Коли Бог щасливий...

Серед знакових постатей краю і сучасного молодіжного християнського руху неминуче спливає ім’я о. Івана Ісайовича. Його масштабні акції ще наприкінці 90-х стали помітним явищем. Відбувалися спортивні зустрічі, походи у гори, організація літніх таборів для молоді й дітей, де можна було відпочити, влаштувати диспути на теми релігії, моралі чи навіть політики – всього, що хвилює ровесників на зламі тисячоліть.

Згодом — аудієнції з главою католицької церкви, навчання в Папському східному інституті, ведення служби разом з кардиналом Любомиром Гузаром в Італії, а потім викладацька діяльність в Ужгороді й зрештою — відповідальна посада в греко-католицькій єпархії – все це тільки пунктирні епізоди інтенсивної діяльності отця Ісайовича.

І нарешті – «Назарет», дивовижний дитячий центр і будинок сімейного типу в селищі Королево, куди хочеться повертатися щораз після найдальших подорожей і почесних зустрічей. Тут знаходять свій захист і опіку діти, яким доводиться втікати й ховатися від п’яних батьків, жебракувати, тут знаходять свій дім і свою сім’ю сироти.

У тому, що о. Ісайович став тим, ким зараз є в очах віруючих, існує своя закономірність і водночас певна несподіванка. Бажання допомогти сиротам і бідним виникло не з доброго дива й чиїхось повчань. Відчуття бідності й дитячого голоду було добре знайоме нинішньому меценатові й засновникові дитячого центру в Королеві.

Все це було зовсім недавно і зовсім близько – у сусідньому селі (досить Тису перебрести) Мала Копаня.

ШКОЛА ВИЖИВАННЯ

Він народився у дивовижному селі, розташованому в особливій місцині. Це своєрідне вікно в прадавню історію, де археологи щоразу роблять нові відкриття. Згадка про дерев’яну церкву в Малій Копані у ватиканських архівах датована 1414 роком. Тут спільно жили й молилися люди різних віросповідань – греко-католики, римо-католики, православні, євреї. Про це свідчать давні кладовища на території села, це підтверджують історичні записи. Саме завдяки їм отець Іван дізнався про свій рід ще з документів ХVII століття.

По батьковій лінії це був рід Ісайовичів, який дав Закарпаттю чимало відомих осіб. По маминій лінії генеалогія тягнеться до русинів з Будапешта. У 1817 році господарі на прізвище Товт виграли тендер на поселення в цих краях. Іван народився й виростав у віруючій сім’ї. Побожність у хаті Ісайовичів була винятковою як на атеїстичні радянські часи. Всі діти обов’язково ходили до церкви, і, мабуть, через них не раз перепадало місцевим вчителям. Але якщо вчителі десь і зауважували «для годиться» — мовляв, не треба ходити до церкви, насправді відчувалася їхня мовчазна підтримка.

Така принциповість Ісаєвичів завдала чимало прикростей. Попри те, що в сім’ї було восьмеро дітей, радянська держава відмовлялася давати її берегині звання «мати-героїня», та й чимало пільг обходило родину тільки через те, що батько з матір’ю були повінчані, але проігнорували офіційну реєстрацію шлюбу. Як наслідок, багатодітна сім’я жила в нестатках, часом у голоді, а згодом в атмосфері частих сварок. Діти працювали з ранку до ночі. По дві години, перед школою, а потім до вечора після навчання. На виконання уроків часу просто не лишалося. Літні канікули так само витрачалися на рабську роботу в радгоспі. Батько щосили намагався заробити на сім’ю, працював водієм на заводі ЗБВ, а перед тим подався навіть на БАМ, щоб покращити родинне становище. Участь у великому комсомольському будівництві принесла лише нервове виснаження і схильність до чарки. Після однієї з нестерпних сварок вдома семикласник Іван раптом подумав, що колись він виросте і своїм одруженням так само може занапастити чиюсь дівочу долю. «Я ніколи не буду женитися» — сказав він тоді мамі.

♦ Дитячий центр заснований о.Ісайовичем.

«ЙОГО ПРИСУТНІСТЬ Я ВІДЧУВАВ КОЖНОЇ СЕКУНДИ»

Після восьмого класу Іван пішов учитися у Здолбунівське залізничне училище. Грошей він мав, як співається в пісні, на квиток в один бік. Він знав – більше допомоги нема від кого чекати. В училищі перейшов на зовсім інший, недомашній режим. Щоб заробити на життя, розвантажував вагони, шукав інший підзаробіток. Попри роботу, вперше з’явилася можливість готувати уроки, почитати книжку. За лічені місяці Іван став одним із кращих учнів, лідером серед однолітків. Та не все складалося гладко. Їжа в училищі була не надто поживна, додалися й попередні недоїдання, і п’ятнадцятирічний юнак заробив виразку шлунка.

