"За Отчизну і Свободу!" 310 років тому відбулася Довжанська битва куруців

Становище простого населення Австро-Угорщини на початку далекого XVIII століття було вкрай важким. Обкладені надмірними поборами, зубожілі селяни перебували на межі виживання. Невдоволення доведених до відчаю людей зростало і, врешті-решт, вибухнуло народним повстанням. Епіцентром подій став регіон верхньої течії Тиси, де незадоволених очолив відважний селянський ватажок, ветеран повстань минулих років Томаш Есе з села Тарпа (сучасна Угорщина).

У цей же час ув’язнений за антигабсбурзьку змову князь Ференц II Ракоці здійснює втечу з фортеці Вінер-Нойштадт до Польщі, де зустрічається зі своїм вірним другом — графом Міклошем Берчені. Разом з Берчені вони переховуються в маєтку польного гетьмана коронного Адама Сенявського в селі Бережани на Дрогобиччині, ведуть таємне листування з французьким королем та чекають сприятливих обставин, щоб розпочати повстання.

6 травня 1703 року до Ракоці прибувають посланці від селян комітату Береґ, які просять його очолити народне повстання. Зважаючи на сприятливу зовнішньополітичну ситуацію, князь вирішує погодитися на цю пропозицію та починає готуватися до військових дій. Він передає селянам знамена, з одного боку яких був герб, ініціали та титул Ракоці — «FR de FVCRHSD et TP» (Franciscus Rákóczi de Felső Vadász Confoederatorum Regni Hungariae Statuum Dux et Transsilvaniae Princeps), з іншого боку — напис «Cum Deo pro Patria et Libertate!» (лат. «З Богом за Вітчизну та Свободу!»), і суворо наказує не використовувати їх до спеціального розпорядження. Також князь вручає куруцам так звану Бережанську відозву — звернення «до всіх шляхетних і безродних угорців» з вимогою визволення Угорщини від протиправного і нестерпного гніту австрійської вояччини і чиновників.

Перші сутички

21 травня 1703 року прапори Ракоці було розгорнуто в селі Тарпа. Тут під двома стягами зібралися три сотні селян, які повісили на воротах сільського старости прапор та зачитали Бережанську відозву. Ці ж прапори було розгорнуто в сусідньому селі Вари. Хоча прапори використали і без дозволу Ракоці, ця подія стала сигналом для виступу народних мас. Вранці наступного дня біля села Бене відбулася перша незначна сутичка куруців із загоном гайдуків, який нараховував 50 осіб. Селяни успішно відбили напад і дісталися міста Берегова, де на ринковій площі знову зачитали відозву Ференца II Ракоці.

Куруцам вдалося безперешкодно зібрати армію повстанців, адже значна частина австрійських військ брала участь у війні за іспанську спадщину між Габсбургами та французькими Бурбонами. Ядро повстанського загону становили селяни з сіл Вари Берегівського району і Тарпи. До них приєдналися загони на чолі з Мігаєм Папом з Мукачева та Альбертом Кішем із села Баркасово. Серед керівників повстанців були також Дьордь Біге — кріпак із села Бене, який воював у загонах куруців Текелі; Янош Мойш — молодий немеш; Іштван Моріц та Мартон Нодь.

♦ Встановлення пам’ятника куруцам в селі Довге (фото 7 червня 1903 р.)

Незважаючи на суворі приписи та попередження, селяни з самого початку почали займатися погромами та грабежами. Спочатку вони спустошують будинок піджупана комітату Сатмар. Уже 24 травня два піші загони куруців та 40 вершників нападають на соляні комори біля Вилока, які охоронялись 14 німецькими мушкетерами на чолі з лейтенантом, а згодом вони захоплюють переправу через Тису. Через кілька днів куруци переходять на інший берег Тиси та доходять до міста Намень (нині Вашарошнамень), таким чином вторгаючись на територію комітату Сатмар. Ці дії повстанців спровокували відповідні контрзаходи з боку керівництва комітату, і командир сатмарського гарнізону, генерал Левенбург, направляє проти куруців 30 мушкетерів, а також угорських гайдуків та гусарів, що змусило відступити селян за Тису. Тим часом ішпан комітату Сатмар, барон Шандор Карої, вирушає до міста Кашша (нині Кошице) — центру військового округу, де просить генерала Ніґреллі допомогти в боротьбі із заколотниками. Переговори Карої не увінчуються успіхом, тому він приймає рішення придушити повстання самотужки.

Гонитва за куруцами

На початку червня 1703 року повстанська армія на чолі з Томашем Есе просувається Боржавською долиною на північ — до кордону з Польщею, де повстанці сподівались зустріти князя Ференца II Ракоці. Дізнавшись про це, Шандор Карої діє блискавично. 2 червня він повертається з переговорів в Кошице та звертається за допомогою до генерала Геркулеса фон Монтекуколлі, полк якого був розквартирований в Дебрецені. Тут, нарешті, він отримує згоду, а вже наступного дня до Шандора Карої прибуває підкріплення від дворян із сусідніх комітатів.

