У села Річка свої витоки...

Якщо у Річку завітає незнайомець, то всі місцеві найперше гадають, що його візит продиктований зацікавленням специфічним вбранням селян. І у рідкісних випадках помиляються у здогадах, бо село передусім знане гунями. Домотканий верхній одяг, який залюбки традиційно носили наопашки пращури від дітвака до старого, теперішні горяни не законсервували у скринях, як у навколишніх верховинських поселеннях. Ними досі не тільки гоноровито хизуються, але й з роду в рід заповзято виготовлять на дому, засвідчуючи свою етнічну належність, котра водночас характеризує давню духовну культуру. Є правда в їхніх словах, що Річка була б маловідомою чи й призабутою, якби не екзотична одіж. І жартують, перефразовуючи відоме прислів’я, що їх не лише зустрічають, але й проводжають по саморобному одягу, до якого аж липнуть очима, особливо городяни чи пак іноземці.

Тут чимало майстринь з виробництва гунь, з-поміж яких односельчани виділяють Гафію Бігар, Марію Коцур. Знаною рукодільницею вважається і Гафія Корда. Саме до цієї 70-річної жінки навідалися в гості до хати, обперезаної як садом, так і лісом. Хазяйка оселі зізнається, що активно зайнялася цим ремеслом уже на пенсії, бо коли працювала головним бухгалтером у місцевому колгоспі “Комунар”, не вистачало вільного часу. Натхнення у роботі приходить, за її словами, зимової пори – тоді не заважають землеробські клопоти.

Трудомісткий і тривалий процес виготовлення гуні. Скільки доводиться лише навовтузитися з самою вовною – основною її сировиною: спочатку пропарювати у кориті з гарячою водою, відтак полоскати у студеному потічку, вичікуючи теплої сонячної погоди, аби добре висохла. Далі чихрати (чесати) на спеціальній щіті. Згодом найважча і тонка процедура, від якої великою мірою залежить якість виробу, — так зване намахування біля куделі. А ще необхідно з веретеном напрясти нитки, сідати за кросна і ткати. І вже наостанок – зшивати вбрання. Не тільки сили мати, а й терпінням треба запасатися. З приємністю відзначає співрозмовниця, що цими ознаками володіють її дочки Оксана, Оля, Маруся, котрі успадкували від матусі древнє кустарне діло.

— Я повірила, що гуня не пропаде, коли у село почали заходити із замовленнями чужі люди, — каже Гафія Василівна. Пригадує одного з перших гостей. Десь два десятки років тому з Верхнього Бистрого навідався челядник і попросив у терміновому порядку виготовити гуню для брата, який проживає у Німеччині й ось-ось святкуватиме ювілейний день народження. Це для нього, як казав, буде найнеочікуваніший сюрприз, що буде нагадувати про малу батьківщину. З того часу куди лиш не подорожували річанські гуні у вигляді сувенірних подарунків. Заїжджаючи на Верховину чи приймаючи у своїх кабінетах міжгірців, чиновники високих рангів теж найбільш втішаються подібним презентам. Буває, що, маючи намір придбати гуню, прості заїжджі пропонують бартер — обмін на зерно чи інший товар.

♦ Юрій та Гафія Корди з онуком-другокласником Васильком

Гафія Корда занепокоєна, що в селі різко зменшилося вівцепоголів’я – з 500 скоротилося до 50. Але проблема дефіциту місцевої вовни компенсується тим, що при потребі напівфабрикат можна потроху “наскубсти” в інших навколишніх селах, де давним-давно нащадки закинули прабатьківський промисел. На жаль, і в її рідній Річці призабули за коцованю – різновид гуні. Десь-не-десь її замовлять. І то хіба що для прикрашання помешкань. А колись вона, що скидається на плащ, була невід’ємною вівчарською екіпіровкою. За будь-якої погоди вовняна мантія ставала у пригоді. Практичність універсальна – за холоду у ній тепло, за спеки – не впрієш, а під час зливи – не промокнеш. Не кажучи вже про міцність – може служити ледь не вік. Взагалі і той, і інший нефарбований сукняний убір цінний для здоров’я, бо екологічно чистий. Волохаті кептарі запобігають, як підтверджують самі медики, радикулітам, ревматизмам…

Гуням жити довго. Така оптимістична думка бодай тому, що в Річці з ініціативи директора Міжгірського профліцею Василя Маринця, до речі, вихідця з цього села, незабаром планується відкриття ткацької студії, основна спеціалізація якої – виготовлення гунь.