Аж тоді трапився випадок, коли хлопець особливо відчув присутність Бога.

— Я його близькість відчував постійно, на кожному кроці, — пояснює отець Іван. — Але тоді…

Іван довго приховував, що дуже хворіє, аж поки хвороба не проявилася назовні.

Це й помітив замполіт училища. Викликав до себе хлопця, поспілкувався з ним і направив до лікаря. А тим часом поговорив із своєю дружиною, яка була головним лікарем санаторію-профілакторію для залізничників. Вона й зуміла організувати путівку в місто Адлер. Головний лікар санаторію, розпитавши, де працюють батьки хлопця, мимоволі вигукнув: «Як же ти сюди потрапив?». «Направили» – відповів Іван. І тільки через кілька днів зрозумів причину здивування. Виявляється, це був санаторій-профілакторій для космонавтів. Тому тут лікувалися їхні діти, а також міністрів, народних артистів – словом, найвищої еліти. Потрапити на територію, як і вийти з неї, було практично неможливо – скрізь стояла сувора охорона. А лікування виявилося й справді елітним – з санаторію Іван повертався повністю здоровим. Про хворобу забув на довгі роки.

ВИПРОБУВАННЯ ДЕВ’ЯНОСТИМИ

Демобілізованого з армії Івана Ісайовича зустріли непрості часи початку 90-х. Для багатьох вони стали жорстоким випробуванням. Але тільки не для нього. Чи могли бути несподіванкою для юнака з Малої Копані затримки й без того скромної зарплати, потреба самому дбати за себе і не сподіватися на опіку від тої ж таки держави? Питання риторичне. Попри роботу на залізниці Іван постійно їздив у Румунію, перевозив всілякий крам, як це робили тоді всі, і з кожним наступним днем відкривалися все більші перспективи для тодішнього стихійного бізнесу, ще не обмеженого жорсткими законами. Дуже швидко прикордонні поїздки почали приносити чималі гроші, їх запас збільшувався з кожним днем. Можливо, якби доля й далі вела по прямій, Закарпаття мало б ще одного доларового мільйонера. Витрати на особисті потреби були мінімальними. Ресторани, бари його ніколи не цікавили. А в компаніях він звик спілкуватися тільки доти, доки не йшло діло до банальної пиятики. Беззмістовні нетверезі бесіди він просто не любив.

Проте була мета, навіть мрія, яка кожного разу підштовхувала заробляти якомога більше грошей, допомагати бідним дітям, яких навколо ставало все більше. Надто добре він знав, як почувається принижена нестатками дитина.
Час минав, попри човниковий бізнес Іван потроху готував документи до галузевого вузу в Дніпропетровськ. Приблизно за тиждень до відправки документів вдома за столом знову заговорили про молодь, з якої ніхто не бажає стати священиком.

— Я буду священиком, – зауважив раптом Іван, але його майже не почули, бо прозорі натяки стосувалися брата Андрія, про котрого часто говорили: «Він має голос, він буде священиком».

«МОЇМИ ВЧИТЕЛЯМИ БУЛИ ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ»

А за кілька днів Іван Ісайович вступив у Мукачівську духовну семінарію. Сторінку з прикордонним бізнесом легко й без жалю перегорнуто, інтерес до Дніпропетровська відразу зник. Замість усього почалася наука, до якої тягнувся з дитинства. Тим більше, що викладачами в семінарії були дивовижні люди, священики, які пережили  більшовицькі табори, які мали прекрасну й ґрунтовну освіту, духовний стрижень і віру, – Йосип Головач, Іван Маргітич, Василь Худа, Мирон Бескид, Іван Семедій…

Згодом Іван зрозумів, що йому під силу вчитися паралельно і в світському вузі – на філософському факультеті Івано-Франківського держуніверситету ім. Василя Стефаника. У ці ж роки було озвучене й важливе рішення, яке колись ще дитиною оголосив мамі, – ніколи не одружуватися. Відтепер він присвячує себе виключно служінню Богові й людям.

Перша служба відбулася в Малій Копані. Здійснилися пророцтва односельчан (зокрема Павла Шелемиха) – сім’я Ісайовичів таки дала громаді свого священика.

А потім почалися служби у Королеві, Веряці, Текові. Молитовні відправи відбувалися просто неба, адже в жодному селі поки що не було свого приміщення.