♦ Прапор з Давжанської битви (зберігається в Угорському національному музеї)

5 червня Шандор Карої на чолі 520 немешів переправляється через Тису, відтак до дворянського ополчення приєднуються 200 австрійських піхотинців графа Іштвана Чакі та сотня солдатів піхотного полку Тірхейма, а також майже 300 вершників важкої кавалерії (кірасирів) генерала австрійської армії Монтекуколлі. 6 червня армія Карої переходить через річку Боржаву та стає на ніч в селі Білки. Нічна розвідка доносить барону, що табір куруців знаходиться біля села Довге — на відстані 10 км від Білок, і вже за два дні повстанці перетнуть кордон з Польщею. Розуміючи, що військова кампанія може провалитись і куруци вислизнуть в нього з-під носа, Шандор Карої згортає табір і готується до бою.

♦ План наступальних дій лабанців (мал. Ш.КАРОЇ, 6 червня 1703 р.)

Довжанська битва

7 червня о 3-й годині ранку загони Карої вирушають з Білок та форсованим маршем досягають Довгого. На світанку, між 4 та 5 годинами, коли повстанці не чекали, відбірні загони австрійської армії атакують їхній табір, розташований в урочищі Шоромпів за селом. Розпочався кривавий бій, який тривав кілька годин. Хоча чисельна перевага була на боці куруців — їх налічувалося близько 3000, але сили були нерівними. Відчуваючи гостру нестачу вогнепальної зброї, куруци озброювались в кращому випадку шаблями та топірцями, а переважно — вилами та косами. Натомість важка кавалерія лабанців була добре озброєна, ошколована та загартована в боях. Що могли протиставити селяни-відчайдухи цій непереможній силі? Тільки хоробрі серця та незламну волю. Але цього виявилось замало… Повстанці зазнали поразки і були змушені відступити в гори в напрямку польського кордону.

В Довжанській битві загинуло близько 200 куруців, багато повстанців було поранено. Серед убитих були капітан кінноти Мартон Нодь, лейтенант кінноти Ласло Сабо, заступник капітана Іштван Варга та прапороносець Янош Борош. В полон взято 17 угорців та 3 німців, яких пізніше піддали тортурам та допитали. Також лабанці захопили три куруцькі прапори, 65 коней, військові барабани, труби та зброю. У них загинула тілька одна людина і четверо поранено.

Налякані та деморалізовані селяни чотири дні переховувалися в горах, а з кількатисячного загону до кордону з Польщею дійшли тільки 500 піших та 50 вершників.

♦ Шандор КАРОЇ (мал. XIX ст.)

♦ Томаш ЕСЕ (мал. 1868 р.)

Шандор Карої не став переслідувати повстанців. Задоволений захопленими трофеями, він ночує в Білках та повертається додому. Між іншим, Карої ясно розумів, що придушення повстання ні до чого не призведе і потрібно на законодавчому рівні усунути саму причину бунтів — надмірні побори селян. Він поспішив у Відень з трофейними стягами, де звернувся з проханням до кардинала Колонича та угорських високопосадовців, просив про аудієнцію у імператора, благав і заклинав послабити гніт та пом’якшити страждання селян, задовольнити прості потреби народу та відновити порядок у комітатах. Але все було марно. У Відні чиновники були настільки впевнені у правильності та глибокій мудрості своїх дій, що не могли сприйняти жодних заперечень. Вищий військовий суд сухо відповідав, що не може відступити від прийнятих ним рішень, а австрійські міністри відповідали сатмарському ішпану зарозумілими жартами та образами.

Мукачівське оточення

В той час, як Карої продовжував свої безплідні зусилля, Ференц Ракоці отримує погану звістку про результат Довжанської битви. Після недовгих роздумів князь вирішує особисто очолити повстання. В мінімальні терміни Ференцу II Ракоці вдалося створити регулярну армію, засновану на силах селян, що повстали проти своїх панів. 15 червня 1703 року в Лавочному до повстанців приєднався тритисячний загін Томаша Есе та 300 вершників кінноти.

16 червня 1703 року з розгорнутими червоними прапорами Ракоці на чолі куруців переходить кордон Угорщини, як Цезар — Рубікон. Спустившись через перевал в долину Латориці, князь заволодів Мукачевом, але фортецю захопити куруцам не вдалося. Через кілька днів на світанку Мукачево оточує кавалерія генерала Монтекуколлі. Розуміючи, що не вдасться утримати позиції у містечку, де є лише вкриті соломою хати, Ференц Ракоці віддає наказ відступати.

Оточений австрійськими кірасирами, загін куруців потрапив під обстріл. Тільки диво та холоднокровність Ракоці допомогли вирватися відчайдухам з ворожого оточення — вони скористалися завісою, яка утворилась від порохового диму. Благополучно провівши свій загін вбрід через Латорицю, князь поспішив назад до польського кордону. Там його зустрів Берчені, який щойно повернувся із Данцига (нині Гданськ) з грошима та вісьмома сотнями відбірних польських найманців, серед яких, за свідченнями сучасників, були і запорізькі козаки.

