Його велична постать стоїть в однім ряду з такими знаковими для нашого краю особистостями, як художники Й.Бокшай, А.Ерделі, А.Коцка, Ф.Манайло, фольклорист В.Гошовський, письменники Ф.Потушняк, І.Чендей, П.Скунць, композитор Д.Задор. Парадоксально, але, попри очевидне визнання виняткового масштабу творчості І.Мартона, більшість його творів на сьогодні залишається невиданими: зберігаються лише у вигляді рукописів у сімейному архіві композитора. Та найгірше, що деякі партитури безнадійно втрачено. Водночас значна частина спадку маестро складає основу діючого репертуару провідних колективів краю – заслуженого академічного Закарпатського народного хору, камерно-інструментального ансамблю «Угорські мелодії» та камерного оркестру обласної філармонії, академічного камерного хору «Кантус». З гідністю носить ім’я І.Мартона Мукачівська музична школа, в якій він свого часу працював. Зрештою, впродовж десятиліть жодна вагома подія в області не обходилася без участі цього композитора, педагога і культурно-громадського діяча. Або без його музики.
Мені нещодавно пощастило ближче познайомитися з дружиною Іштвана Ференцовича. Пані Катерина запросила мене до своєї оселі, де все досі нагадує про її щасливе подружнє життя з І.Мартоном.
Пані Катерино, давайте для початку познайомимося з вами та вашою родиною…
— Починати з першого дня, коли я з’явилася на світ? (Сміється). Це було дуже давно, у 1926 році. Ми жили з батьками у Королеві. Там закінчила початкову школу. Вступила до гімназії у Берегові, потім перевелася до Хустської гімназії. По закінченні поїхала до Ніредьгази, де два роки навчалася у ліцеї (це була жіноча школа). Потім почалися відомі події, їхати туди було ризиковано. Тому, щоб не переривати навчання, я перебралася до Сату-Маре (Румунія) і рік провчилася там. Знаєте, це були такі непевні часи. У вересні Сату-Маре бомбардували, геть зруйнували місто. Тож навчальний рік розпочався лише у грудні. Отже, за той короткий період я побувала у різних країнах.
Влітку, на вакаціях, повернулася до Королева. А тоді закрили кордон, і їхати вже було нікуди. Довелося звикати до нового життя, до мови, якої я не знала. Більше того – не визнали моєї освіти, здобутої у початковій щколі, гімназіях та ліцеї. А я була достатньо освіченою. Грала на фортепіано і дуже любила цю справу. Довідалася, що в Берегові є хороший педагог, Ірина Ладані, котра займається з учнями приватно. Вона була прекрасною піаністкою, в молодості концертувала в Бельгії, Голландії. Ми називали її Іренке-нийні. Я почала серйозно у неї займатися, бо дізналася, що в Ужгороді відкрилося музичне училище. Нас поїхала туди ціла група у 1946 році, і практично всі вступили до училища. Єдиною трудністю для нас, угорців, була мова. Однак за кілька років отримали дипломи і стали викладачами. І так ціле життя – з музикою.
А в кого навчалися в училищі?
— У Семіраміди Хостроєвої.
Якими вам запам’яталися ваші студентські роки?
— Не скажу, що дуже важко було. Ми матеріально були забезпечені.
Однак винаймати помешкання, знаю, не мали змоги. Жили у гуртожитку?
— Так, у 1947—1948 рр. мій батько впродовж року не отримував пенсію, тож платити за приватне житло було нічим. А вчилася я із задоволенням. У мене була сильна воля і такий же потяг до знань! Я б без цього жити не змогла. Звичайно, були і труднощі. Тодішній гуртожиток – це дві кімнати у музучилищі. Одна для дівчат, інша для хлопців. Ми самі собі готували. А на першому поверсі ще жили монахині – це ж був «Gizella-hбz» («Будинок Гізелли»), колишній дівочий римо-католицький ліцей. Вони добре до нас ставилися і дозволяли варити їжу в своїй кухні. Там стояла величезна піч, і всі студенти по черзі собі готували.
