Навколо авторства пісні «Гуцулка Ксеня» ще й сьогодні точаться суперечки — в радянські часи тодішній голова композиторської організації краю незаслужено приписав її самодіяльному композиторові Р.Савицькому. Ярослав Барнич після 1949 року перебував у еміграції в США і в комуністичному середовищі вважався націоналістом, колишнім активним членом УПА.
Одним із перших українських дослідників, хто повернув добре ім’я авторові пісні «Гуцулка Ксеня», був лауреат Державної премії ім.Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, професор Прикарпатського університету ім.В.Стефаника Степан Пушик, який матеріалом «Хто написав «Гуцулку Ксеню?», надрукованим у газеті «Молодь України» за 18 січня 1990 року, довів фактично вкрадене авторство від композитора Я.Барнича.
Народився Ярослав Васильович 30 вересня 1896 року в селі Балинці тепер Снятинського району, що на Івано-Франківщині, в сім’ї директора школи. Музичні здібності проявив досить рано, вчився грати на скрипці, співав у хорі, пробував компонувати музику. Про свої дитячі роки він пізніше напише: «Ще учнем гімназії в Коломиї я виявив хист до музики і в третьому класі, організувавши оркестр із своїх товаришів, диригував «Наталкою Полтавкою».
Після закінчення гімназії (іспит склав у Відні 1915 року) та Львівського вищого музичного інституту ім.Лисенка (1924) талановитий молодий музикант розгорнув бурхливу творчу та громадську діяльність: 1914 року добровольцем вступив до легіону Українських січових стрільців, де організував смичковий квартет і часто виступав з ним (членами квартету були Михайло Гайворонський, Антін Баланчук та Роман Лесик), працював диригентом Українського театру товариства «Бесіда» у Львові (1916), згодом диригував хором «Боян» у Станіславі, вчителював у Самборі та Коломиї, а з 1917 по 1924 рік працював диригентом Руського народного театру міста Львова.
Отримавши добрі навики оперної режисури та оркестрового диригування, Ярослав Барнич погодився на пропозицію тодішнього керівництва товариства «Просвіта» в Ужгороді — він увійшов до дирекції створеного в 1921 році та виплеканого геніальними Миколою Садовським і Олександром Загаровим українського драматичного колективу (до керівної трійки театру входили: голова — Ю.Бращайко, художній керівник і диригент Я.Барнич та режисер драми М.Певний). Отже, після тимчасового диригентства Карла Моора молодий театральний колектив отримав композитора Ярослава Барнича, який очолив всю музичну частину театру міста над Ужем, що, безперечно, мало позитивний вплив на подальшу діяльність молодого творчого колективу.
♦ Ужгородський театр має велику історію.
Разом з чоловіком до міста Ужгорода приїхала і його дружина Ярослава – актриса-субретка, чудова співачка, яка одразу активно включилася в роботу, талановито виконувала партії сопрано в багатьох поставлених чоловіком виставах. Проблеми виникли після народження нею дитини – вона змушена була більше уваги приділити поповненню, що, звичайно, впливало на творчу діяльність.
За публікаціями місцевої та зарубіжної преси 1924—1925 років «Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді став доволі помітним серед найкращих театрів Європи — за сезон колектив зіграв 119 вистав, зокрема, опери та оперети Миколи Аркаса «Катерина», Миколи Старицького «Циганка Аза», Йогана Штрауса «Циганський барон», Імре Кальмана «Королева чардашу», Петра Ніщинського «Вечорниці», Берджіха Сметани «Поцілунок» та «Продана наречена», Станіслава Монюшка «Галька», Шарля Гуно «Фауст», Жака Оффенбаха «Заручини при лампасах» та інші.
Пізніше театрознавець Юрій-Августин Шерегій, аналізуючи побачену ним на початку 1925-го прем’єру вистави Й.Штрауса «Циганський барон», писав:
«Вистава головно з музикального боку була бездоганною. Душею вистави став новий диригент Ярослав Барнич, серйозний музикант, мистець, диригує ритмічно, тримає вкупі ансамбль. Декілька сцен трохи прискорив, але випродукував гармонійну виставу».
Особливий успіх випав на долю опери «Фауст», переклад тексту якої з німецької мови на українську успішно зробив Ярослав Барнич. За час роботи в Ужгороді він зробив ще кілька подібних перекладів, зокрема, разом із незабутнім поетом Срібної Землі Василем Гренджею-Донським він здійснив переклад оперети «Пташник з Тиролю» К.Целлера, прем’єра якої відбулася в 1926 році.
Той же Юрій-Августин Шерегій у своїй книзі «Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року», яка вийшла 1993-го, згадує, що після Ужгорода композитор виїжджає до Берліна, де поглиблює знання з диригування на курсах «Стерншен Консерваторіум» у відомого професора Вільгельма Гросса.
Згодом він повернувся в Україну і працював на відповідальних посадах у театрах Галичини, зокрема, керував симфонічним оркестром у Станіславі (нині Івано-Франківськ), вчителював у Самборі та Коломиї, а з 1939 по 1941 рік працював диригентом оркестру Львівського оперного театру. Він один із засновників Гуцульського ансамблю пісні і танцю (1940), у 1944—1949 роках жив і працював у Німеччині, а відтак емігрував до США, де 15 років був художнім керівником і диригентом Українського хору ім.Т.Шевченка (Клівленд).
