Пісенні вершини легіня з долини. Петро Матій відзначив 70-ліття

П.Скунць,
письменник, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка

Петре Петровичу, як будете святкувати ювілей?

— До цієї дати підготував пісенну програму, залишилось отримати тільки Боже благословення. Але ювілей припадає на піст у Вербну неділю — концерт відбудеться 7 травня в обласній філармонії о 18-й годині.

Дуже хочу бачити цього дня на концерті всю свою велику родину, друзів, колег та просто шанувальників моєї творчості. Можна приходити й без квітів, бо вони, фрас би їх взяв, дуже дорогі…

У вас сім онуків, сім авторських програм-концертів, видали сім пісенних збірників, сім аудіо- та відеозаписів концертів. У вашій ювілейній даті також є цифра 7, концерт відбудеться 7 травня. Це ваша магічна цифра чи просто певний збіг?

— Я й не думав про це. Цікаво!.. Може, вона переслідує мене тому, що в музичній октаві сім звуків, у слові сім’я також є цифра сім. А може, й тому, що у сім’ї батьків було 7 діточок і я був… сьомим. І дуже бажаною дитиною, бо всі інші були дівчатка.

Хто першим запримітив ваш талант співака?

— Першим був я. На Різдво усі діти в селі колядували. На третій день святок цімбори вже хрипіли, а мені хоч би що. У школі на мій спів звернув увагу вчитель музики Йосип Човбан, але хор я відвідував зрідка, бо щодня потрібно було випасати корову.

В армії співав у ансамблі, бо — краще співати, аніж бігати в протигазі і з «пушкою» на плечі. Повернувшись додому співав у сільському  хорі.

Світлина з архіву Петра Матія.

Хто з вашої родини обрав пісенну дорогу?

— Старша донька Оксана закінчила музичне училище, а згодом, як і зять Володимир Боршош, Київський національний університет культури. Вона працює музичним керівником у дитсадку, а зять — у духовому оркестрі УМВС. Дві інші доньки Леся та Марина, як і внучки Аня та Юля, хоч і співочі, але обрали інші дороги.

Кажуть, що студентські роки — це найкращий період життя.

— Це так, але для мене вони були і найважчими. Якось наважився взяти участь в обласному конкурсі із піснею «Два кольори». Як не дивно, став лауреатом, і голова журі, тодішній художній керівник філармонії Андрій Задор запропонував мені роботу у філармонії з умовою, що буду вчитися в музучилищі. Його і вважаю своїм «хрещеним» батьком.

В училище вступив 25-річним чоловіком, уже маючи донечку Оксанку, тому студенти звали мене няньком. Щоб прожити в Ужгороді, працював комендантом гуртожитку музучилища. Важко було вчитись і в консерваторії, бо в той час уже було троє донечок. Тож і довелося із стаціонарного навчання піти на вечірнє й працювати зварником у пожежній частині. Консерваторію закінчив достроково за 4 роки у 34-річному віці.

А не ліпше було співати естрадні пісні та заробля­ти файні грошенята?

— Мої педагоги в музучилищі та консерваторії доводили, що в мене голос оперного співака, тому і вчився на вокальному факультеті. Як співак я зростав на піснях Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Мусліма Магомаєва та інших. Завдяки цим талантам я і полюбив народні пісні, арії та романси. І не жалкую, що так сталося...

А де після консерваторії зупинився Матій?

— Мені пропонували оперні театри Мінська, Кишинева, але я нікуди не поїхав, бо вдома мене чекали не тільки філармонія, але й моя люба дружина Маргарита з діточками. Та і сам не міг собі уявити, як житиму без Тиси, без рідного краю.

Які концерти назавжди залишились у пам’яті?

— З усмішкою і смутком згадую конкурс молодих оперних співаків академічного співу, який проводився в Одеській консерваторії. Там я виконував арії та романси П.Чайковського, А.Моцарта, Г.Свиридова. Так от, у шаленому темпі, виконуючи одну з арій, я забув слова…

Ніколи не забуду всесоюзного конкурсу «Золота осінь», на якому співав романси, став його дипломантом, а згодом отримав звання «Заслужений артист України» та право на гастрольні поїздки.

Під час проведення в Ужгороді пісенних фестивалів «Дружба» співав разом з народними артистами СРСР Й.Кобзоном, Л.Лещенком, М.Євдокімовим та іншими. Добре пам’ятаю і звітні концерти творчих колективів області в палаці «Україна», де виконував пісні на слова закарпатських поетів. А ще були концерти за кордоном.

Що потрібно такого зробити, щоб стати народним артистом України?

— Зовсім небагато. Треба мати файний голос, файно співати і не менш файно працювати, а не вимагати цього звання, як дехто робить. Від заслуженого до народного артиста я йшов довгих 9 років нелегкої праці. І тільки після цього з’явився відповідний Указ Президента України.

Це правда, що ви співали для Президента України?

— І не для одного, а двох. Свого часу в область приїздив екс-президент України Л.Кучма з дружиною, а пізніше кандидат у президенти В.Ющенко. Ось на концертах і співав для них. Та у піснях, що співав, я славив не їх, а красу і велич нашого Закарпаття та України.

Що спонукало вас, Петре Петровичу, до створення власних пісень?

— Це не данина моді. Є артисти, які в одній особі — поет, композитор і співак. Але всебічно обдаровані люди – велика рідкість. А, якщо вірити телебаченню, їх у нас хоч Тису гати.

У мене таке бажання з’я­вилось, коли від нас пішли у вічність такі талановиті композитори, як Платон Майборода, Олександр Білаш, Ігор Поклад, Ігор Шамо, коли відчув біль за вирубані ліси, страшні повені, осиротілі сільські хатини, за дітей, які часом забувають дорогу до рідного села, до мамки…

Поезія і музика – це рідні сестри. Я не поет і не став писати слова пісень, а вивчав твори закарпатських поетів. І перш за все твори громадянсько-патріотичного характеру і, звичайно, про кохання та жартівливі. Завдяки підтримці управління культури облдержадміністрації та спонсорів вдалося випустити окремі пісенні збірники на твори Юрія Шипа, Юрія Чорі, Василя Габорця. І на твої слова, Володимире, теж. Готові до друку збірники пісень на вірші Василя Кузана, Василя Кобаля та Івана Петровція.

Але знаю, що і ви пишете вірші.

— Кілька пісень, у яких слова мої, я написав і присвятив своїй милій дружині Маргариті, яка зробила все, аби я відбувся як співак і композитор.

З великою любов’ю писав музику на вірш Ніни Петрішко «Три берізки», бо він ніби спеціально написаний про моїх трьох донечок. Справжня поезія і музика народжуються так, як мати народжує дитину – у муках. Писати потрібно лиш тоді, коли не можеш не писати…

Під час співу підморгуєте жіночкам, бо хочете їм сподобатись?

— Я й без того їм подобаюсь. Я ж легінь! Кліпаю, коли співаю жартівливі пісні. Це один з елементів артистичності співака. Якщо ж стоятиму на сцені, наче стовп, пісню можуть не сприйняти.

Що для вас філармонія та ансамбль «Гармонія»?

— Вони для мене, мов мамка і дружина. Філармонія у першу чергу – це наш славетний Закарпатський академічний народний хор, сузір’я зірок, і співати з ними для мене велика честь. Нині філармонія змінилась на краще, бо є симфонічний та духовий оркестри.

Ансамбль «Гармонія» в минулому музлекторій — це окрема вагома сторінка мого життя. Із солістами ансамблю Марією Зубанич, Оксаною Ільницькою, Надією Підгородською, баяністом  Михайлом Рибалкою, музикознавцем Борисом Дердою ми не тільки тисячі разів об’їздили села і міста нашого краю, трудові колективи, але з’їли пуд солі.  Нині склад ансамблю дещо змінився, та не змінюється тільки його фаховий рівень.

Що скажете як голова журі обласних пісенних фестивалів?

— Їхнє коріння на Іршавщині. Там райвідділ культури започаткував фестиваль «Пісні Михайла Машкіна», на моїй Виноградівщині — «Кришталеві грона», в Хусті — «Веселка над Тисою», у Мукачеві — «Вечори над Латорицею». Кожен з них має свої особливості, а об’єднує їх те, що молодь має широкі можливості продемонструвати свої здібності.

У нас багато пісенних талантів?

— Їх стільки, хоч оперний театр відкривай, але співають вони не вдома. Олександр Теліга у Відні, Надія Копча у Чехії,  Іван Попович у Києві, Степан Гіга у Рівному... Коли б всі наші таланти співали в одному театрі — Закарпаття гриміло б на цілий світ.

Чому пісні виконуєте українською мовою, а в побуті розмовляєте материнською?

— Співаю не тільки українською, але й іншими мовами народів світу. Наприклад, у консерваторії вивчали італійську, бо це мова оперної класики. Знаю у межах вокалу німецьку, англійську, словацьку, угорську,  бо найкраще пісні звучать в оригіналі.

Залюбки співаю закарпатські народні пісні, які просто неможливо співати іншою мовою. Ніколи не хотів і не буду себе переінакшувати, бо це вже буде не Матій, а хтось інший.

Петре Петровичу, ви більш талановиті чи працелюбні?

— І те, і друге. Що однаково співаю в естрадному, народному та класичному ритмі,  можу спокійно дати концерти, які складаються з романсів, арій, народних, жартівливих пісень та пісень, що написані на слова закарпатських поетів.

До церкви часто ходите?

— На превеликий жаль, ні. Цю прогалину я заповнюю духовними піснями. Разом з поетом Юрієм Шипом написали десятки духовних пісень, які співаю не тільки на своїх концертах, а й у Кафедральному соборі. Якось єпископ Мілан Шашік після мого виступу сказав: «Ви співали, а я витирав сльози!..».

У побуті й на сцені ви напрочуд проста, звичайна людина, сиплете жартами, не задираєте носа… Як оминули «зоряну» хворобу?

— Бо я віруюча людина! Мене Боженько врятував від смерті, і я дякую Йому, що врятував і від цієї напасті.

До рідного Сасова часто навідуєтесь?

— І цим, на жаль, не можу похвалитися. Хоча батьківська хата після повені зникла, але, як співаю у пісні «Село моє», до нього лину кожної хвилини «І на Різдво, на Храм і на Великдень». У Сасові живуть моя сестра і дві сестри дружини, тому на свята їдемо у рідне село.

Обов’язково буваю там після важких мандрів по світу. Тільки там, у селі, де мамка й нянько спочивають, купається у Божій благодаті моя душа.

Які б слова сказали мамці на ювілейному концерті?

— Коли б мамка була на концерті, я підійшов би до неї, став на коліна, поцілував її натруджені руки і сказав: «Мамочко моя солоденька, я Вас люблю!». А потім заспівав би пісню «Простіть мені, мамко!».

А що скажете дружині?

— А почуєш на концерті!

Що хотіли б ще зробити у подаровані Богом роки?

— Хотілось би сидіти на дачі, тихенько кашляти, але… Свою пісенну вершину, про яку мріяв, я підкорив. Зараз найголовніше – втриматись на ній, даруючи людям пісню і радість. На гору тяжко йти, а спускатись так легко, що і впасти можна.

Володимир Товтин, член Національної спілки письменників України