♦ Іштван МАРТОН та улюблений інструмент композитора
До речі, опалення ні в училищі, ні в гуртожитку не було ніякого. Ми так мерзли! Але це ніяк не впливає на мої добрі спогади про ті роки. У нас було прекрасне товариство. Ми жили великою дружною сім’єю і помагали одне одному незалежно від того, хто на якому курсі навчався. І на все життя залишилися близькими, мов родичі. Серед нас були такі відомі потім митці, як доцент Львівської консерваторії Еміл Кобулей, скрипаль Людвіг Товт (згодом виїхав до Угорщини), співачка Оксана Левитська (викладала в Ужгородському музичному училищі), Лючія Ярош, Мар’яна Валковська – один із кращих педагогів-піаністів на Закарпатті. Не можу зараз згадати багатьох імен, але всі вони стали цікавими й авторитетними музикантами. І я дуже добре почувалася у цій компанії. Деякі, як і я, розмовляли спочатку лише угорською. Скільки було через це кумедних ситуацій! Ми переказували їх одне одному і так сміялися з тих мовних казусів! З вдячністю згадую директора училища Дезидерія Задора та всіх наших педагогів. Це були чудові, інтелігентні люди.
Ви пригадуєте, як познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?
— Звичайно, пам’ятаю! Таке не забувається. Після закінчення музичного училища я чотири роки працювала в Ужгороді. Тут працював і Мартон: викладав в музичній школі та училищі. Ми зналися як колеги, але я навіть не могла уявити наше спільне майбутнє з цією людиною. На той час у нього була своя сім’я, у мене – своя. Потім з родиною поїхала в село, але життя не склалося, і ми з чоловіком розійшлися. Я перебралася до Виноградова, працювала у музичній школі. Мої діти потихеньку підростали. І так минуло 11 років.
Аж якось до нас приїхала компанія чоловіків — поважних музикантів, які полюбляли відпочивати влітку в Карпатах. Задори, Дезидерій та Андрій, Мартон та ще кілька давніх друзів набирали продуктів, сідали до машини і їхали в гори на 10—14 днів. Це були захоплюючі подорожі. Якось вони саме поверталися з такого відпочинку і зупинилися на два дні у своїх друзів у Виноградові. Запросили і мене з дітьми на один з вечорів. І це була доля. Ми розмовляли, сміялися, і між нами виникла симпатія. Буває таке диво в житті: знаєшся роками, і раптом спалахує іскорка! На той час Іштван уже був вільний. Він мешкав в Ужгороді, я — у Виноградові. Приїжджав до мене на мотоциклі.
З Ужгорода? Що робить з людиною кохання!
— Так. І через півтора року ми одружилися. Потім мені зізнався, що у першій своїй родині він не почувався щасливим. Музика писалася важко. Бувало, починав твір і не міг завершити. Атмосфера в сім’ї не сприяла творчості, і це паралізувало йому душу.
Ви знову з дітками опинилися в Ужгороді. Важко було?
— Важко, бо не було власного помешкання. Перед одруженням Іштван Ференцович заспокоював, що подбає про житло. Але потім з’ясувалося, що він просто великий оптиміст. Йому було добре і так. І я зрозуміла, що доведеться багато чого вирішувати самій.
Напевно, наш геній саме таку дружину і потребував – із тендітними плечима, але твердим характером.
— Так. Але не скажу, що завжди було по-моєму. Він був добрим, милим, однак зовсім непрактичним у реальному житті. Якщо його все задовольняло, то решта його не цікавила. Було важко. Спочатку ми жили у моєї сестри. Потім винаймали житло. Аж поки не отримали ось цю квартиру.
В ній ви разом прожили багато років і досі залишаєтеся господинею.
— Так, бо вважаю, що моє місце було тут, біля чоловіка. Ми були разом від 1966 до 1996-го – 30 років. І труднощі, про які я згадую, були лише напочатку. Потім все налагодилося, ми добре розуміли одне одного, жили дружно.
Чи став Іштван Ференцович батьком для ваших дітей? Чи допомагав у їхньому вихованні?
— Він ставився до них люб’язно, по-батьківськи, ніколи не сварив. Часто зауважував: «Яка тепла атмосфера у нашому сімейному житті. Ти відчуваєш?». Він справді дуже це цінував. А я, знаючи про його попередній невдалий сімейний досвід, намагалася створити чоловікові гарний настрій і максимально сприятливі умови для роботи. Я відчувала свою відповідальність за те, що йому слід творити, писати музику. І якщо йому було добре, то мені також. Я щиро раділа, що мені це вдавалося.
А як наш маестро ставився до власного успіху? Адже на той час він уже був визнаним майстром.
— Це було звичне явище, якому він не надавав особливого значення. Йому й на гадку не спадало надто тішитися цим чи хизуватися. Абсолютно ніколи. Якщо був успіх – ми раділи. А якщо невдачі – рухалися далі, трагедії з цього не робили у своєму житті.
Після одруження з Мартоном ви вже не працювали?