Щодня молодий священик навідувався то до одної, то до іншої хати мирян. А влітку отець Ісайович організував перший молодіжний табір на природі – з наметами, з польовою кухнею. Можливо, з боку це могло здаватися незвичним для церковної діяльності, хоч насправді ще в 30-х роках були прекрасні традиції молодіжних зібрань. А самі наставники семінарії були свого часу спортсменами (чемпіонами Чехії), пластунами, показуючи приклад своїм одноліткам.

Згодом масштаби таких форумів перейшли на всеукраїнський рівень. Приїжджали молоді християни зі Львова, Києва, інших областей. Молодь побувала на Говерлі, Менчулі, Петросі та інших вершинах Карпат, щороку проводилися фестивалі духовної пісні.

Але попри все залишалася проблема свого храму, приміщень для того, щоб віруючі мали де молитися. Після довгих вагань визріло однозначне рішення — будувати свій храм. А поки що влада повернула громаді колишню фару, де люди змогли молитися.

ПОЇЗДКА В БРАЗИЛІЮ. ЗАВДЯКИ ЦЕРКВІ УКРАЇНЦІ ЗБЕРЕГЛИ СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ

І саме в цей момент доля пропонує ще одну сходинку – ректор Ужгородської духовної академії Тарас Ловска запрошує молодого священика, тепер уже декана Хустської єпархії на викладацьку роботу та префектом академії. Звідси Іван Ісайович потрапляє до Риму, здобуває ліцензіат з канонічного права у папському східному інституті. Це був час надзвичайно інтенсивної роботи, досліджень, час спілкування з теологами світового рівня. У 2009 році відбувся світовий форум греко-католицьких єпископів, який пройшов у італійському містечку Барі. Саме тут Іван Ісайович майже рік вів службу італійською і українською мовами – для кожної місцевої громади окремо. І саме тут відбулася урочиста літургія, яку проводив кардинал Любомир Гузар і якому допомагав вести службу Іван Ісайович. На пам’ять про цю подію у кімнаті священика висить церковна відзнака, вручена кардиналом.

За цей час отець Іван мав щастя спілкуватися і з Папою Іваном Павлом ІІ, і з Бенедиктом, і з новим главою церкви Франциском. З новим Папою вже відбулася поїздка у Бразилію. Правда, нагоди зустрітися безпосередньо ще не було. Під час поїздки в Південну Америку отець Іван очолював українську делегацію.

Українці в Бразилії живуть уже понад сто років. Свою мову, свою ідентичність вони зуміли зберегти передусім завдяки церкві.

«НАЗАРЕТ». ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ СВІТЛО ЛЮБОВІ

І, нарешті, про давню мрію, задля якої пройдено чималий життєвий шлях, задля якої зароблялися кошти, задля якої ставали другорядними можливі життєві спокуси. Мова йде про будинок сімейного типу для дітей-сиріт у Королеві, про дитячий садок «Назарет» і про церкву, яка ось-ось буде відкрита поряд.

Створення дитячого садка для королівської малечі, а потім створення дитячого сімейного будинку – окрема історія. Щоб зберегти дитячий заклад, отець Іван свого часу терміново виїхав з Риму, продав власне помешкання в Хусті, а кошти витратив на те, щоб тодішні й майбутні сироти мали де знайти собі прихисток. За дітьми доглядають сестри-монахині згромадження св.Йосифа зі Львова.

На подвір’ї зустрічаємо двох жвавих хлопчиків — Артема й Андрія.

— Слава Ісусу Христу, — вітаються вони і з цікавістю дивляться на незнайомого гостя.

— Що це ви забризкані такі, хлопці? — питає отець Іван. — До нас журналіст прийшов, а ви в такій мокрій одежі.
— То ми воду пили. Висохне, – відмахуються малі. У стінах «Назарету» вони почуваються упевнено – це їх рідний дім, тут їхні найрідніші люди – отець Іван, сестри Йосафата, Лаврентія, Емануїла.

— Є тут діти, — розповідає отець Іван, — які мають батьків, є сироти, є діти, де батьки неспроможні самотужки піклуватися про дітей. Ми допомагаємо адаптуватися до майбутнього самостійного життя. Для кожної дитини, яка знаходиться повністю під нашою опікою, відкрито у банку рахунок. Гроші, які держава виділяє на цю дитину, залишаються в банку до повноліття. І коли наш вихованець йде з нашого дитячого будинку, то має на рахунку чималу суму накопичених грошей.

Діти тут, самі бачите, почуваються розкуто, не відчувають якогось нестатку. Але головне — ми привчаємо їх відчувати Божу підтримку, завжди пам’ятати про єдину духовну опору. Бог – це перш за все безмежна доброта і безмежна любов. І всі найкращі людські почуття – даровані Господом. Коли діти сміються і радіють, Бог сміється разом із ними. Тоді Він щасливий.

Василь Горват

Теги: Ісайович, священик

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати