Михайло Грицик: життя після вибуху

І, ЗДАВАЛОСЯ, ТАК БУДЕ ТРИВАТИ ВІЧНО

Доля Михайла Грицика склалася дивно, але цікаво. Він перебував у центрі духовного вибуху, яким стали для України кінець 80-х – початок 90-х. Фестивалі співаної поезії збирали тоді цілі наметові містечка навколо себе. Як ті лілії, що не тчуть, а одягаються найкраще в славі своїй. Десь так і люди, які їздили на такі фести, не переймалися, як вони будуть жити в чужих містах день-два-тиждень. Усі були пройняті щирим українським духом. І, здавалося, так буде тривати вічно.

Але, мабуть, пророчими стали слова поета, що всі колись роз’їдуться «по русифікованих містах». Олег Покальчук, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Віктор Морозов, Ольга Богомолець, Марія Бурмака… Звідки якось так одразу взялося стільки яскравих зірок на українському небосхилі? Та ж Марічка Бурмака – юна дівчина з такими глибокими текстами про важливі речі. Як тільки закінчувалися виступи, всі трималися разом, слухали один одного, гітара йшла по колу. Такі «вечорниці» були, мабуть, найважливішими для самих виконавців. Михайлові тепло від того, що і його пісні зупиняли, дивували, створювали зацікавлену тишу під час співу.

Зараз Михайло морочиться з тим, щоб записи із касет переписати на цедешку, але тут такі технічні проблеми виникають, що руки опускаються. Але мусай за це братися, загнати це все в комп’ютер, бо то такий скарб!

А яким могутнім джерелом світла був львівський театр «Не журись!». Михайло приїжджав до Львова і повертався додому з таким запасом енергії, що його вистачало надовго. Взагалі, ці фестивалі – це був такий фонтан, коли люди обмінюються енергіями. На фестивалі авторської пісні «Золоті ворота», який згодом якось непомітно зробився естрадним, головний приз взяла Ольга Богомолець. А через рік, у 1999 році, першим був уже Грицик. Але це тому, що там уже були слабші виконавці, виправдовується Михайло.

Але в журі – такі метри, як Стас Щербатих, Віктор Морозов, Василь Жданкін. Останній з бородою, який завжди виступав босоніж, вабив до себе такою щирою українськістю, яку сьогодні не так часто й знайдеш. Він об’їздив майже весь світ, де були українські громади. І всюди його приймали зі справжнім захопленням саме цим його могутнім українським духом. До того ж він дуже цікавий і часто непередбачуваний у творчості.

Була ще одна дивовижа у житті Михайла Грицика – Париж. Потрапив туди випадково. Сергій Фанін, який мав гурт «Третій празник», на початку 90-х запросив у цю поїздку. І вони троє: Фанін, Грицик та скрипаль із філармонії Степан Глеба подалися до чужої столиці. Це був насамперед цікавий досвід. Навіть запросили їх виступити на двох весіллях. Грали в переходах метро. Там до них підходить одна жінка. Каже, що скоро одружується, а чоловік — росіянин. Попросила, щоб вони грали на її весіллі. Для нареченого це буде сюрпризом. На весіллі вже був один місцевий емігрантський колектив. «А ми вже, як даруночок!» – сміється Михайло.

І ще весільна подія – біля Леона. Це наші українці там жили, які виїхали сюди до Другої світової війни. Працювали там на шахтах. 200—300 людей у весільному залі. Михайло з гарними українськими текстами у власному виконанні був там дуже доречний. Та були ще й інші спільні риси в цього дійства з творчістю Грицика. Виявляється, наречений їздив на «Червону руту», там пригледів собі дівчину, і от зараз одружувався.

Після Парижа потрапив на «Золоті ворота», а потім на фестиваль «Оберіг». Такого рівня, напруги і навіть масовості заходи – це було щось неймовірне. Але ці свята зробилися згодом естрадними, комерційними, такого чистого духу, яким були пройняті перші, вже майже не зосталося.

У «БОРЗОВКУ» ПРИЇЖДЖАЛИ НАВІТЬ З НЕМОВЛЯТАМИ

Та й вдома, в Ужгороді, Михайло Грицик намагався влаштовувати щось подібне. Тільки, звісно, в набагато меншому масштабі. Коли працював зав­клубом заводу «Турбогаз», ініціював у 86-му фестиваль авторської пісні «Карпатська пісенна декада». 15 разів приїжджали сюди надзвичайно цікаві виконавці з усього Союзу. Не так багато – не більше 40 чоловік, більше не дозволяли матеріальні можливості. З Москви, Ленінграда, Харкова, Києва, Керчі, Дніпропетровська… Влаштовували концерти, записували виступи на магнітофон. Ще на той час існував стиль авторської пісні. Дуже потужним був у Союзі КСП (клуб самодіяльної пісні).

«У 87-му нас запросили у табір «Борзовка», – пригадує Михайло. Це на березі Азовського моря біля Керчі, де збираються найцікавіші барди та їхні прихильники. Юрій Чорноморченко – організатор цього неформального зібрання. Туди потрапляли тільки за протекцією – тих, хто там уже був, – десь сотня чоловік. Приїжджали трьома сезонами. Навіть з немовлятами. Намети на березі моря. Нічне купання.

Першого дня – «лінійка» біля вогню, де укладається програма на 21 день. «Я проведу день дітей!», «А я день здоров’я!» – пропонують зусібіч. І це були такі напрочуд веселі дивацтва. Як вам, наприклад, тема: яке відношення мають голоблі до ложки? І запальні «наукові» дискусії, розкручуються «глибокі» гіпотези – такий веселий стьоб на все, що коїться у суспільстві. Але, попри це, день дуже творчо насичений. Це була така маленька пустеля. Ніхто поруч не будувався. А минеться сезон, всі речі збирають, відвозять у Керч. Потім деякі борзовці пороз’їжджалися по світу. Кажуть, що ніде в інших країнах такого не зустрічали. Коли навідувалися додому із закордоння, намагалися за будь-яку ціну знову потрапити в «Борзовку».

Але, якщо пригадати ті часи, коли проводилася «Червона рута», люди цілими таборами оселялися десь поблизу, братства, скаути…

Зараз у Михайла часу на нові речі небагато. Працює звукооператором на телебаченні. Разом з іншими контролює звуковий супровід на прямих ефірах. Так, це теж дотик до творчості. Але немає матеріальних можливостей кудись їздити, бачити щось нове, зустрічатися зі старими друзями. Зв’язки, як павутиння після негоди, враз урвалися. Але десь у глибині душі Грицик сподівається на вибух. На той вибух, якими стали для нього та й для всіх українців 80-ті.

Мар’яна Нейметі