Є і таке прало, що зветься валило

Присутній за нашої бесіди чоловік Гафії Корди – Юрій Іванович неподалік обійстя має унікальну «пральну машину» — валило. Змайстрував її біля шумливого потічка за зразком діда Василя, котрий народився ще у 1888 році. Біля голубих русел верховинці споруджували греблі та жолоби, з яких стрімко стікала вода у конусоподібної форми дерев’яний цебер, де у круговерті пралися всякі домашні речі. Наче простий цей “агрегат”, але дуже вигідний, бо з високою якістю виполощує від бруду одіж. А гуню так відпере без всякого хімпорошка, що стає аж білосніжною. Сучасна пральна електрична машина не в змозі конкурувати з дідів­ським способом прання грубих тканин, скажімо, доріжок, вовняних ліжників чи светрів, бо, як правило, виходить з ладу. А цій хоч би що, день і ніч без поломок може мити. Перепочиває устаткування лиш взимку, коли циліндр через морози вкривається льодовим панцером. Значних пошкоджень можуть завдати йому стихійні паводки, а саме – лавини каміння. Раз за разом Юрію Корді доводиться засукувати рукави, щоб його капітально підремонтувати.

♦ Сільський об’єкт під зелений туризм

Колись ледь не кожне село у гірській місцевості мало валило. І не одне, а по декілька. А тепер у всьому районі їх можна полічити на пальцях однієї руки, сумно повідомляє пральник. Географія клієнтів з цього приводу у нього, звісно, розширилася, але біда в тому, що інтенсивно обслуговувати відвідувачів не дозволяє старість з букетом болячок. Надію Юрій Іванович покладає на онуків, які підростають.

З дримбою веселіше і голосисто співається

♦ Річанські дримбарі

Піснярське село Річка. Не перевелися у ньому й дуже рідкісні у цей перенасичений цивілізацією час музиченьки. Дримба — такий собі мініатюрний інструмент, легкий, мов пташине перо, його можна носити в кишеньці. Навіть складена народом така коломийка: “Та я собі дримбу куплю аж бим була боса, мені дримба задримбає коло мого носа”. Дримбу слід прикладати до рота і перстом віртуозно перебирати її пружне жало, тоді й полине з неї чарівна мелодія.

Ще з півстоліття тому повсюди бриніла музика дримби у закарпатській глибинці, насамперед вона була популярна серед пастушків, які проганяли нудьгу на пасовиськах. Тепер її голос почуєш хіба що тут. Приємно, що талановита шкільна молодь, яку охоче запрошують на сцени в багатьох місцях завдяки бережливому ставленню до фольклору та етнографії, масово дружить з цим забутим інструментом. Як не прикро, але й майстра, котрий вміє власноруч зробити дримбу, тільки у Річці відшукаєш. Василь Гичка чи його шовгор Юрій Гельбич у кліп ока можуть її склепати, лиш був би під руками матеріал: мідь чи алюміній для кросинця – це така оригінальна деталь у вигляді вушка-ободка, а пружина за струну годна бути з військового кашкета чи будильника. «Воно так просто мовиться, але заготовки необхідно до тонкощів виточити, щоб звук гучно дзвенів», – ділиться секретом Василь Гичка, котрий виготовив їх безліч й щедро дарував друзям, знайомим… Одна з них і у колекції брата Юрія, котрий живе і працює у білокам’яній Москві.

Не розгубила Річка таємничих слідів, які віками прокладалися попередниками. В укладі підполонинського села, приміром, ще живе колоритний весільний звичай — барвінкорізання, завдяки якому, запевняють, міцніє союз закоханих сердець молодят. Село радо продемонструвати свої традиції іншим. Між тим, воно мріє стати туристичним, щоб економічно виживати. Вже закладається фундамент для досягнення мети: на одній із зелених околиць споруджується потужна база відпочинку з назвою “Казкова поляна”, з’явилося й кілька агроосель…  

Василь Пилипчинець. Фото автора