В рукописному Євангелії з Мукачівського монастиря міститься цікавий запис про ці події: «Року ‡аψγ (1703) того року Ракоціи Ференцъ пришовъ ис Полщи до Мукачовского вароша и бывъ три дни тамъ, але потомъ пришовъ едного дне барзо рано еноралъ Монтикукули изъ своимъ регементомъ и вугнавъ ушитко изъ вароша и много люда постинав, котрии и не винны были простакы, и из навожденіемъ діяволскіимъ цр҃квъ вароску и Росвиговску розбили, варош запалили, из сеи книги листы повурѣзовали».

Перехід Шандора Карої на бік куруців

Шандор Карої перебував у Відні до 16 серпня 1703 року. Глибоко ображений неприємностями, з якими він зіштовхнувся в столиці, Карої відбуває до Кошиць, куди з околиць збігались розбиті прихильники австріяків. Оскільки всі маєтки барона виявилися відрізаними від нього військами куруців, Карої просить допомоги у австрійського генерала Ніґреллі. «Про це не може бути навіть мови» — заперечив генерал. На ці слова Шандор Карої спокійно відповів: «Якщо я тут не можу знайти допомоги, то я буду вимушений звернутися по неї туди, де мені не відмовлять».

Через деякий час Шандор Карої у супроводі чотирьох товаришів прибуває до Міклоша Берчені, з яким був знайомий особисто. Він беззаперечно оголошує себе прихильником Ракоці, присягає на вірність останньому та отримує посаду генерала. Перехід цієї надзвичайно відомої та поважної людини під знамена Ракоці стає одним із переломних моментів у ході визвольної війни. Його прикладу послідувала переважна більшість вищої знаті Угорщини, і рух, який спочатку був простим селянським бунтом, згодом охопив всі прошарки суспільства.

Невдовзі до Ракоці починають приєднуватися повстанські загони з різних регіонів Угорщини. Отримавши звістку, що практично вся Угорщина піднімається на боротьбу, Ференц Ракоці знову перетинає кордон і вниз по течії Боржави спускається до берегів Тиси. Австрійські війська змушені були відступити, і вслід за цим полум’я повстання охоплює всі комітати на території сучасного Закарпаття. До князя приєднувалися значні сили селян, і вже до вересня 1703 року вся Угорщина до Дунаю була звільнена від австрійців. На звільнених територіях Ракоці сприяв розвитку економічного життя, особливо ремесла та торгівлі.

Gens fidelissima

В ряди куруців вливалися не тільки угорці, але й словаки, румуни, русини та інші народи, які прагнули кращого життя. Русини, зокрема, становили основу лейб-гвардії Ференца II Ракоці. Не випадково князь з великою вдячністю і теплотою згадував русинів-куруців як «найвірніший народ» — «gens fidelissima». У своїх мемуарах він пише: «Протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю… Відданість цих людей була безмежною… Вони вливалися до лав моєї армії і більше не відставали від мене. Через нестачу рушниць озброювалися мечами, вилами і заявляли, що хочуть жити або вмерти разом зі мною».

Власне, і сам Ференц II Ракоці в народній пам’яті залишив про себе тільки теплі спомини. До сьогодні в усній традиції збереглось безліч легенд, переказів та пісень як про князя Ракоці, так і про події 1703 року. Наприклад, про Довжанську битву відомі два перекази «На Лемацькім» та «Про Шоромпів».

Вшанування пам’яті

В самому центрі села Довге в затінку старих дерев підноситься колона на п’єдесталі з білого мармуру, увінчана легендарним бронзовим орлом-турулом. На лицьовому боці пам’ятника висічено: «С Богом за Отчизну и Свободу! На памятку первой битвы 7 юнія 1703 года упавших героев куруцов II. Франца Раковція», а на зворотному боці — «Пролю Кров за Отця, за Матер. Погибну я еще днес за мнѣ заручену невѣсту — помру я еще днес за свою дорогу Отчизну».

Цей монумент встановлено на честь 200-річчя Довжанської битви в 1903 році. Ініціаторами встановлення були довжанський парох о. Андрій Дем’янович та його помічник о. Михайло Медве, які організували збір коштів. Пам’ятник відкрито 7 червня 1903 року в урочистій атмосфері та за участі священиків з навколишніх сіл, вікарія Мукачівської греко-католицької єпархії, графа Телекі, високопосадовців комітату Марамарош, святково одягнених жителів Довгого та прилеглих сіл. Загалом на церемонії були присутні близько 5 тисяч людей.

Після Тріанону, в квітні 1923 року, обеліск було пошкоджено невідомими злочинцями — зник бронзовий турул, який височів на його вершині. На 300-ту річницю повстання — у 2003 році — пам’ятник загиблим борцям за свободу відновили.

В 1909 році, під час закладки фундаменту нової церкви, було виявлено братську могилу куруців на місці попереднього старого кам’яного храму. 8 листопада 1909 року останки куруців було з урочистостями перепоховано.

Олег Олашин. Фото з національного архіву Угорщини, Національна бібліотека ім. Сечені, архів тижневика «Vasárnapi Ujság»