— Працювала. Це тепер я іноді думаю, якою була сміливою, що за все бралася і все встигала! Чоловік мені майже не допомагав по господарству, а я й не наполягала. Зараз мені здається, що могла б бути до нього вимогливішою. Але завжди знала, що в нього є своя справа, яку він мусить робити. І ми були щасливими. А коли людина щаслива – вона може гори звернути. Я сама тягала торби з продуктами, готувала обіди. А він зізнавався: «Я вже по дорозі додому гадаю, що сьогодні буде на обід». Чоловік дуже любив мої страви. Приємні аромати частенько виманювали його з кімнати на кухню. Встигала і приготувати, і в хаті навести лад. Все робила сама, і мене це не обтяжувало.
А бували десь разом, ходили на концерти? Як проводили дозвілля?
— Іноді ввечері разом з дітьми виходили послухати, як жаби кумкають. Біля аеропорту було неймовірно багато цих створінь! І ми жартували, що йдемо на концерт. По гриби ходили, природою, квітами помилуватися. Мої діти дуже любили названого батька, і нам разом було весело.
На відпочинок кудись виїжджали?
— На моря ніколи не їздили. Йому не подобалися надто людні, публічні місця. Надавав перевагу відпочинку в горах: збиралися друзі, і ми разом вирушали у Карпати. Він любив гарне товариство, любив людей, ніколи не задирав носа.
Якими були останні роки життя композитора? Він ще працював?
— У 1989 році чоловік захворів, але продовжував ще щось робити. У нього був синдром Паркінсона, який не піддається лікуванню. Він не міг самостійно їсти, підвестися з крісла. Треба було годувати, допомагати пересуватися. А в нього тоді була вага 100 кг!
А ваша – 50?
— Десь так! (Сміється). Удвічі більшим був за мене. Потім я відчула і свої руки, і поясницю… Довелося також лікуватися.
Ваша дочка мешкає в Угорщині, а вас тут тримає ця хата, ця пам’ять?
— Знаєте, старі люди часто живуть на самоті, бо їхні діти мають власні сім’ї, свої плани, інтереси, проблеми, і в них не дуже залишається часу на щось інше. Кажуть, що старе дерево важко пересадити. І літні люди не приживаються на новому місці. Я живу з сином, але зовсім не нудьгую, коли залишаюся наодинці. Дивлюся телевізор, займаюся рукоділлям. Обожнюю вишивати, плести гачком. Мої діти отримали від мене багато серветок, скатертин. Такі ж подарунки маю зробити своїм онукам. А їх у мене троє!
То у вас багато справ! Ви без роботи не залишитеся.
— Не люблю байдикувати. Добре почуваюся лише тоді, коли маю завдання на кожен день і намагаюся його виконати. Потім збираюся на прогулянку — рухатися просто необхідно! Маю подруг, зустрічаємося, іноді відвідуємо концерти. Так і минає день за днем, рік за роком.
Підготувала Таїсія Грись
До 90-річчя від дня народження Іштвана Мартона в обласній філармонії відбудеться низка ювілейних заходів. Зокрема, 24 листопада о 17.00 заслужений академічний Закарпатський народний хор презентує програму кращих творів композитора, написаних саме для цього колективу. До концерту ввійдуть перлини його золотого фонду: «Косив косар сіно», «Елегія», «Та чия то я буду», «Полонино, полонино» (соліст — народний артист України Петро Матій), закарпатська народна балада «Бескидом ішли» для солістки та струнного квартету (солістка — Яна Садварій), «Сюїта угорських мелодій», «Ой коли я руковав», «Розпрягайте, хлопці, коней», хореографічна картинка «Вівчарі на полонині», «Дуботанець», «Аркан», вокально-хореографічна композиція «Гопак» тощо. Окрасою вечора стане презентація нових концертних костюмів заслуженого академічного Закарпатського народного хору.
А 27 листопада о 18.00 на глядачів чекає велика програма за участі симфонічного та камерного оркестрів філармонії, академічного камерного хору «Кантус», ансамблю «Угорські мелодії» та солістів — Михайла Штефка (скрипка, Угорщина), Наташі Серванскі-Каває (віолончель, Англія), Наталії Шутко (фортепіано, Україна), Олесі Гайдук (орган, Україна). І знову звучатимуть безсмертні твори Іштвана Мартона: Меса («Kirie», «Sanctus», «Agnus Dei»), «Gloria», «Tantum ergo», «Токата» (для органа), в’язанка угорський пісень, «Романс» (тріо) та концерт для скрипки з оркестром.