Юрій Шкробинець. Ім'я, яке не кане в Лету

Мене, восьмикласника, з Юрієм Васильовичем познайомив письменник Степан Жупанин. Ю.Шкробииець очолював тоді відділ культури, мистецтва, літератури газети «Закарпатська правда». Йому було приємно, що я з Королева, бо це ж недалеко від Хуста — його батьківщини. Отже, ми майже земляки. Коли ж почув, що мій учитель української мови і літератури Петро Фединець — його однокурсник то взагалі зрадів, як рідному. Уважно перечитав мої перші вірші і... нічого не сказав і не пообіцяв. Зробив так, як діяв завжди — без галасу й обіцянок найкращі з них опублікував у «Закарпатській правді». Знаю, що таким чином він благословив на творчу дорогу не одного нині відомого письменника.

Як перекладач — широко визнаний в Україні, удостоєний всеукраїнської премії ім.Максима Рильського, він ще у далекі 70-ті роки минулого століття (а здається, що це було тільки учора) вболівав, щоб не заіржавів перекладацький плуг у майбутньому.

Він підтримував, заохочував прагнення тодішньої поетичної молоді, серед якої були Володимир Фединишинець, Микола Матола, Дмитро Кремінь, Христина Керита, Марія Кость та інші, перекладати на українську мову твори наших ровесників — молодих угорськомовних поетів — Йожефа Желіцкі, Ласло Фабіяна, Бенедека Ондраша, Золтана Дьорке, Магди Фюзеші. Він навіть написав вступне слово до великої підбірки таких перекладів, які вмістила газета «Молодь Закарпаття».

Спокійний і врівноважений зовні, Юрій Шкробинець гамував у собі великі вулкани болю, гніву, образи від несправедливого ставлення до нього з боку тих, що, маючи доступ і підходи до можновладців, часто вершили людські долі. Це ж на їх совісті те, що Юрій Васильович змушений був піти із «Закарпатської правди», де як професіонал був неперевершеним.

Переживаючи, тамуючи в собі образу, знаходив сили підтримати інших, які також у ті часи були несправедливо гнаними. Згадую, яку відраду в розмовах із ним мали Петро Скунць, Фелікс Кривін, Іван Чендей, Дмитро Кремінь, Василь Басараб... Що ж, істинні скарбошукачі вміють берегти і поважати духовні скарби і душу інших.

Майже все своє творче життя Юрій Шкробинець присвятив перекладацькій справі. 3-під його пера вийшли блискучі, неперевершені переклади поем «Апостол» і «Витязь Янош» Шандора Петефі, «Толді» Яноша Араня, перша в Україні антологія угорської поезії «Угорська арфа»...

Його переклади складають цілу бібліотеку. У ній перлини — з угорської, словацької, чеської, німецької літератури. А ще — з... української. Бо ж переклав  угорською твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Максима Рильського, Василя Ґренджі-Донського... Оце знання мов! Оце той рівень, якого слід прагнути сучасному перекладацтву! І все ж художнім перекладам він присвятив не все своє творче життя. Бо від перших кроків у літературі до останніх днів творчості й земного буття він був поетом. Радів поетичним доробкам Андрія Патруса-Карпатського, Юлія Боршоша-Кум’ятського, Петра Скунця, Василя Вовчка, Василя Діянича, Володимира Ладижця, а згодом і Василя Вароді, Василя Ігната. Але сам у поетичному турнірі на сторінках періодики участі майже не брав. І, може, добре робив. Його поезія настільки душевна, глибинна, інтелігентна, що тогочасна дійсність її вихід у світ, на люди, зробила б калікою. Поет це розумів і оберігав од цього своїх найдорожчих діток — власні вірші. Уже в роки незалежності України почав готувати рукопис збірки своїх поезій. Але знову дійсність виявилась занадто жорсткою. Бракувало коштів, щоб ця книга побачила світ. І, як, на жаль, це часто буває, вихід знайшовся тоді, коли поет переступив межу земного буття.

Завдяки старанням його родини, за підтримки обласної державної адміністрації у видавництві «Карпати» в 2007 році вийшла в світ книга оригінальних поезій Юрія Шкробинця під назвою «Може, в Лету не кане ім’я...». У цих словах — характер поета-скарбошукача, який дуже вимогливо ставився до написаного. Він, як кожна мудра, з високим почуттям обов’язку перед словом особистість, мучився: «Чи все зроблене мною — на найвищому рівні, чи витримає воно іспит часу, чи людям потрібними будуть мої труди?..». Але кожен вірш цієї книги, як і вся його творча спадщина, дає однозначну відповідь: ім’я Юрія Шкробинця — щирого, самовідданого, талановитого трудівника на ниві української літератури не кане в Лету. І до його творчості, як до цілющого джерела, спрагло йтимуть нові покоління шанувальників вітчизняного художнього слова.

А мені особисто, як і багатьом нашим краянам, котрі мали щастя працювати і спілкуватися з Юрієм Шкробинцем, дорогими і пам’ятними на все життя залишились і його мудрі поради, сповнені батьківського тепла настанови. Про одну з них йдеться в наступних рядках:

ЗГАДУЮЧИ ПОРАДИ ЮРІЯ ШКРОБИНЦЯ

Не писалось цілий рік.
Рік тікав, немов потік,
Але враз мороз упав,
І потік той льодом став.
Крига манить, як вікно,
Через неї видко дно.
А отам, на тому дні —
Зажурились мої дні.
Жаль, до них не доторкнусь,
Вже мій час, як рік, минувсь.
Тож кажу тобі: «Живи!
І не гайся, мить лови,
Поки сили, поки час.
Доки день твій не погас».

Василь Густі,
голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України

На фото: Юрій ШКРОБИНЕЦЬ (справа) на полонині серед вівчарів (фото з архіву)