Яскравим талантом та натхненною працею на ниві мистецтва композитор завоював широке визнання і повагу в українців усього світу. Так, у 1966 році діаспора США широко відзначила 70-річчя Ярослава Барнича – йому було вручено «Золоту баулу» із слонової кості із золотим окуттям. Свої вітання-благословення йому надіслали Папа Римський Павло VI та глава Української греко-католицької церкви Йосип Сліпий.
У селі Балинці композитору відкрито меморіальну дошку, а в місті Коломия його іменем названо одну із вулиць.
Найбільш відомі твори митця: оперети «Дівча з маслозаводу» (1932), «Шаріка» (1934), «Пригоди у Черчі» (1936), «Гуцулка Ксеня» (1938, лібрето і музика автора, тексти до більшості пісень написав професор гімназії в Коломиї Д.Николишин), а також інструментальна, камерно-інструментальна та вокальна музика і музика до театральних вистав.
Останньою роботою митця була п’єса-казка «Чарівна сопілка», яку після смерті композитора на прохання його дружини Ярослави дописали: слова — Л.Полтава, музику — Б.Сарамага та Ю.Овчаренко.
У статті до 115-річчя Я.Барнича, яка вийшла в 2011 році, про оперету «Гуцулка Ксеня» Юрій Атаманюк писав: «Позитивно оцінили оперету провідні музиканти і критики: В.Барвінський, Н.Нижанківський, І.Боднарович, А.Рудницький. Вони вважали Я.Барнича за першого композитора, який сюжети й музику брав із нашого життя, вбираючи їх у європейські рамки. Окремі ж критики назвали Барнича українським Легаром».
У різні роки композитор написав багато ліричних пісень: «О, гарна крале», «Запізно», «Молоді емерити», «Лист», «О, соловію», «Хлопче мій, хлопче», «Чи тямиш?», «Ще раз», «Львів», «У Стрийському парку», хорові твори «Ой, маю я чорні брови», «Богородице Діво», «Досвіта», зрештою незабутню «Гуцулку Ксеню» (слова і музика Я.Барнича) та інші.
Навколо авторства пісні «Гуцулка Ксеня» в наш час виникло багато різноманітних версій і домислів. Очевидно, у свій час вона мала кілька подібних мелодій і дещо змінених текстів, написаних різними авторами Галичини, але найбільш відомий її варіант, без сумніву, належить Я.Барничу. За спогадами племінниці композитора Олени Вергановської, ця чудова пісня-танго була написана 1932—33 рр. у Коломиї. У місцевій гімназії в ті роки навчалася красуня-гуцулка, котра, мабуть, дуже приглянулася авторові, який у такий спосіб увіковічив її ім’я. Це підтвердили й інші сучасники Я.Барнича (Галина Грабець, Надія Біль, Зеновія Гоянют, Володимира Пригроцька та інші).
А в 1990 році ще одна учениця композитора Галина Синьківська послала дослідникові біографії Ярослава Барнича, відомому українському письменникові, громадсько-культурному діячу, професору Прикарпатського університету ім.В.Стефаника Степанові Пушику лист, в якому оприлюднила трохи іншу версію. Вона писала, що прототип «Гуцулки Ксені» Ксенія Кленовська (донька священика із села Небилів) — навчалася з нею у семінарії сестер-василіанок у Станіславі. Ярослав Барнич часто зустрічався з ними, бо був закоханий у дівчину і написав на її честь пісню. Як їхній вчитель, він часто приходив до них у гуртожиток і з великим задоволенням слухав виконання «Гуцулки Ксені», яку вони співали дуетом під фортепіанний акомпанемент Ксенії Кленовської.
Українці всього світу готуються до відзначення в березні 2014 року 200-річчя від дня народження геніального сина України Т.Г.Шевченка. Принагідно зауважимо, що Ярослав Барнич неодноразово звертався до творчої спадщини Великого Кобзаря. Він активно популяризував твори різних жанрів поета як в Україні, так і за кордоном. Віднайдено такі твори композитора на тексти Т.Шевченка: «Світе тихий» (для мішаного хору в супроводі фортепіано), «У перетику» і «Село» (для жіночого вокального ансамблю а капела). Керований ним хор імені Т.Шевченка, який за словами музикознавця Рудницького був одним із кращих українських колективів США, у липні 1961 року чудово виступив разом з іншими колективами в канадському місті Вінніпезі на відкритті пам’ятника Великому Кобзарю. Юрій Атаманюк так охарактеризував цю імпрезу:
«Концерт 300 співаків і 80 музикантів Вінніпезького симфонічного оркестру був такий успішний, що міська управа присуджує Я.Барничу звання Почесного громадянина міста».
Шанувальники ліричної української пісні Срібної Землі, зокрема і колектив Закарпатського українського облмуздрамтеатру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв пишаються тим, що в театрі міста над Ужем працювали Дезидерій Задор, Степан Мартон, Євген Шерегій, Віктор Теличко, Петро Рак, Олександр Ухач, Володимир Короленко та інші.
Василь Кобаль, член Національної ліги українських композиторів, заслужений працівник культури України
Галка 2023-07-21 / 18:35:07
Роман Савицький - автор слів Гуцулка Ксеня, О, Соловію, Хлопче, мій хлопче і ін. текстів, написаних в тій же тональності і ритмі. Барнич безперечно автор оперет Гуцулка Ксеня і Шаріка. Лірична героїня пісні-танго 13- літня Ксенія Бурачинська, саме ій присвятив слова Роман Савицький у 1937р, а другий - Барнич музику до пісні іншій гуцулці Ксені, вже перероблені слова під зраду. Стаття спотворює правду з якихось міркувань.