дефіцитом, їх завозили із-за кордону, проте продавщиця, почувши, що ми розмовляємо російською, проігнорувала наше прохання показати потрібну нам річ, — ділиться спогадами пані Віта. – А от коли до магазину увійшли наші подруги, котрі вже були попереджені про ставлення продавщиці до російськомовних осіб, тому відповідно розмовляли українською, — жінка їх одразу почула. Знаєте, ми у кожному місті перевіряли реакцію місцевих жителів на російськомовних туристів, проте тут експеримент виявився невдалим. На Закарпатті негативного ставлення ми не помітили, а от у Львові – не скажу, що всі ставилися до нас недружелюбно, однак були деякі неприємні моменти».

За словами пані Віти, зі студентських років і донині у неї залишилися тільки приємні спогади про наш край. Єдине, цьогоріч уже із вікна потяга гнітюче враження на херсонську туристку справили забур’янені пустуючі поля.

«Зрозуміло, на Закарпатті більше гористої території, ніж рівнинної, але все ж таки, думаю, навіть ті, порівняно зі степом, невеликі поля повинні оброблятися, — каже Віта Копенко. – Зараз на Херсонщині поля вже скошені й переорані, підготовлені до нової посівної, а от тут чомусь вони залишаються занепадати, заростаючи чагарниками та бур’яном. У нас господарі зазвичай здають свою землю в оренду фермерським приватним господарствам, адже самостійно обробляти її дуже важко та економічно невигідно».

Віта Копенко відзначила ще одну особливість Ужгорода – місто співіснування різних націй. За її словами, в нашому місті як зараз, так і 30 років тому, на вулицях можна почути різні мови, а дивує туристку те, що всі, незважаючи ні на що, розуміють один одного.

Яна Мийсарош