Василь Шиндра: «О другій-третій ночі можу піти в майстерню, щоби малювати до ранку»

— Почав малювати з тих пір, відколи себе пам’ятаю. Я тоді ще був першокласником. Нашу Міжгірщину, а особливо Тереблянську долину систематично відвідували відомі художники з різних країв, у тому числі метри закарпатського живопису Манайло, Коцка, Кашшай, Ерделі… Якось вчителька запросила в школу на урок малювання самого Бокшая, який з мольбертом мандрував по синевирських околицях. Корифей не лише не відмовив у візиті, але й приділив велику увагу дітворі. Переглядаючи мій альбом, він зосереджено оцінював мою дітвацьку фантазію, а опісля вимовив схвальні слова. Його відгук був, наче бальзам на душу. Вірите чи не вірите, вже тоді я відчув себе художником, а точніше і справедливіше сказати — повірив у свої перші мистецькі сили. Безумовно, я дякую Богу за таку зустріч, бо саме вона стала першоджерелом у виборі професії, якою дуже пишаюся.

Гама кольорів багата, отож цікаво дізнатися, чи буває у художника з-поміж них якийсь улюблений?

— Мені, приміром, до вподоби зелений. Він особливо приємний моїй душі з дитинства. Вважаю його чарівним і надихаючим у творчій роботі. Я б сказав, що зелений колір — це мій талісман.

З цього приводу хочеться випитати ще один секрет: коли в тебе виникає найкращий мистецький настрій?

— Можливо, що й здивую відповіддю. Найчастіше опівночі. О другій-третій годині можу прокинутися і піти в майстерню, щоб малювати до ранку. В цей час, як ніколи, тиша і спокій, думки розвиваються, легко малюється. Одне слово — цілковита насолода у творчості.

А яка пора року приворожує?

— Осінь і тільки осінь. Бо тоді милуєшся останньому в році природному теплу, ласкавому сонцю. Ця пора для художника винятково комфортна, дуже легко, я б сказав, соковито малюється.

З сюжетів яким надаєш перевагу?

— Інколи на мою адресу закидають звинувачення, що, мовляв, вдаюся до різноманітної тематики, манер. Мені до смаку будь-які жанри, теми, це мій особистий стиль. Хіба то хиба, коли людина володіє багатьма мовами і розмовляє ними?

Василю Васильовичу, ти — головний ініціатор зародження і голова спілки художників “Карпатські кольори”, яка за свої короткі 7 років існування позитивно дала про себе знати. Який був мотив створення вашого осередку?

— Насамперед — зберегти верховинське мистецтво, донести його дух до майбутніх поколінь. Дуже тішуся, коли юнь цікавиться нашою справою, допитливо розпитує. Це, вірю, спадкоємці нашої професії, не виключено, що хтось із них у недалекому часі стане генієм. Скажімо, мене дуже порадувало, що після отримання азів рисунка синевирка Людмила Бобик стала першою із земляків студенткою художнього коледжу, зараз успішно навчається вже у художньому інституті. І таких буде чимало, самі краєвиди спонукають до здобуття нашого фаху. В творах закарпатських майстрів, передусім Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Федора Манайла, часто-густо зустрічаєш синевирські родзинки, які їм принесли світову славу. За ними, щоб зобразити, вони подорожували з Ужгорода, а для тутешньої молоді натура під боком. Лиш ставай за мольберт і малюй! Сподіваюся, що лави “Карпатських кольорів” поповняться новими іменами і талантами. Приємно сповістити, що стати членами осередку виявили бажання відомий в Україні скульптор Петро Штаєр, який родом з Колочави, а нині проживає у древньому Львові, а також заслужений майстер народної творчості Юрій Павлович, який займається різьбою по дереву, талановита і працелюбна дизайнерка Оксана Романишина. До речі, в наших лавах — заслужений художник України Василь Свалявчик, один з теперішніх провідних живописців Закарпаття. Ми не ганяємося за тими, хто титулований, головне, щоб вони були добросовісними, тими, хто знає і цінує мистецтво.

«Карпатські кольори» спроможні похвалитися багатьма корисними справами, бодай організованими численними пленерами. А що ще в найближчих планах?

— Хочемо нарешті видати книгу під поки що умовною назвою “Скарби міжгірської Бойківщини”. Це вкрай необхідна річ. Розуміємо, що це складна справа, але постараємося. Сподіваємося і на допомогу спонсорів.

Хто для тебе з митців кумир?

— Золтан Шолтес. Я його не тільки бачу, але й відчуваю.

А кого з колег з числа міжгірців вважаєш найбільш здібними?

— Іван Вегеш – це талант. Це не тільки моя думка. Івану тонко вдається історичний жанр верховинської теми. Імпонує і його людська натура — щирість, скромність, доброзичливість. Аналогічної думки про інших колег-друзів, зокрема, Володимира Глебу, Василя Сенька, Івана Бізоню, Михайла Кінча, Любомира Запотічного…

А для чого збираєш так багато старовинних речей?

— Приміром, давній посуд, переважно дерев’яний, часто використовую для малюнків на картинах. Але це не головне. Одяг з домотканого полотна, сорочки-вишиванки, рушники, скатертини, які пестять зір ніжним орнаментом, або знаряддя праці, церковні образи, книги минулих літ — все це експонати для краєзнавчого музею, який планую відкрити у рідному селі. Це моя мрія з мрій.

Бажаємо продуктивно реалізовувати все намічене. Водночас вітаємо з особистим святом – 55-річчям і зичимо нових творчих дерзань!

Василь Пилипчинець. Фото автора